Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Мирослав Попович: ефект структури

(Спроба післямови)
10 квітня, 2018 - 17:55
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ці нотатки написані до 75-річчя Мирослава Володимировича. А тепер підзаголовок набув символічного сенсу. Як тоді, так само й тепер, це не є біографія академіка М. В. Поповича. І мені важко облаштуватися десь у просторі поміж «рисами до творчого портрета» і тим, що сам Попович описав як історію з погляду — смислу. Тобто в цьому разі того смислу, який має його, Мирослава Володимировича, історія для нас.

Не маючи досвіду в такому жанрі, складно досягти повноти і стислості водночас. Можна розпочати так: «За наших часів і в нашій країні нарис про Мирослава Поповича можна написати одним із трьох способів. По-перше, можна розглядати цю дивовижну людину як історичну постать, втілення суспільних чеснот. Можна описати його як єдиного в нашій країні справжнього демократа. Можна сказати (хоча це і мало що значить), що «Мирослав Попович обігнав своє століття» та інші пафосні речі. Досвідчений читач легко впізнає в цьому фрагменті позичений у Честертона спосіб: «Як писати про святого Франциска». Це не дивно. Тому що риси характеру Мирослава Поповича вгадуються в характерах майже всіх видатних особистостей. Особливо, якщо вони вирізняються шляхетністю ідей, широтою поглядів, аж дитячою цікавістю і почуттям гумору. Доки сучасники ще не створили канонічного портрета цієї непересічної людини, можна спробувати вловити її риси у відображеннях інших унікальних особистостей, ситуацій, подій.

Ніщо не виникає на порожньому місці. Ніщо не відбувається відразу й природа ніколи не робить стрибків, як говорив Лейбніц. І як казав один наш із Мирославом Володимировичем знайомий художник, усі справжні книги написані про одне й те саме. Й у Мирослава Поповича були вчителі, однодумці, які формували його як філософа. Тут доречно згадати Павла Васильовича Копніна, чудових друзів-однокашників, колег за Інститутом філософії, за відділом логіки наукового пізнання, і з різних міст і сіл нашої колись неосяжної батьківщини. Не можна не згадати й родину, яка його виплекала, й ту, де він відновлює свої сили, а його душа і тіло перебувають у гармонії, спілкуючись із рідними людьми, головною з яких сьогодні, безсумнівно, є наймолодша онука. Про це стільки вже написано журналістами. Але тоді це буде звичайнісінька біографія, а хотілося б описати своє розуміння й уявлення про Мирослава Поповича. Все ж деякі факти й деталі життєвого шляху для цього знадобляться.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Якщо не починати від самого народження (Сам М. В. плутається у розповідях про своє походження, іноді від нього можна почути, що він народився у простій селянській родині; при цьому добре відомо, що його дідові по батькові, мировому судді, було надано приватне дворянство, а бабуся по матері й взагалі була стовпової дворянкою; тут підійшов би вираз із літератури — «народився у збіднілій дворянській родині»), то важливо відзначити, що у Поповича в дитинстві проявився надзвичайне спрямування розуму. Ще дитиною він став збирати вирізки і фотографії з радянських журналів, значна частина яких згоріла під час війни. Ніби знав, що буде писати книги — «Справа Тухачевського», «Справа Кірова», для яких знадобляться документальні ілюстрації. Ці книги ніколи не буде видано, про них буде знати вузьке коло друзів. І лише остання, «Червоне століття», немов всотає у себе приховану роботу дитинства і юності, що довгі роки писалося «у стіл», всю його захопленість — очевидну любов до документа, фотопотрету, історичної й побутової деталі.

Розмисли про діяльність Мирослава Поповича неминуче приводять до запитання: як же визначити те, чим він власне займається у філософії, політиці, громадському житті. Не викликає сумніву причетність його наукових та філософських поглядів до традицій європейського раціоналізму. На моїй пам’яті йому неодноразово закидали його (найчастіше позаочі), що в нього немає послідовного систематичного викладу філософії — на кшталт класиків гегелівсько-марксистського типу. Так званих «цеглин». Дехто взагалі казав: «Попович — не філософ!» Маючи на увазі сам стиль його наукової аргументації, яка рясніла прикладами в діапазоні від квантової фізики до побутових анекдотів. І що викликало іронію так званих серйозних філософів тих часів. Між тим сказати, що Попович — раціоналіст, означає майже нічого не сказати про нього. Хоч сама по собі розмова про Мирослава Поповича — хороший привід поговорити про саму долю європейського раціоналізму, а особливо у філософії радянської та порадянської доби. Ризикнемо лише припустити, що в наш час, по суті, немає, так би мовити, «чистих мислителів», немає тих шкіл і напрямів, про які можна сказати, що вони з точністю відповідають декларованим ними вихідним принципам і назвам. Зазвичай це має характер самоназивань, причому доволі приблизної якості. А інколи й самозванства... І в цьому сенсі Мирослав Попович справді не є «чистим мислителем».

Пригадуються розмови у відділі логіки того періоду на самому початку 1990-х, коли — одночасно з розпадом СРСР — філософія раптом вивільнилась від абсолютного головування марксизму-ленінізму. Одних ця свобода тяжко вразила. Іншим же відкрились надзвичайні можливості писати, про те, що було їм цікаво. Питання про те, хто і до якого напрямку вважає себе приналежним, тієї пори гаряче-жваво обговорювалося. На «віддільських» посиденьках Попович казав приблизно таке: «Я себе запитую: хто я? Екзистенціаліст? Персоналіст? Представник аналітичної філософії? Швидше за все, за своїми особистими поглядами, — персоналіст». Трохи згодом, під час лекційного курсу у Сполучених Штатах, Мирослав Володимирович несподівано-неочикувано почув запитання свого друга Євгена Лащика: то якже називається його філософія? За словами Поповича, з тих пір він постійно повертається до цього питання і не може знайти відповіді. Мабуть, майже кожному з нас доводилося того часу замислюватися: хто ж ми є за своїми особистими і професійними поглядами й заняттями. Проте, побувавши на Заході, приймаючи у себе зарубіжних колег, ми зрозуміли, що в наш час, схоже, вже немає чітких напрямків, як, скажімо, в підручниках з історії філософії. Але самі «цехи» збереглися. І приналежність до того чи того цеху є переважно справою особистого вибору. Хоча можна було б поставити перед собою і запитання Віктора Малахова, яким починається його стаття «Чому я не постмодерніст». Чи багато знайдеться такого, про що з упевненістю міг би стверджувати про себе сучасний український філософ?

О. Розеншток-Хюссі, німецько-американський філософ-теолог, один зі своїх творів так і назвав: «Я — не є чистим мислителем». Розмірковуючи про раціональні підґрунтя науки в первісному сенсі декартової віри у раціональний характер людського існування та природи, Розеншток-Хюссі зауважує: «Ми, повоєнні мислителі, менше стурбовані відвертим характером істинного Бога або істинним характером природи, аніж виживанням людського суспільства. Ставлячи питання про істинно людське суспільство, ми ще раз ставимо питання про істину, але нашим головним прагненням є живе здійснення істини в людському суспільстві, ми ще раз ставимо питання про істину, але нашим головним прагненням є живе здійснення істини в людському роду. Істина божественна і відкрилася нам як богоподібна — Credo ut intellegam (Вірую, щоб розуміти). Істина чиста і її може бути встановлено науково — Cogito ergo sum (Мислю, отже, існую). Істина життєво важлива — і має бути представлена в суспільстві — Respondeo etsi mutabor (Відповідаю, хоча й повинен буду змінитися)» (Розеншток-Хюссі 1998, с.222).

Цей останній різновид істини викликає найбільше запитань. Мої знайомі, які спостерігали за Поповичем на телеекрані (бодай зі славнозвісного телевізійного поєдинку з Леонідом Кравчуком), читали його газетні інтерв’ю, незрідка казали: «Ну, ваш Попович їм і видав (чи врізав)!» Або «один лише Попович сказав правильно». Або «найрозумнішим виявився, звичайно, ваш Попович». Складалося навіть враження, що Попович — чи не єдина притомна людина в публічному просторі, який на той час у нас склався. Інколи мене запитували: «Звідки у нього ця здатність завжди відповідати правильно?» Звучить начебто наївно. Але найбільш неочікуваним виявилось запитання одного представника точних наук: «А чому Попович займається політикою, він же філософ — хай би і займався філософією! І чому він береться за історію?» Дивно, що після стількох років диктатури марксизму філософу можна адресувати подібні запитання... Не кажучи про те, що чомусь забувається: філософ — теж людина. «Я — не є чистим мислителем, — продовжує Розеншток-Хюссі, — я можу бути пораненим, закинутим туди й сюди, враженим, гордим, розчарованим, шокованим, втішеним, і я маю сповіщати про свої духовні стани, щоби не померти».

У вигляді альтернативи, отож, розмову про Мирослава Поповича слід було б розпочати з якихось фундаментальніших порівнянь, з того, як от Пірс висловився про Арістотеля: він «був викінченою людиною науки, люди, яких ми можемо бачити сьогодні, за тим лиш винятком, що сферою його інтересу були всі науки».Як людина, що володіє науковим інстинктом, він, звісно ж, зрозуміло, відносив метафізику (в яку, не сумніваюся, включав і логіку) до числа наук — я хочу сказати, наук в нашому розумінні, які він називав теоретичними науками — поряд із математикою і природничими науками... Ця теоретична наука була для нього єдиним цілим, одухотвореним єдиним духом, і її кінцевим завданням і метою було знання теорії» (Пірс 2005, с.129).

Спробуємо собі уявити, на якому підґрунті подібний тип філософії та філософування міг бути обраний Мирославом Поповичем у ті далекі часи. Кінець 1950-х — початок 1960-х. На підґрунті, ймовірно, того самого штибу, що й у Карла Поппера, що його переконання формувалися за тридцять років раніше, коли у нього почалися сумніви щодо наукового статусу марксистської теорії історії, психоаналізу та індивідуальної психології, що їхня «пояснювальна сила» призвела його до висновку щодо деякої подібності цих теорій більше до елементарних міфів, аніж до науки. Можна припустити, що Попович, так само як і Поппер, був заскочений тим, що марксистська теорія виявилася здатною пояснити практично все, розкриваючи невтаємниченим очі на нові істини, тоді як істина в точних науках вимагала доказовості. «Якщо ваші очі одного разу було відкрито, ви побачите приклади на підтвердження всюди: світ сповнений верифікаціями теорії. Усе, що відбувається, підтверджує її. Тому істинність теорії здається очевидною, а ті, хто в ній сумнівається, виглядають людьми, які відмовляються визнати очевидну істину з різних причин: або тому, що вона несумісна з їхніми класовими інтересами, або через властиву їм пригніченість, незрозумілу й досі і таку, що потребує лікування» (Поппер 1983, с.242). За відмову визнати ту «очевидну істину» чимало в цій країні людей заплатили власною свободою, інших — лікували. За ті сумніви, що про них Поппер міг писати в 1920-1930-х рр., у нас могли офіційно обвинувачувати аж до початку 1990-х. Згадаймо такі обвинувачення, що виходили з ідеологічного сектору ЦК Компартії України: у формалізмі (за використання логіко-математичної символіки та надмір іноземних слів; згадаймо, як С. Кримському загальмували появу монографії за слово «синхрофазотрон»), а також як анонімні, так і відкриті листи до того ж таки ЦК з обвинуваченнями в опортунізмі — ревізіонізмі, проштовхуванні буржуазних ідей до марксизму-ленінізму, листи написані нашими ж пильними колегами, коли будь-яка самостійна думка нещадно переслідувалася. Нинішній молоді, як кажуть, цього не зрозуміти.

А могло ж статися, міркую я собі, що молодий Попович повірив у те, що діалектичний та історичний материалізми — то найвірніша наука, та й пішов цією дорогою, а потім раптом побачив, що наука — це все ж таки трохи ліворуч, а чи праворуч.... Може, далася взнаки природна схильність разом з надзвичайною обдарованістю, а може, то був і результат вдалого вибору спеціальності або щасливий збіг обставин; але якщо бути раціоналістом у радянській філософії можна було, майже виключно долучившись до науки, то тоді Мирослав Попович цей вибір справді здійснив.

Стисло ж історія виглядає так. У повоєнний час навколо групи викладачів, філософів і математиків у Москві згуртувалася група студентів. Серед цих викладачів були Валентин Фердинандович Асмус, Софія Олександрівна Яновська, а серед студентів — Володимир Олександрович Смирнов. Після закінчення аспірантури Володимир Олександрович виїхав з молодою дружиною і соратницею, Оленою Дмитрівною, за призначенням до Томська. Там він швидко обріс однодумцями, організував одну за одною конференції за логікою і методологією науки, що стали потім регулярними. Велику роль, до речі кажучи, в організації тих конференцій у Сибіру відіграв П. В. Копнін. У всіх цих конференціях, починаючи з другої Томській, брав участь також Попович. Повернувшись до Москви,

В. О. Смирнов почав працювати в секторі логіки Інституту філософії АН СРСР, який і очолив згодом. Властивий Смирнову особливий організаторський і людський дар спілкування привів до утворення невеликої, але надзвичайно цікавої компанії людей по всій країні.

Умисно не називаю всіх імен і деталей, бо цей список завжди буде неповним. Не хотілося б когось ображати, але сам предмет досліджень ніби відбирав найбільш пристойних людей. А потім ці люди вже знаходили одне одного й виховували своїх учнів.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Адже кар’єру в той час робили на ідеології, а не на логіці. У країні поступово сформувалися центри логічних досліджень у Пітері, Києві, в Новосибірському Академмістечку, Тбілісі, Одесі, Ростові-на Дону, Вільнюсі, Калінінграді, Львові. Цей процес ілюструють фрагменти з Г. Гессе, присвячені опису згаданої «фейлетонної доби», чия схожість із подіями того часу, що триває, як не дивно, і в наш час,є разючою.

Г. Гессе. Гра в Бісер: «У самому розквіті епохи фейлетону всюди були окремі невеликі групи, повні рішучості зберігати вірність духу й щосили оберігати в ці роки ядро доброї традиції, дисципліни, методичності й інтелектуальної сумлінності. Наскільки ми можемо сьогодні судити про ці явища, процес самоконтролю, напоумлення і свідомого опору загибелі протікав головним чином у двох царинах. Совість науковців шукала прихистку в дослідженнях і методах навчання історії музики, бо ця наука якраз тоді була на підйомі, і всередині «фейлетонного» світу два семінара, що стали знаменитими, розробили зразково чисту й сумлінну методику».

Цілком можливо, що та пристойна компанія так і залишилася б собі ізолоьованим «гуртком за інтересами», але близькість до математики (а математику влада, хочеш-не хочеш, вимушена була поважати), а також до природничих і фундаментальних наук, необхідність підтримувати діалог із західною наукою та філософією, спільною для всього цивілізованого світу науковою мовою, примушувала тодішню владу підтримувати ці напрямки в нашій країні. Але тим самим також створювалась мова спілкування і в самій країні, характерною складовою якої став своєрідний жаргон, точний та виразний, що вимагає чималих зусиль сучасних перекладачів.

Назагал усіх цих людей, без сумніву, об’єднувала близькість завдань до філософської програми Ляйбніца зі створення універсальної мови науки.

Але кожна група мала свою програму. У цьому плані другим за значимістю місцем «спротиву порчі» (Герман Гессе) був Київ і групи дослідників, які об’єднувалися навколо відділу логіки наукового пізнання Інституту філософії АН України, який з самого початку далеко не ставив завдання розвитку лише логіки. У самій назві відділу був певний компроміс і лукавство: за тих часів ніхто б і не дозволив назвати його відділом просто логіки. Але ще з тих пір поволі вибудовувалась програма діяльності відділу: починаючи з проблем розвитку сучасної науки, наукової теорії, самого процесу наукового дослідження, трансформації наукового знання, мови науки — в 1960-х рр. У 1970-х додалися і проблеми філософії мови, семіотики, власне логіки. У 1980-х рр. — проблеми розуміння, доведення, нового знання, смислу й онтології, комунікації та практичних міркувань. У 1990-х — проблеми раціональності, структури, когнітивістики, філософії та логіки дії. На зламі століть — проблеми теорії ментальності на основі синтезу логіки і метафізики, логіки і феноменології, етнології та семіотики, аналізу нечітких понять, структур повсякденності (зрозуміло, що список вказаних проблем далеко не є вичерпним). Більше того, сама логіка виступає в тих дослідженнях не як інтелектуальна техніка сама по собі, а як стратегія обґрунтування, як спосіб інтерпретації та представлення знання. Отож, нині відділ має назву — Відділ логіки і методології науки. У цій новоназві збережено і розвивається проблематика науки і культури на тому рівні взаємодії, що його коротко називають міждисциплінарним.

Г. Гессе. Гра в Бісер: ... «як ідея Гра існувала завжди. Як ідею, гіпотезу та ідеал ми знаходимо її прообраз у багатьох минулих епохах, наприклад у Піфагора, потім в пізню добу античної культури, в елліністично-гностичному колі, так само у древніх китайців, потім знову на вершинах арабсько-мавританського духовного життя, а потім слід її передісторії веде через схоластику й гуманізм до математичних академій XVII і XVIII століть і далі до філософів-романтиків і рун магічних мрій Новаліса. В основі будь-якого руху духу до ідеальної мети universitas literarum, будь-якої платонівської академії, будь-якого спілкування духовної еліти, будь-якої спроби зближення точних і гуманітарних наук, будь-якої спроби примирення між мистецтвом і наукою або між наукою та релігією лежала та сама вічна ідея, яка втілилася для нас у грі в бісер».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Така розмаїта проблематика, що викликала часом роздратування «суворих» московських логіків, а також дивовижний дар Мирослава Поповича притягувати до себе яскравих, непересічних людей призвели до того, що навколо Київського відділу логіки утворилося своє, доволі широке коло однодумців. Мені вдалося зберегти лист, адресований Мирославу Поповичу, який я презентую з люб’язної згоди авторів, відомих Санкт-Петербурзьких філософів, і адресата, що ілюструє живу історію освіти філософської співдружності, яка триває не одне десятиліття.

 «Вельмишановний Мирославе Володимировичу! Набрався я сміливості й вирішив написати Вам. Рішучості мені додала розмова зі Станіславом Гусєвим, з яким ми останнім часом являємо щось на кшталт філософського тандему в Пітері з проблеми розуміння.

Річ у тім, що дуже б не хотілося наші бесіди в Москві про сенс, культурологію та герменевтику залишити тільки розмовами. Тому хочеться внести додаткову ясність.

Актуальність комплексу проблем, пов’язаних із розумінням, досягає апогею. Зараз назріває, як на мене, потужна хвиля у зв’язку з виходом «Поэтики словесного творчества»

М. Бахтіна — тепер всім стане зрозуміло, що все його книги про Рабле й Достоєвського є лише побічним продуктом його фундаментальної теорії сенсу і розуміння.

У зв’язку із цим дуже важливим представляються своєчасне спрямування обговорення у філософське русло й розстановка вірних орієнтирів. Щобільше, ми вважаємо навіть, що проблема розуміння і її філософські, логіко-семантичні, семіотичні (але не психологічні — куди загрожує піти справа!) аспекти цілком заслуговують монографії на кшталт незабутньої «Логики научного исследования».

Однак, швидше, йдеться про необхідність організації і координації зусиль. До Вас ми звертаємося як людини найбільш у цих питаннях компетентної, що відповідає за усіма статтями й наділеної. Вибачайте!

І Гусєв, і я, і ми обидва вже маємо цілу низку ідей і заготовок:

• «в якому сенсі можлива теорія сенсу» (сенс як ієрархічне, багатошарове утворення);

• проблема сутності й сутнісного в сучасній логічній семантиці;

• про теоретико-пізнавальний статус, процедури та види розуміння;

• можливою є навіть експлікація Бахтінських, Конрадовських, Аверинцевських й подібних ідей у термінах епістемічної логіки (дуже легко експлікується)

тощо

Однак з публікаціями у другопрестольному вкрай важко. У Москві пробиватися теж складно.

Тому ми готові запропонувати Вам найрізноманітніші форми співпраці.

Вибачте за такий нахабний лист. Повірте — допекло! Добре пам’ятаю Ваші слова про те, що Ви пам’ятаєте тощо, але, повторюю, хотілося поставити ще кілька крапок на «i».

Користуюся нагодою і вітаю Вас з абсолютно Новим 1980 роком і бажаю Вам міцного здоров’я та подальших успіхів.

Із щирою повагою і глибокою вдячністю —

Г. Тульчинський. 22.12.79.

P. S. До всього сказаного приєднується і Станіслав Гусєв, який знає про цей лист і який також шле Вам привіти й найкращі побажання».

У зв’язку із цим пригадується, що приблизно у цей самий час молодий Євген Бистрицький, стажист-дослідник Московського Інституту філософії, привозить ідею негайно організувати конференцію з проблеми розуміння, що ширяла у повітрі й «пищала про себе», за його ж висловом. Зауважимо, що довіряє він цю ідею відділу логіки й Мирославу Поповичу. Те, що у цей самий час в Києві перебуваж філософ з Одеси Олексій Роджеро, який готується до захисту дисертації в Інституті філософії, не можна трактувати інакше як історичну випадковість, що виникла з історичною необхідністю (навпаки також вірно). Саме він береться за організацію конференції в Одесі спільно з відділом логіки.

 В організації тієї конференції брало участь чимало людей, але згадати всіх неможливо, — занадто багато років минуло, та й завдання моє не в цьому. Головне, що конференція, яку учасники назвали «Одеським розумінням», відбулася, пройшла «на одному диханні» й  1982 року вийшла збірка — «Понимание как логико-гносеологическая проблема». Виникає враження, що ця книга — за стільки років — не застаріла, вона цілком піддається перечитуванню. У цій збірці беруть участь кілька авторів з «Одеського розуміння»: М. Ахундов, І. Добронравова, С. Гусєв, Г. Тульчинський.

Шкода, що немає серед живих Л. Баженова та

В. Мейзерського.

Радянську логіку як культурний феномен і своєрідний міф дуже точно описав Григорій Тульчинський у своїй книжці «Истории по жизни. Опыт персонологической систематизации». Змагатися з майстром живого філософського слова, яким є Г.Тульчинський, завдання непосильне. Моя розповідь може послужити хіба що вкрапленням в ту загальну історію, яка пишеться нашою пам’яттю та уявою.

А близькість до науки — це не слабкість філософії, а її здатність не головувати в ролі універсального пояснення, що колись спантеличило молодого Поппера. Це здатність до діалогу, взаєморозуміння, співпраці, співдії. «Найкращі уми світової науки мріяли про те, щоб усі галузі знання й культури — від математики і музики до техніки — утворювали єдину сферу духовної культури, — писав у своєму вступі до колективної монографії «Структура і смисл» 1979 року Мирослав Попович, «виконуючи рішення XXVII з’їзду КПРС». — Ентузіазм науково-технічної творчості, не одухотворений загальним розумінням місця людини у світі, так само ворожий цьому гуманістичному світоспогляданню, як і обмежений практицизм математиків чи хіміків, зайнятих виключно окремими інтересами». За філіпікою на адресу хіміків і математиків, постало й самообвинувачення в тому, що філософія не може впоратися з цією роллю, яка насправді має виняткову вагу. І з цього випливав висновок, який виправдовував усю працю, усю монографію: без урахування конкретних досягнень математики, природознавства, гуманітарних наук, філософських оцінок і програм класиків сучасної науки неможлива розробка не тільки власне її проблем, а й проблем набагато скромніших — формалізації, структури, мови й тексту, інтенціональності та інших категорій. Цим способом, який в усій радянській літературі мав назву «паровоза», у країну в’їжджав «цілий ешелон» цінної інформації зі світової науки і власними тут її дослідженнями. Такі «паровози» в нашому відділі завжди писала одна й та сама особа — Мирослав Володимирович. І ці тексти з усіх точок зору цікаві й сьогодні. Він завжди говорив приблизно так: пишіть, що вам хочеться. Те саме він говорив нам аж до останньої нашої колективної праці. У цьому хіба вже немає тодішнього присмаку таємної свободи і ризику. Хоча ідеологічні «паровози» пишуться й сьогодні, набуваючи тільки іншого лексичного забарвлення. Це ті соціально-мовні штампи, що їх логіка все одно обмине, щоб займатися власне своєю справою, оскільки вона має свої власні методи конструювання текстів і великий досвід за плечима. Тут викликає смуток інше.

Випростуючись із гамівної сорочки догматичної філософії, чимало людей відразу втрачали інтерес до наукової філософії. Напевно, тому, що вже не було і нема чого ховатися до ніши логіки й філософії науки? Тим паче, що навіть постаналітика проголосила догматичним і примусовим формалізм аналітичного способу мислення, аж обізвавши його репресивною епістемологічною моделлю. Але чи можна з якимось правом адресувати цей докір Мирославу Поповичу, який ніби в останні двадцять років, по волі обставин, відійшов від проблематики логіки і філософії науки?

«Нейрат прирівняв науку до човна, який, якщо ми хочемо перебудувати його, ми повинні перебудовувати дошка за дошкою прямо на плаву. Філософ і науковець перебувають в одному й тому самому човні. Якщо ми вдосконалюємо наше розуміння повсякденної розмови про фізичні речі, то станеться це зовсім не завдяки зведенню цієї розмови до більш знайомої ідіоми; такої загалом не існує. Це станеться завдяки проясненню відносин, причинних та інших, що існують між звичайною розмовою про фізичні речі й різними іншими предметами, які ми, в свою чергу, осягаємо за допомогою звичайної розмови про фізичні речі» (Куайн 2000, с.18).

«Наш човен залишається на плаву тому, що за будь-якої перебудови ми зберігаємо вантаж у цілісності — в цьому наша турбота. Наші слова продовжують володіти зрозумілим змістом завдяки безперервним змінам у нашій теорії: ми спотворює способи вживання досить поступово для того, щоб уникнути розривів... Ми обмежені в плані порушення дослідження, навіть якщо ми не обмежені щодо кінця. Якщо видозмінити метафору Нейрата за допомогою метафори, запропонованої Вітгенштейном, то можна сказати, що ми можемо відкинути драбину лише після того, як піднялися по ній нагору» (Куайн 2000, с.19).

Неважко уявити, що буде, якщо філософ зійде з човна. Науковець попливе собі далі, а драбину філософ нізащо не відкине, навіть якщо забереться по ній на самісіньку гору (адже треба ж якось спускатися!). До слова, науковець без філософа цілком може залишитися при філософському інструментарії часів «Диалектики природы» (що, власне, і відбувається й досі), і то в кращому випадку. Пригадується семінар нашого відділу, унікальний за тематикою: від космології і космогонії до мови дельфінів. Деякі доповідачі вважали себе просто зобов’язаними в гостях у філософів підкреслювати узгодженість своїх теорій з діалектичним матеріалізмом.

Але спочатку про те, чому Попович завжди знав правильну відповідь. Певно, це пов’язано з його добрим володінням декількома іноземними мовами. А може, навпаки: саме його вміння вести діалог на міждисциплінарному рівні (одна річ — з гуманітаріями, зовсім інша — з представниками природничих і точних наук) веде до розуміння мови. Будь-якої! Оскільки мови — це системи, а системи — це структури, а структури — це інваріанти, а інваріанти — це ключі до тих шифрів, якими все зашифровано. Увесь Всесвіт! Усе взагалі! Це така здібність читати усіма мовами (будь-якою мовою), тобто вловивши структуру мови, по суті, нібито «не знаючи її», володіти нею, — що означає не тільки розуміти смисл написаного чи сказаного, а й конструювати доволі зрозумілі, адресні та елементарно змістовні речення цією мовою.

Міждисциплинарність у Мирослава Поповича — це не просто запозичення, сполучання методів, засобів, даних різних наук. Це те, що Барбара Кассен називає пластикою взаємозв’язків між філософією і наукою, філософією та історією. Під цим кутом зору важливо, наприклад, якої якості є прив’язаність до історії, а також те, як вона відтворюється і переосмислюється, яким цілям підпорядкована і служить. Те саме стосується й науки.

«Ми не можемо речення за реченням усунути концептуальні атрибути й залишити тільки опис об’єктивного світу; проте ми можемо досліджувати світ і людину як частину цього світу, і дізнатися, якою інформацією вона може володіти про те, що відбувається навколо неї. Викидаючи ось цю інформацію з її світогляду, ми отримуємо в залишку чистий внесок людини — ту сферу, в межах якої вона може переглянути теорію, зберігши при цьому дані. Тому... я пропоную, в загальному вигляді, розглядати нашу розмову про фізичні феномени як фізичний феномен і наші наукові уявлення — як діяльність в межах того світу, який ми собі уявляємо» (Куайн 2000, с.20).

Історія як наукове дослідження. Або історія як розповідь. Або історія як інтерпретація. Взаємовплив та співвідношення різних її видів і визначає її ставлення до істини, до брехні й до правдоподібності. У руках аналітичного філософа, яким був і залишається Мирослав Попович, історія втрачає свою монотонну лінійність, набуваючи однак наскрізної інтерпретації.

Ми живемо, за висловом Ґадамера, у стані «неперервного надзбудження нашої історичної свідомості». Невелика, але й доволі чимала — і доволі галаслива — частина громадян пострадянського простору живе пошуками ідентичності, прив’язуючи її до тієї чи тієї міфологізованої історії. Все те, як ми сприймаємо одне одного, навколишній світ, включаючи історію, утворює, за Ґадамером, ґерменевтичний універсум. Але ж має хтось нам нагадувати, що ми не замкнені в цьому універсумі, як у непорушних кордонах, що він є відкритим нам і ми відкриті для нього.

Найкраще це можна собі уявити через «акти світової першовмістимості» М. Мамардашвілі або «екзистенціалів» С. Кримського.

«Нариси історії української культури», «Червоне століття», «Сковорода» — це власне відтворення історії як ґерменевтичного універсума, що, на мою думку, зближує Мирослава Поповича зі славнозвісною школою «Анналів», з Фернаном Броделем, нехай просто, по-людському. «Інший тип історичної рефлексії», «наука, що йде назустрі іншим галузям знання», «міждисциплінарний діалог», боротьба Броделя «проти постійної небезпеки фрагментації знання» — так описано цей феномен у передмові до першого тому великого французького історика. Американський історик Гекстер писав про Броделя, що той відчуває «величезне задоволення від викладення найкрупніших ліній розвитку, від найдрібніших подробиць, іноді заради подробиць», у нього, як у Рабле, «цікавість до всього». Імпресіоністський стиль, дослідження структур реальності, всіх сторін життя людини, які не мають чи майже не мають історії: ритуали, традиційна кухня, ринок, майстерні — ментальні, технологічні структури, — свого роду баласт, що заповнює історію, — хіба не ці риси проявляються в історико-культурних творах Поповича, що мають історико-культурний характер?

Йому дуже пасує визначення сократизму за Новалісом: мистецтво вказувати місцезнаходження істини з будь-якої заданої точки. У цьому є сутність його структурного підходу. Перефразуючи пані Кассен, цей підхід лежить десь у руслі створення механізму, що дає змогу привести в рух координатну сітку нашого розумового простору. І тоді вона втрачає ту чи ту однозначну орієнтаціє до полюса, примушуючи той простір повернутися обличчям до безлічі нарямків, які аж у підсумку вишиковуються вдовж осі «істина — хиба». Уміння мислити, писав Мамардашвілі, не є привілеєм якоїсь професії. «Для того щоб мислити, необхідно вміти зібрати непов’язані для більшості людей речі і тримати їх зібраними у певний час». Саме за допомогою цього механізму і реально охопити таку кількість тем і напрямів, «тримаючи їх зібраними». Цією зібраністю й пояснюється здатність Мирослава Поповича бути завжди при своїх роздумах, бути притомним, різко кажучи, при своєму розумі постійно.

І здається, якби в нашій країні був можливий такий Будинок наук про людину, як той, що був створений Броделем у Парижі, то його міг би очолоти саме Мирослав Попович. Тим паче — якби йому довелося народитися не в радянській, а в якій-небудь справді європейській країні, маючи можливість вчитись «так, як треба», читати, що хочеться, і подорожувати за покликом душі.

Мова творів Поповича — проста і зрозуміла. Але це своєрідна простота — простота Вітґенштайнового «Трактату», простота начебто «зануди» Пірса, що для нього логічна ясність думки була мірилом вищої моральності. А як сказав один відомий логік (В. К. Фінн): «Логіка в руках порядної людини стає потужним знаряддям, здатним впливати на суспільну думку, культуру і владу».

У час, коли нинішні політики висловлюються, за словом Арістотеля, «у неможливий спосіб» («говоряща рослина» — уїдливо пояснює Арістотель), «той, хто намагається говорити, не означаючи хоч щось» (Кассен 2000, с.139). В епоху, коли, за словами Б. Кассен, речі існують лише в імітації другого порядку, в імітації культури, Попович здійснює роботу з відновлення і збереження глибинного сенсу речей та подій у власному сенсі слова.

Влада й широка публіка, на жаль, дещо запізно «помітили» Мирослава Поповича. Але якби вони помітили його раніше — можливо, ми б і не побачили всіх його книг останніх років, не мали б особливого приводу пишатися тим, що він був і залишається нашим Директором. А може, отримали б навіть «українського Гавела», як колись його назвав наш відомий економіст Олександр Пасхавер. Сказати точніше, влада завжди «помічала» присутність Мирослава Поповича у своєму адміністративному просторі, вміло і точно контролювала його, не заганяючи в підпілля, але й не підпускала до серйозніших суспільних поверхів. Чого варта одна лише багаторічна епопея з обранням Мирослава Поповича у члени-кореспонденти, а потім в академіки?..

Сказано, що стиль — це людина. Інтелектуальний блиск, доброзичливість, усміхнене обличчя. Він ніби навмисне з’явився нам у цій країні для того, щоб ми побачили, що українці можуть бути носіями не лише вправного розуму та артистизму, а й вишуканого смаку і порядності, щоб ми були кращої думки про самих себе. Думаю, що саме до спілкування з Мирославом Поповичем має стосунок вислів: «розкіш спілкування».

І наостанок надзвичайно доречними видаються слова Розенштока-Хюссі: «Кожна людина оточена здатністю людей до мови трьох видів: вона називає себе на ім’я, їй дають ім’я, і про неї говорять. Добре тому, хто називається тим самим ім’ям, яке йому дають довкола й відповідно до якого про нього говорять. Але дуже небагатьом властива така гармонія всіх трьох найменувань».

Мабуть, це і є ефект структури Мирослава Володимировича Поповича.


Література

Бродель 1986 — Ю. Н. Афанасьєв. Фернан Бродель і його бачення історії // Фернан Бродель. Структури повсякденності: можливе і неможливе. — М.: Прогрес, 1986. — сс. 5-28.

Кассен 2000 — Кассен Барбара. Ефект софістики. — «Університетська книга», 2000. — 238 с.

Куайн 2000 — Віллард Ван Орман Куайн. Слово і об’єкт.

М.: Логос, Праксис, 2000. 386 с.

Кримський 1998 — С. Б. Кримський. Культурно-екзистенційні виміри пізнавального процесу // Вопросы философии. 1998. № 4. сс. 40-53.

Мамардашвілі 1989 — Сознание и цивилизация // Человек в системе наук. — М.: Наука. 1989. сс. 317-332.

Пірс 2005 — Чарльз Сандерс Пірс. Міркування і логіка речей: Лекції для Кембриджських конференцій 1898 року. М.: РДГУ, 2005. 371с.

Попович 1997 — М. В. Попович. Раціональність і виміри людського буття. К.: Видавництво «Сфера». 1997. 290 с.

Поппер1983 — К. Поппер. Логіка і зростання наукового знання. Вибрані роботи. М.: Прогрес — 1983. 605 с.

Розеншток-Хюссі 1998 — Розеншток-Хюссі О. Бог змушує нас говорити. — М.: Канон +, 1997. — 288 с.

Фінн 2001 — В. К. Фінн. В. О. Смирнов як творець напрямків досліджень в логіці і методології науки в СРСР і Росії. // Логіко-філософські праці В. О. Смирнова. —

М.: УРСС, 2001. — сс. 545-554.

 

Наталія Вяткіна, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу логіки і методології науки Інституту філософії НАНУ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments