Чи може УПЦ МП стати українською?

По-різному за формою подачі матеріалу і підходів до вирішення проблеми намагаються відповісти на це питання автори «Дня» — митрополит Олександр Драбинко («Повна канонічна незалежність — це єдиний шлях...») та професор Петро Кралюк («Історія повторюється?»).

Отже, чи можуть єпархії Московського патріархату в Україні, які українська влада чомусь погодилася називати «Українською православною церквою», бути українськими не за територіальним розміщенням, а за суттю? Це питання надзвичайно складне, і відповідь на нього, як свідчить практика, часто залежить від багатьох суб’єктивних і об’єктивних факторів.

Одразу зазначу, що у згаданій статті професор П.Кралюк негативно відповідає на поставлене запитання. Причин цього, вважає автор, кілька — вони можуть бути об’єднані у кілька тез, які визначають нинішній стан УПЦ МП.

•  По-перше, в УПЦ МП немає «серйозних проукраїнських сил», а відтак вона не може розвивати об’єднавчий процес з іншими православними церквами (ці сили «маргіналізовані й не відіграють практично ніякої ролі»).

•  По-друге, в УПЦ МП зростають антиукраїнські настрої, «передусім серед керівництва цієї конфесії».

•  По-третє, УПЦ МП за 25 років свого існування не змогла домогтися автокефалії, тому що Церква після свого Харківського собору 1992 р. цього ніколи й не прагнула.

•  По-четверте, українське суспільство переоцінює «українофільство» митрополита Володимира Сабодана, оскільки особиста патріотична позиція владики жодним чином не позначилася на українофільстві Церкви, яку він очолював 22 роки (він «цілком влаштовував Москву і проводив її церковну політику на українських землях»).

•  По-п’яте, «українофіли» від УПЦ МП чудово розуміють, що автокефалія УПЦ МП — «це фата моргана» (це питання уже давно не церковне, а політичне, і, як визнає владика Олександр у своїй статті, цілком залежить від світської російської влади). Проте «скомпрометована своїми антиукраїнськими діями» Церква намагається «не відвернути проукраїнськи налаштованих вірних від УПЦ МП», тому й «почали подавати свій голос «українофіли».

Митрополит Олександр Драбинко не настільки категоричний — він вважає, що «повна канонічна незалежність» УПЦ МП може, за умови єдності Церкви й активної «пастирської роботи», кардинально змінити її на краще. Ті ж віряни та клірики, які не захочуть змін, мають право залишатися у своїй (тобто — московській) юрисдикції. Рецепт змін на краще від владики виглядає так:

•  Шлях до вирішення проблеми православного розділення в Україні — це «повна канонічна незалежність». Церква має обрати між збереженням стану розколу та відновленням церковної єдності на базі автокефалії.

•  Причиною неотримання автокефалії до цього часу є «відсутність одностайності серед єпископату, кліриків та церковного народу нашої Церкви з цього питання».

•  Вирішувати питання української автокефалії мають, окрім Московського патріархату, й інші православні Церкви. Причому йдеться про повну автокефалію, бо «ні сучасне українське суспільство, ні Українська держава, ні паства УПЦ КП та УАПЦ уже ніколи не погодяться на... будь-які форми юрисдикційної залежності від Московського патріархату».

•  Нинішня ситуація в Україні покладає особливу відповідальність на клір УПЦ МП: «Ми маємо забути про звичний аргумент «Москва заважає» та усвідомити: відновлення єдності не станеться без нашої участі та без наших пастирських трудів».

•  Часу для вирішення питання фактично немає: «...відкладати відновлення церковної єдності на «кращі» історичні часи не можна, бо це суперечить інтересам українського народу».

•  Проголошення автокефалії в жодному разі не означає насильне «приписування» до цієї Церкви. Виходячи із фундаментальних цінностей християнства (свободи, любові та прощення), ті ієрархи і громади, які «хочуть лишитися у складі Московського патріархату», мають отримати таку можливість.

Таким чином, стаття владики Олександра спрямована на осмислення методології проблеми подолання розколу (і ця методологія, до слова, дуже не сподобалася москвофілам). Його оптимізм ґрунтується на неминучому переформатуванні на патріотичних засадах всієї пастирської та навчальної роботи, як це було зазвичай під час отримання якоюсь Православною церквою повної автокефалії.

Кралюк, натомість, задається іншим питанням: якщо Церква за 25 років не зуміла виростити покоління «українофілів» (фактично «одиночні пікети» до розгляду не беруться), то що українське суспільство отримає в обгортці автокефальної/помісної Церкви у виконанні нинішньої УПЦ МП? Адже антиукраїнські настрої в цій Церкві нині зростають — чого варта лише заява очільника Церкви митрополита Онуфрія (від 28.12.2015), що богослужіння повинно відбуватися лише церковнослов’янською (владика Олександр, до речі, здійснив ґрунтовний аналіз цієї заяви), або ж не засудження Церквою сепаратистських заяв/дій свого кліру.

Отже, слід погодитися із проф. П.Кралюком у тому, що боротьба за визнаний автокефальний статус православ’я в Україні не матиме успіху без вирішення (ще до отримання автокефального статусу) іншої проблеми, означеної владикою Олександром, але не до кінця ним висвітленої. Йдеться про єдність позиції кліру УПЦ МП у підтримці принципових питань українського державотворення. Адже якщо в основі зазначеної єдності буде інша ідея, то така автокефалія втрачає будь-який сенс для України. Заради високої мети владика слушно пропонує своїй Церкві взяти активну участь у відновленні єдності як своєї Церкви, так і єдності з іншими православними Церквами в Україні.

Але тут на перешкоді стоїть так званий людський фактор — а чи хочуть (чи мають можливість «хотіти») цього нинішні владики/священики УПЦ МП? Наприклад, 1996 року Архієрейський собор ухвалив рішення (воно досі не скасовано) «про недоцільність та несвоєчасність автокефалії УПЦ МП». Якщо додати до цього десятки заяв ієрархії та отців УПЦ МП проти розриву із Московським патріархатом, то завдання єдності позиції навіть кліру УПЦ МП виглядає нереальною.

У чому логіка цих виступів проти автокефалії? Адже аргумент, що «народ проти автокефалії», яким послуговувалися 20 років тому, наразі не працює — Церква фактично мала можливість виховати нове покоління, проте далі ідеологем «Москви — Третього Риму» та «русского мира» вона не пішла. І це, незважаючи на українофільство окремих владик і навіть її попереднього багаторічного предстоятеля. А тому проблема не у «церковному народові», а в його церковних провідниках. Адже ті 42% вірян УПЦ МП, які наразі виступають за єдність із Московським патріархатом, — на совісті передусім проводу Церкви. Наприклад, навіть у єпархії відомого українофіла — митрополита Черкаського і Канівського Софронія — одиниці парафій мають україномовне богослужіння. Чи має там підґрунтя для розвитку ідея «Русского мира»? — питання риторичне. І це Черкащина! Що ж тоді говорити про «мовну політику» владик на сході чи півдні України, де УПЦ МП, як і в царські часи, надалі виступає чи не головним «русифікатором краю». З другого боку, 37% вірних цієї Церкви готові боротися за автокефалію (іншим — байдуже) — чи матимуть вони таку можливість? (дані Центру Разумкова, 2016 р.: http://www.razumkov.org.ua/upload/1464081325_file.pdf)

Відтак нам варто прийняти факт об’єктивної неможливості єдиної позиції УПЦ МП у питанні автокефалії. Тим, хто захоче залишитися в Московському патріархаті (в Україні кілька мільйонів етнічних росіян), має бути гарантовано це право. З другого боку, вони не повинні перешкоджати отриманню автокефалії тим, хто хоче порвати з Москвою, — і забезпечити це «не перешкоджання» має Українська держава.  

До речі, загальним зауваженням до обох статей є відсутність належної уваги до ролі Української держави в процесі становлення Помісної православної церкви. Значна доля відповідальності за нинішній стан УПЦ МП в суспільстві лежить саме на чиновниках, які й донині забезпечують в областях відверті преференції для УПЦ МП, закладені ще у часи Л.Кучми. Також продовжується загравання із цією Церквою на республіканському рівні, коли, як і в часи В.Ющенка, багато говориться про «створення» єдиної Помісної церкви, а процес цей бачиться лише в адміністративній площині. І все це замість того, щоб, з одного боку, забезпечити можливості для пересічних віруючих ознайомитися з правдивою історією православ’я в Україні, а не московськими міфами на цю тему. З другого — привести діяльність цієї Церкви у відповідність до чинного законодавства України.  

Не можу погодитися також із логікою професора П.Кралюка, який схильний розглядати діяльність нинішньої «українофільської» частини УПЦ МП як продуману політику її керівництва. Ця Церква, на загал, байдужа до «проукраїнськи налаштованих вірних» через їх малу чисельність і неорганізованість. Тому ті поодинокі клірики, які піднімають свій голос на захист канонів і проти подвійних стандартів православного життя, є швидше винятком, а не правилом, а тим більше — «виконавцем замовлення».

Підбиваючи підсумок, зазначу, що обидві розглянуті позиції мають право на існування та дискусійне обговорення. Адже улікування церковного розділення в православ’ї України неможливе без широкого громадського обговорення та підтримки більшістю православних віруючих.