Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Олена Отт-Скоропадська: «Батько вважав, що єдиним виходом для України є її незалежність»

Голос із минулого - останнє інтерв'ю гетманівни
16 березня, 2018 - 13:16

Як відомо, наша газета оголосила 2018 рік Роком Гетьманату. Існування Української Держави у формі Гетьманату (29.04. — 14.12.1918р.), невіддільно від імені Павла Петровича Скоропадського, якого в цей час величали як «Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України». Аналізом історичних фактів займаються спеціалісти, а моя публікація є суто біографічного характеру — розповісти про нащадків того, хто за волею долі й походження став останнім гетьманом України.

У Павла Скоропадського і його дружини Олександри, яка також походила з заможної аристократичної родини, було шестеро дітей: три доньки і три сини. Але особисте щастя обійшло стороною всіх Скоропадських, за винятком останньої — Оленки. Маленький трирічний Павло помер, Петро страждав на епілепсію, хоча і прожив 56 років. Гетьманич Данило — громадський діяч, помічник батька, провідник гетьманського руху, голова Союзу українців у Великій Британії  загинув в 1957 році у Лондоні за нез’ясованих обставин. Дві старші доньки гетьмана — Марія Монтрезор-Скоропадська (1898—1959) і Єлизавета Кужим— Скоропадська (1899 — 1975) — після смерті брата і згідно з «Актами про дідичність Гетьманської влади та порядок правопреємства в нашому Роді на принципі старшинства» були по черзі за своє життя керманичами гетьманського руху, так званими гетьманівнами. Ніхто з них не мав нащадків, окрім останньої доньки Олени, яка народилася в 1919 році вже у Німеччині, куди сім’я Скоропадських змушена була переїхати після зречення влади гетьмана і відновлення Української Народної Республіки у грудні 1918 року.

У 1920-х роках гетьманський рух, політичним лідером якого був П. Скоропадський, продовжував свій розвиток у еміграції. Поступово його осередки стали працювати у багатьох країнах Європи, в Канаді й США. Наприкінці 1930-х у Німеччині, де перебувала більшість емігрантів-гетьманців, існування гетьманського руху постало під загрозу. Можливо, тому, усвідомлюючи войовничі прагнення Гітлера, Скоропадський відправляє 1939 року свого сина Данила в Англію. Таким чином, збереження життєздатності гетьманського руху за межами Німеччини було гарантовано, і гетьманич Данило до останнього свого подиху був його провідником.

Відомо, що користуючись своїми «зв’язками», Скоропадський сприяв звільненню з німецьких концтаборів багатьох українців. Старші доньки гетьмана також у міру своїх можливостей надавали допомогу своїм одноплемінникам. Під час Другої світової війни Марія Скоропадська, мешкаючи у Варшаві, допомагала польському Руху Опору: вона переховувала і відправляла у сільську місцевість єврейських дітей, яких вдавалося вивести з польського гетто. А її сестра Єлизавета опікувалася українськими жінками, депортованими до Німеччини на примусову працю: відвідувала табори, піклувалася про забезпечення їх їжею та одягом. Ще у 1930-х роках вона очолила благодійну організацію «Комітет допомоги голодуючим в Україні», намагаючись залучити більше людей для збирання коштів на допомогу українцям під час Голодомору 1932 — 1933 років.

Всі діти Павла Скоропадського вже пішли з життя. Сімейне щастя і довголіття доля подарувала лише останній дочці гетьмана — Олені. Вона з молодого віку була досить самостійною. Після смерті батька у 1945 році, коли мати з сестрами і хворим братом влаштувалися у німецькому містечку Оберстдорфі, вона вже проживала окремо від родини. Цього ж року помер від поранення і перший чоловік Олени — Герт Гіндер, з яким вони побралися менше ніж за рік до того. Він був швейцарцем за походженням, і його батьки жили у країні, яка завжди приваблювала Олену. Тому молода вдова поїхала до свекрів у Швейцарію. У 1947 році вона влаштувалася працювати у Цюриху, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — Людвігом Отт (Ludwig Ott), якого завжди називала не інакше, як meinlieber Ehemann — мій коханий чоловік. У 1954 році у них народилися доньки-близнючки — Олександра та Ірен. Зрозуміло, що ім’я Олександра було обране на честь матері Олени — Олександри Скоропадської. Подружжя мешкало у власному будинку в передмісті Цюриха. Людвіг працював комерційним директором цюрихської газети Tages-Anzeigers. Доньки виховувалися у чисто німецько-швейцарському дусі: нейтральність, коректність, правильність. Пізніше пані Олена змушена була констатувати, що її дівчата «дуже далекі від політичних справ».

Після смерті сестри Єлизавети у 1975 році керування гетьманським рухом автоматично перейшло до Олени Отт-Скоропадської. Уперше гетьманівна приїхала до України 1991 року, відразу ж після проголошення державної незалежності. Після знайомства з батьківщиною своїх предків, під час наступних приїздів до України, зусилля пані Олени були спрямовані на те, щоб поширити інформацію про життя і діяльність батька — гетьмана Павла Скоропадського та сприяти науковим дослідженням історії їхнього роду. У 2004 році О. Отт-Скоропадська передала до Музею гетьманства в Києві речі, що належали її батькові, і сім портретів діячів козацької доби, написаних О. Мордвиновою — близькою подругою матері пані Олени.

У 2008 році подружжя Отт-Скоропадських переїхало з власного будинку у Кюснахті (Kusnacht) до пансіону для літніх людей під Цюрихом. У зв’язку з поважним віком вони потребували медичного нагляду. Померла остання гетьманівна 2014 року у віці 95 років. Через рік пішов із життя її чоловік, не доживши три місяці до свого сторіччя.

Обидві доньки пані Олени живуть у Цюриху і цього року досягли пенсійного віку — 64 роки для жінок у Швейцарії. Одна з близнючок, Ірен, свого часу вивчала іноземні мови і гру на скрипці. Закінчила курси секретарок. Її чоловік — Роже Кан (Roger Cahn), журналіст з університетською освітою, працював у відомій швейцарській німецькомовній газеті NZZ (Neue Zurcher Zeitung) і на швейцарському телебаченні у відділі культури. Після виходу на пенсію він відкрив агенцію з організації музичних і культурних заходів Culture Link. Ірен допомагає чоловікові, дітей вони не мають. Одного разу я зателефонувала до Ірен Кан-Отт з метою поговорити про її матір, про її дитячі спогади. На жаль, розмова була недовгою. На будь-яке інтерв’ю пані Ірен не погодилася. З другою донькою — Олександрою — зв’язатися не вдалося. Відомо, що вона отримала медичну освіту, одружена, має двох дітей. Її чоловік — Мартін Кьоніг (Martin Konig), за фахом юрист, має власну консалтингову фірму. Їх молодший син Дмитро, 29 років, — практично непрацездатний: він народився хворим. Старша донька Ванесса Кьоніг, 33 роки, вийшла заміж минулого року за колумбійця. Молоде подружжя поїхало жити на батьківщину чоловіка, в Колумбію.

2003 року львівське видавництво «Літопис» надрукувало українською мовою книгу спогадів Олени Отт-Скоропадської «Остання з роду Скоропадських». Відверто кажучи, назва книги виявилася пророцькою. Лише остання донька гетьмана мала дітей, але, зважаючи на обставини виховання, освіти, культурного і соціального оточення, онучки Павла Скоропадського мають з гетьманом України лише біологічний зв’язок. «Остання з роду Скоропадських» усвідомлювала такий стан речей, і цим було обумовлено її бажання записати свої дитячі та юнацькі спогади про батька і свою родину. Завдяки чому ми отримали безцінну нематеріальну спадщину — свідоцтво про останнього гетьмана України від останньої з гетьманського роду. За своє життя пані Олена була активним членом «Українського товариства у Швайцарії». Ця спілка українців, яке існує у Швейцарії з 1945 року, кожні три місяці випускала невеличку інформативну газету «Трембіта Гельвеції». Після публікації в Україні книги «Остання з роду Скоропадських» і після останнього приїзду гетьманівни до України в 2005 році газета надрукувала інтерв’ю з пані Оленою. Але читацьку аудиторію газети «Трембіта Гельвеції» не порівняти з багатотисячною кількістю читачів газети «День». З люб’язної згоди президента «Українського товариства у Швайцарії» Андрія Лужницького і авторки тексту в пам’ять про сім’ю останнього гетьмана України ми пропонуємо до вашої уваги, як «голос з минулого», останнє інтерв’ю з гетьманівною Оленою СКОРОПАДСЬКОЮ.

«РІД СКОРОПАДСЬКИХ БЕРЕ СВІЙ ПОЧАТОК ІЗ ХVII ст.»

— Пані Олено, що стало причиною написання вами книги спогадів?

— Я хотіла залишити спогади про своє життя і життя своєї родини для власних дітей та онуків. Так, спершу з’явилася розповідь про моє дитинство, няню, навчання у школі. Потім постала розповідь про мою сестру Маріку, яка мала дуже трагічне життя. Пишучи далі, я зрозуміла, що я вже пишу не для своїх дітей, а для себе, згадуючи і наново переживаючи події давно минулих років. Прийшло розуміння, що про деякі періоди мого життя, якщо я не розповім, то розповісти буде нікому. Так додалися розділи про наше життя в Ванзее до Другої світової війни, подробиці військового часу, які довелося пережити, обставини смерті батька, життя моєї мами і сестер після цього. Коли я розбирала записи моїх батьків, то змалювалася картина їхнього життя до і під час Гетьманату.

Хто допомагав вам у написанні книжки?

— Ніхто не допомагав. Усе написала я сама німецькою мовою. У мене ще зі шкільних років був хист гарно писати твори. Ця здібність передалася мені, очевидно, від батька, який дуже образно вмів змалювати будь-яку подію.

Ваші батьки походять з дуже давніх знатних родів...

— Це справді так. Рід Скоропадських бере свій початок із ХVII ст. В цьому роду було багато видатних постатей. Найвідомішим був козацький гетьман Іван Скоропадський. Тітка Павла Скоропадського Єлизавета Милорадович сприяла заснуванню Товариства ім. Шевченка у Львові, жертвуючи величезні кошти на його фундацію. Окрім того, рід Скоропадських був поєднаний шлюбними відносинами з іншими відомими українськими родами. Предки моєї мами — Олександри Скоропадської (уродженої Дурново), також зі знаті. По батьковій лінії — це рід Дурново, який бере свій початок від сина Ярослава Мудрого Святослава ІІ, а по жіночій лінії — від Кочубеїв... Так, саме від того Кочубея, який зрадив Мазепу.

Всю  роботу з дослідження нашого роду здійснила моя мама в останні роки життя в Берліні. Увесь вільний час вона просиджувала в бібліотеці, по крихтах збираючи інформацію.

Пані Олено, ви виховувалися у знатній родині, де сповідували цінності, притаманні людям певного соціального статусу. Які настанови давали вам батьки з огляду на своє аристократичне походження?

— У будь-якому разі мої батьки керувалися принципом, що треба завжди з повагою ставитися до людей, незалежно від їх соціального статусу, і цього вони дотримувалися протягом усього життя. Але разом із тим батько завжди говорив, що поводитися треба так, щоби бути прикладом для оточення.

Після 1917 року аристократичне походження перестало мати будь-яке значення у стосунках між людьми. Свідченням цього є те, що моїм першим чоловіком був онук колишнього садівника мого діда Дурново в Петербурзі.

Якими були взаємини у вашій родині?

— Дуже довірчими. У спілкуванні була відсутня церемонність, батьки називали одне одного по імені, діти зверталися до них на ти. Головним стрижнем нашої сім’ї була мама, на плечах якої трималися усі щоденні клопоти. Життя у неї було дуже нелегким. Призвичаєна до величезних розкошів, у яких вона народилась і виросла, мати змушена була звикати до нових умов життя, які встановилися після більшовицької революції. Адже життя, яке було до цих подій, вже не існувало. Однак вона мовчки зносила всі труднощі, ніколи не скаржилась і завжди у всьому підтримувала батька.

Як члени вашої родини сприймали життя в Німеччині?

— Як я вже казала, моя мама нормально адаптувалася до нових умов життя. Вона була реалісткою і тому сприймала життя таким, яким воно було. А ось сестрам було дуже важко морально. Зроставши у зовсім інших умовах, їм було важко звикнути до життя в новому оточенні. До того ж вони були дочками гетьмана — гетьманівнами. І це накладало певний відбиток на їх стосунки з людьми. Щодо мене — я народилася за кордоном і не мала такого аристократичного виховання, як мої сестри. Я росла, як усі інші діти навколо мене.

 — Якою мовою спілкувалися в сім’ї?

— Спілкувалися російською. Українську мову всі в родині знали добре. Мої старші сестри і брат Данило вивчили мову ще в дитинстві, перебуваючи в нашому українському маєтку в літні місяці. В еміграції українська теж була у всіх членів сім’ї на слуху, оскільки до батька завжди приїжджало багато українців, які часто зупинялись у нас на деякий час. Як сьогодні, пригадую великий обідній стіл, в одному кінці якого сидять моя мама, няня, хворий брат Петро і я — тут говорили російською, а з протилежного боку — батько, його секретар Шемет і кілька гостей-українців, які всі голосно між собою сперечаються про якісь справи українською.

Ваш батько Павло Скоропадський зробив велику військову кар’єру в царській армії, дослужившись до звання генерала імператорського полку. Що спонукало його як колишнього царського офіцера здійснити переворот в Україні і взяти владу в свої руки, проголосивши Гетьманат?

— Батько не міг змиритися з тим, в якому стані розрухи і хаосу перебували справи в Україні під кінець існування Центральної Ради. Він бачив її недієвість. Крім того, була загроза з боку Німеччини, яка розглядала Україну як свою можливу губернію: такого він допустити не міг. До того ж батько добре уявляв і знав, як треба налагодити державний апарат для повноцінного функціонування країни.

Ваш батько стояв на засадах федералізму Росії та України. Чи поміняв він свою думку пізніше, в часи еміграції?

— У ті складні для України часи багато політичних діячів тією чи іншою мірою стояли на засадах федерації України і Росії. Навіть Центральна Рада в IV Універсалі включила пункт про федеративний зв’язок з республіками колишньої Російської держави. Під федерацією батько розумів союз окремих держав із зовсім автономними структурами, з рівними правами і так далі.

Хочу наголосити, що всі діячі Центральної Ради, Директорії і мій батько бажали добра своїй країні, лише реалізацію цього вони бачили по-різному в силу своїх переконань і поглядів. Будучи в еміграції і знаючи про ситуацію в Радянській Україні — масові репресії, страшний голод, — батько вважав, що єдиним виходом для України є її незалежність.

— З ким із діячів Центральної Ради чи Директорії Павло Скоропадський підтримував стосунки в еміграції?

— З соратниками часів Гетьманату. З Винниченком не підтримував жодних стосунків через цілковите несприйняття людських якостей цього чоловіка. Петлюру, незважаючи на те, що той підняв проти гетьмана повстання і фактично його повалив, батько поважав. Навіть їздив на його панахиду в Париж.

ФОТО З АЛЬБОМУ «СКОРОПАДСЬКІ. РОДИННИЙ АЛЬБОМ»

Перебуваючи в еміграції, Павло Скоропадський заснував гетьманський рух, який здобув певної популярності й прихильників, оскільки через деякий час відкрилися його осередки в інших країнах. В чому полягала діяльність цього руху?

— Гетьманський рух — це була організація, яка стояла понад партіями. Ідеологію руху розробив В’ячеслав Липинський. Головною ідеєю цього руху було об’єднати українців під керівництвом гетьмана, а кінцевою метою була незалежна Україна. В те, що Україна стане незалежною, батько вірив до самої смерті. В межах руху завжди надавалася допомога всім, хто її потребував, незалежно від ідеологічних поглядів. Батько мав зв’язки в німецькій владі, які він широко використовував для вирішення різноманітних питань, пов’язаних з українцями. У 1926 році при Берлінському університеті було створено Український науковий інститут, який успішно сприяв розвитку українських наук. Під час Голодомору в Україні силами гетьманців було створено комітет допомоги голодуючим, найбільш активну участь в якому брала моя сестра Єлизавета. Під кінець Другої світової війни за сприяння Скоропадського були звільнені з ув’язнення такі діячі ОУН, як Бандера, Мельник, Стецько та інші. На сьогоднішній день гетьманська організація існує ще в Америці, і є невеличкий осередок прихильників гетьманства в Україні — у Києві.

— Де поховано вашого батько?

— Спершу батька поховали в баварському містечку Меттен, в монастирській лікарні якого він помер після важкого поранення, отриманого під час бомбардування. Пізніше був перепохований в комуні Оберстдорф у Баварії. Там знаходиться наш сімейний гробовець, в якому захоронена вся наша родина, крім брата Данила, який похований у Лондоні.

Чому саме ваш батько був перепохований в Оберсдорфі?

— Коли радянська армія була вже біля Берліна, у Ванзее залишатися зі зрозумілих причин стало неможливо. Вирішено було переїхати до Оберсдорфа. Там жила мамина подруга дитинства Ольга Мордвинова, і була можливість поселитися на деякий час у неї. В цьому місті і жила мама, сестри Марія та Єлизавета, і хворий брат Петро. Я на той час жила вже окремо.

Яким чином ви опинились у Швейцарії?

— Справа в тому, що в Швейцарії мешкали батьки мого першого чоловіка Герда Гіндера, вони мали громадянство цієї країни. Тому я поїхала до них жити після його смерті на цілком законних підставах — як невістка. Я почала працювати, а потім переїхала в Цюрих. Там я познайомилася з моїм теперішнім чоловіком — Людвігом Оттом, і ми одружилися 1948 року.

Декілька років тому ви передали в Україну для Музею гетьманства бронзове погруддя-рельєф Павла Скоропадського та портрети деяких українських гетьманів. Що це були за картини?

— Ці портрети — майже точна копія картин, які висіли на стінах у нашому українському маєтку в Тростянці. Протягом революції оригінали були знищені. На щастя, моя мама в молодості мала хобі — фотографування. Серед її фотографій збереглися зображення кімнат з усією внутрішньою обстановкою. На основі цих фотографій та існуючих гравюр мамина подруга — художниця Ольга Мордвинова — відтворила заново ці картини.

Пані Олено, ви буваєте в Україні? Які ваші враження?

— Уперше Україну я відвідала в 1991 році на запрошення Академії наук України. Відтоді Україна стала для мене і мого чоловіка другим життям. У мене там з’явилася велика кількість друзів. Буваючи в Україні, я помітила, що українська молодь дуже цікавиться своєю історією. І ще — національна свідомість українців зараз є набагато вищою, ніж за часів мого батька.

Емілія НАЗАРЕНКО, Швейцарія, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments