Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

На краю Червоного Колеса

20 червня, 2013 - 15:45
ГРИГОРІЙ ДЕСЯТЕРИК НА ВІЙНІ. 15 ГРУДНЯ 1944 р.
ВАЛЕНТИН ДЕСЯТЕРИК — РЕЖИСЕР ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ОБЛАСНОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Інтерв’ювати власного батька складно не тільки через відсутність необхідної внутрішньої дистанції, а й тому, що тут історія велика, «об’єктивна» вдирається у простір одиничної історії як оповіді, загрожуючи останній ідеологічною руйнацією. Є речі, для яких бракує слів; є речі, безнадійно утоплені в словах; інколи здається, що минуле складається з перших і других без винятків.

Це інтерв’ю — спроба знайти правильну, тобто чесну тональність. Я не намагався здобути якісь особливі свідчення або додати зайвий градус у й без того розжарені суперечки. Мені здалося, що спогади Валентина Десятерика — одного з мільйонів дітей, що застали моторошну і по-своєму велику епоху, — можуть бути цікаві як тим, хто читав про схоже у книжках, так і тим, хто бачив це на власні очі.

Пам’ять дуже часто обертається на пастку. Цей текст — спроба зробити пам’ять виходом із пастки.

1. МИР

Село Могилів — село досить молоде: близько 300 років. Сусідній Китайгород мав історію десь близько 500 років. Пізніше я зрозумів: навколишні села будувалися для тих козаків, що мали пересидіти зиму.

Хати у всіх були майже однакові, деякі — з бляшаними дахами. Отже, заможні люди. Невідомо, де вони тоді брали бляху. Думаю, серед них були й ті, хто постраждав від розкуркулювання. Я ніколи не був у цих дворах.

Як ми вже хлопцями почали вибиватися в колодки, то плавали через Оріль у Китайгород на гульки, бо там дівчата кращі. З нашого берега дивимося, чи хлопців немає. Роздяглися, згорнули манаття, перепливли. Але часом бувало, що китайгородські сидять у кущах і чекають, коли перепливемо. Могли відняти штани. Плавок тоді не носили, ось і йдеш додому городами, вночі. Але ми все одно поверталися.

Співи

Навколо Орелі диво як гарно. Там ліс справжній, прадавній. Дівчата туди приходили купатися і співати. І ми — на могилівському березі, дівчата — на тому. Китайгородці дуже гарно співали, могиляни їм не поступалися. Дівчата починали, ми підтримували, і такий хор стояв з двох боків над водою! Краще, ніж у кіно.

Хата

Будували її артільно 1936 року. Призначався день, сусіди і родичі збиралися. Закопували стовпи, обплітали лозою, як тин, поруч викопували глинище, замішували там глину з водою і дрібною соломою, цим розчином за допомогою «вальків» закидали обплетене до самого верху, вирівнювали. Товщина стінки була дуже невелика, бо не вистачало часу для висихання. Тяжка робота, але весела: дотепники, молоді жінки, різні пригоди у цьому глинищі. Жінкам же треба підбирати спідниці, щоб не затоптати у глину, чоловіки, звісно, допомагають піднімати спідниці — вереск, штовханина! Якщо хтось загрався — згори на нього відро води хлюпнуть. Регіт стоїть постійно.

Як все обмазали і накрили — клали крокви, димар виводили. Хату побудували велику порівняно з сусідськими. Минули роки, я приїхав у село, а до одвірка нахилятися треба — настільки скромно той «палац» виглядає!

Робота

Про колгоспну повинність згадати нічого. Про таке у Шевченка вже написано. Скількох однокласників я розгубив — частина вже після 4 класу пішла через голод і безпросвітну бідність.

Мені теж довелося визначатися. Мати працювала на полі, батько — комбайнером. За літо він міг ні разу вдома не побувати. У 8 класі я їздив з ним штурвальним на комбайні, але недовго: техніка жахлива, кожні п’ять хвилин щось виходило з ладу, а треба косити, бо зерно осипається. Щось не так — Ірена Карпа з матюками у своїх творах відпочиває. Сільські діти знали матюки не згірше за дорослих, але при батьках не лаялися, так само як і батьки — при дітях, однак за тих обставин слів не добирали. Зрештою, я пішов на інші роботи і мамі допомагав.

Ванько і Пурики

Були у нас свої «сільські божевільні». Одного звали Ванько Моргун. Його батько з війни не повернувся, як у багатьох.

Інші сусіди — дід і баба Пурики. Цілком гоголівські персонажі. Ходили у тому, що самі виткали і пошили, а зимовий одяг мали ще дореволюційний. Вони самі жили, господарство вели справно. Ось ці Пурики на призьбі сиділи, на сонці грілися, і Ванько завжди приходив, сидів з ними. І вони — розумні сердечні українці — ставилися до нього з неймовірною співчутливістю і толерантністю. А тоді виросли покоління за радянської влади — церкву розвалили, натомість — неповага до старших, колгосп і мать-перемать.

Коли Ванько виходив на вулицю, то його обов’язково зачіпали, але обережно, бо сильний і непередбачуваний: наприклад, ніс воду, його про щось питали — зупинявся. Тримали його по півгодини, він стояв з двома повними відрами, не ставив на землю. Отака розвага. На тлі нещасного Ванька кожен заводій почувався розумником.

Старе село

Ми жили на підвищенні, а долину весною заливали Орільські повені. Щороку у Старому Селі залізали на дахи з продуктами, на човнах плавали, поки вода спаде, але місце не кидали: гарна земля. Які б посухи не траплялися, там завжди добре родило. Там двоє моїх дядьки жили. Відстань — кілька кілометрів, але клімат трохи інакший, люди добріші, привітніші. Там доживає віку численний колись рід Десятериків. Оріль вгамували — як кажуть староселянці, «зарегулірували». Але й добру справу зробили — насадили соснових лісів. Гриби ростуть...

Михайло Кремінь

Жив через дорогу. Мав 5 класів церковно-приходської школи. Виписував газету «Правда». Знання мав унікальні для сільського жителя: розв’язував мені задачі з алгебри за 7 клас. У нього був прекрасний сад. У Могилеві люди сади повирубували, бо радянська влада на них наклала величезні податки.

Дядько Михайло значно вплинув на моє сприйняття дійсності. Я розумів, що коли почують, що він каже про Сталіна, то загримить не тільки він, але і я з ним. Він весь час щось вигадував. Ставив млинок, щоб воду качати з глибини. Складав підсобну техніку з брухту. У голод 1947-го налагодив жорна: насіння, що тримали до посіву, туди носили, траву перемелювали. Коли у колгоспі дізнавалися, що Михайло щось придумав, то приходили й забирали, бо «він на тому заробляє!» Хоча він лише свою родину і людей, що до нього приходили, підгодовував.

Читав усе, що стосувалося міжнародних подій. Пам’ятаю страшне гасло: «Черчіль брязкає зброєю». Приходжу, а в нього вже лежить «Правда». Він до мене: «Сідай. Давай подивимося, що вони брешуть». Всьому, що було написано в газеті, не вірив. Мене це дивувало, часом дратувало: ну як так, щось таки є? Беру газету в руки... «Що читаєш?» — питає. «Як «Спартак» зіграв» — кажу. «Брешуть!» (сміється)

Він такі знущання пережив через свою незалежність. А як техніка забарахлить, то йдуть до нього. Чудовий рід був, дивні, особливі люди. Нікого не залишилося, ні хати, ні саду. Така доля. Не лише його.

Солома

На жнива готували тік. Корів запрягали в ярма, снопи пшениці розстилали, корови тягли бетонний каток, обмолочували один настил, ми клали наступний, так до пізньої ночі. Коли не встигали катком, били ціпами. Ця робота потребує злагодженості. Я довго вчився. Якщо вдвох — то це просто, по черзі. А якщо троє? (вистукує складний ритм) А якщо четверо, то спочатку всі лаються, бо якщо зіб’єшся, то потрапиш по ціпку свого сусіда і його самого можеш покалічити.

Коли вибили — купа золотої соломи, і вже вечір. У кого молотили — у того ночуємо. Лежиш на соломі — небо, Чумацький Шлях такий, що скільки я у Дніпрі жив, не бачив: кожна зоря завбільшки з кавун. Ми гуртом збираємося вночі баштан чи яблуні у когось обнести — тож треба дочекатися, щоб хазяї поснули. Домовилися, лежимо, аж прокидаємося — ранок! Проспали... Ну не біда. Кавуни з’їли б та забули, а зоряне небо над Могилевом — це назавжди.

2. ВІЙНА

Кухоль

Батько збирався, мав заплічний мішок, який бабуся і мама зшили. Не пам’ятаю, що сказав мені на прощання. Я повернуся у хату і побачив, що на столі стоїть металевий кухоль. Цей кухоль батько мав узяти. Це мене вразило: батько пішов без кухля, як він буде тепер? Я вискочив на дорогу з тим кухлем, але догнати не зміг і сильно плакав від того. Бабуся все кричала: «Вернись, вернись!» Це було потрясіння: батько пішов невідомо куди й невідомо коли повернеться. Перша подія, пов’язана з війною.

Німці

Через дуже короткий час ми — діти, матері, жінки — виходили дивитися на німців. Дорогою через село ішли війська — сіро-зелена маса, маршовим кроком. На узбіччі стояли жінки, переважно молодші. Одна тримала миску з великими стиглими сливами — рідкість у селі. Я дивися — як так, що вона їх винесла?! Хтось із солдатів вискочив, пілотку підставив, вона йому сливи висипала, щось сказала... У дитячому сприйнятті це виглядало надзвичайно цікаво: якась переміна у житті.

Колгоспи так і лишилися, тільки називалися інакше. Люди жили без особливої оглядки. Єдине, що німці першого ж дня розстріляли у районі всіх партійних, хто не встиг виїхати. Худобу тримати не заборонялося, податків особливих не було. Лан — скільки зродить, все твоє. Церква запрацювала. Ми вперше побачили Різдво. Всі ж співочі, гуртом ходили колядувати — з хором, із зіркою. Повна хата колядників находила, починали співати — забути неможливо. Таку красу загубили...

Призначили старосту, з’явилися поліцаї — вчорашні колгоспники. У нашого сусіда було п’ятеро дітей. Вони бідували — голі стіни, запах бідності, несвіжого одягу. Оцей чоловік пішов у поліцію. У формі я його не бачив, але він мав карабін. Ще у нього на стіні німецькі плакати з’явилися — красиві, яскраві. На одному було зображено Сталіна, якому в загривок учепився чорт. Другий сусід, заможніший, теж служив поліцаєм.

Діти шкільного віку пішли в школу в жовтні 1941-го. Вчительки лишилися ті ж. Вчилися по радянських книжках, але там портрети вождів і героїв революції було перекреслено. Видно, вдома батьки допомагали роги їм примальовувати. Відчувалася велика любов народу до своїх вождів.

Сховок

Школа спочатку відкрилася як 10-річка, потім зменшили до чотирьох класів, бо німці почали доросліших вивозити до Німеччини. Люди ховалися. У нас сховок було під грушею викопано. Мою тітку, батькову сестру, зовсім юну, я приходив проводжати. Плачу було багато, коли вантажили людей у машини. У дядька Михайла був прийомний син Іван, батьків якого розкуркулили. Дуже метикуватий хлопчина, багато знав, мав справжні лижі, що мене, пацана, вражало. Прийшов дядько Михайло: «Мабуть, Івана заберуть. Нехай у вас переночує». Вляглися рано. Раптом о шостій ранку зайшов сусід Гаврило, поліцай. Посиділи, поговорили. Бачу, що батько не в собі. Видно, що хтось лежить на лежанці. Гаврило сказав, що забиратимуть, і пішов собі. Може, навіть приходив попередити.

Комендант

Комендантом над кількома селами був майор Греббе. Високий, їздив у красивому однокінному візку, запряженому добрим конем. Контролював усе, і коли на вулиці, наприклад, мужики шапки не зняли, то діставав нагайкою — дуже боляче — збивав картузи з голів. Розказували, що той Греббе приїздив на лани — а там було так заведено, що зранку попрацювали, потім сплять, далі знову працюють. І тут на сонних налітає комендант, всіх — батогом, народ по кукурудзах розбігався. Коли німці відступали, то його десь наче перехопили і повісили.

Дядько Антон

Дядька Антона Кайстра, головного агронома району, не розстріляли, бо партійним не був. Але німці його покликали, щоб поновити управління сільського господарства.

Коли спроба прориву під Харковом була — ота невдала, жахлива хрущовська операція — всі, хто чекав приходу Рад, заворушилися. Німці виїхали до Дніпропетровська і доручили місцевим відігнати худобу на Царичанку, вивезти хліб тощо. Однак наші саботували, нічого не виконали. Через три дні німці повернулися і зайнялися ними. Дядько потрапив у табір, здається, у Польщі. Коли він звідти вийшов, то важив 53 кілограми — при тому, що був високий чоловік. Їх, як звільнили, одразу посадили у такі ж самі вагони для худоби, якими їх німці везли до табору, і повезли відбудовувати шахти. Як він вижив — незрозуміло.

Весь час про це думаю. Його син пройшов війну, повернувся в орденах, його тяжко поранено, весь світиться, а йому: «Хто твій батько?» Антона ж поновили на роботі, але щойно проводилася нарада, тільки-но розмова про сільське господарство, — секретар райкому питав: «Що, сумуєте за німцями?» Через оце тавро зрадника — сімейна трагедія. Дядько невдовзі помер від серцевого нападу. А син залишився на все життя цим травмований. Зрештою, покінчив з собою. Війна...

Груша

На городі батько посадив кілька яблунь «білий налив». Ще ріс абрикос і величезні дерева по п’ять-шість метрів — так звані «груші», хоча направду то була дичка, з якої восени падали «гнилючки». Ми ними об’їдалися — інших солодощів не знали. Одна груша мало величезне дупло, в якому жив одуд. Коли німці відступали і палили села, з неї було добре видно, де що горить. Пам’ятаю, ми з двоюрідним братом вилізли туди: Китайгород так гарно горить, а коли ж нас палитимуть? Нарешті прийшов німець, що стріляв запальними кулями в стріхи. Поцілив, хрестик поставив. На превелике щастя, бабусі — моя і мати дядька Кременя — разом з іншими жінками попадали на коліна, заголосили. Ми прибігли, сподіваючись, що ще щось горітиме, зрозуміли, що це страшно, теж заревіли. Послухав він це, кинув карабін на плече і пішов геть. Чи повернувся він тоді до своїх кіндерів? Чи раків у Дніпрі нагодував?

Граната

Прийшли радянські війська — злі як чорти. Відчуття провини було за кожним дорослим могилянином, бо ми тут нібито відсиджувалися. Чоловіків призовного віку негайно мобілізували, вони ледь встигли з родинами попрощатися. Івана, якого поліцай тоді пощадив, забрали разом з іншими. Під Пушкарівкою сьогодні стоять поганенький обеліск і гармата. Ось туди погнали їх — неозброєних, неодягнених. Гуркіт стояв страшенний, справжнє пекло. Проходили солдати поранені, матері кидалися зі сльозами: «А мій де, а мій де?» А нема. Хто потонув, кого на суходолі вбили.

Було не так страшно, як незрозуміло. Якось у нашій хаті зупинилося 10—15 солдатів, на підлозі спали. Пізньої ночі — сильний стукіт у вікно, мама підхопилася: «Хто там?» — «Откривай». — «Тут солдати!» — «Откривай!»

Зайшло двоє офіцерів. Побачили, що солдати сплять, щось попросили, сіли вечеряти. Я не спав, чув, як один розказував: «Стучу-стучу, вообще молчат. А я знаю, что есть люди там. Ну я кинул гранату и ушел. Сволочи-чернорубашечники».

День Перемоги

Їсти хотілося постійно. А замість хліба була чорна мішанка, яку не прожуєш. Росла у нас діляночка озимої пшениці. Мені так хотілося того хліба — я маму вмовив, нарізали колоски, до дядька Михайла збігав, на жорнах помолов, і мати у пічці, котра стояла на вулиці, напекла коржів. Раптом у двір на високому коні риссю в’їжджає п’яний бригадир. Ну, він зажди був п’яний. Мати заметушилася: адже пора вже бути на колгоспному дворі. А він спустився, взяв відро води та й вилив його у пічку. Пара пішла, а бригадир каже: «С дньом Побєди! Іді на мітінг!» Сів і поїхав далі. Хай би навіть матом обклав... Корж — неймовірною цінності, на вагу золота — взяв, водою залив. Навіщо? А, так, день Побєди. А що таке день Побєди? Може, батько повернеться.

3. КІНЕЦЬ ДИТИНСТВА

Від миті, коли я щось почав тямити, до зустрічі з Костянтином Хохловим¹, моїм педагогом на акторському курсі в Театральному інституті в Києві, весь час йшов гнітючий, пожираючий нутро страх: як завтра прогодуватися, як одягнутися так, щоб не соромно було прийти в клас, в аудиторію. Ти залежиш від тисяч дрібних обставин. Що мене пізніше дратувало: дуже багато українських пісень і віршів присвячено матері, що зрештою виразив скульптор, який поставив над Києвом оту залізну жінку. Для мене матір весь час означала відповідальність: не зроблено те, не встиг це. Ти, Дмитре, сам пережив багато такого, але, розумієш, то було на іншому рівні. Це просто калічило психіку. І тому були несподівані вихватки, після яких самому гидко. Розумів, що так не треба — а як? Хто знає, як у таких обставинах жити?

Хохлов — це найбільше усвідомлення людської гідності. Викладачі-фронтовики носили колодочки, брязкальця, — а в нього нічого немає, окрім гарних костюмів і краваток. Потім він на якесь офіційне зібрання прийшов — а в нього три ордени Леніна. І більше ми їх не бачили. Дуже стриманий, делікатний... Коли його обікрали до ручки, увірвалася його хатня робітниця: «Костянтин Павлович, все забрали!», він обурився з геть інакшої причини: «Хто пустив сюди цю жінку?!!» Коли його звідси виставляв Хрущов 1954-го, він пішов настільки гідно... І помер теж гідно.

Ось Хохлов зробив переворот у моїй свідомості, і я почав думати: який я не є, але щось же я є? Треба відповідати своїй кращій стороні, не боятися всього. І це подіяло.

Отак почалося моє доросле життя. Але то вже геть інакша історія.

 


¹ Костянтин Хохлов — видатний українсько-російський режисер і театральний педагог. 1938—1954 рр. очолював Київський російський театр ім. Лесі Українки, де здійснив свої найкращі постановки, а сам театр став у ті роки одним із найкращих у СРСР.

 

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», фото із особистого архіву
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments