85 років без Святого Доктора

У цей похмурий липневий день 1928 року рух у Києві призупинився.

Як човни серед багатотисячного людського океану, пробивалися наряди кінної міліції. Ховали Святого Доктора. Ховали Лікарську Совість. Усі конфесії Києва відспівували Яновського. Київ прощався з видатним Лікарем, який впродовж кількох десятиліть полегшував страждання людям, незалежно від їхнього віросповідання та фінансового становища — християнам і юдеям, мусульманам і атеїстам, бідним і багатим.

Квітами люди вкривали багатокілометровий шлях похоронної процесії — від Софійського собору до Лук’янівського кладовища. Уквітчаною стезею академік Теофіл Гаврилович Яновський ішов у інший світ. Катафалк проїхав, а квіти лишилися. І лишилася пам’ять, яку ми не сміємо втрачати!

Улюблені лілеї Теофіла Гавриловича, які 68 разів розквітали на день його народження, залишилися вирізьбленими на білому мармуровому хресті — так сучасники підкреслили та увічнили образ духовної чистоти Лікаря.

І зараз нас не перестає дивувати надзвичайне поєднання великої душі та великого інтелекту Т.Яновського. Він був визначним клініцистом і видатним ученим. Він був одним із кращих лікарів Європи. Найбільш представницькі конгреси вважали за честь бачити його в президії. Це він надавав Нобелівському комітетові рецензії на праці кандидатів на Нобелівську премію в галузі медицини та фізіології.

Яновського справедливо вважають одним із фундаторів вітчизняної пульмонології, нефрології, фтизіатрії, клінічної інфектології, клінічної фармакології та низки інших дисциплін.

...Із записничка молодого Теофіла: «Слава Богу, завжди є чого навчатися. Життя, яке витрачене на гонитву за втіхами, не дає задоволення, бо занадто багато сторін людської природи залишаються бездіяльними».

1890 року тридцятирічній київський терапевт Яновський у докторській дисертації доповів про бактерицидну дію ультрафіолетових променів на паличку черевного тифу. До того в нашій медицині бактеріологія практично розвинута не була. Тільки із зарубіжних журналів можна було дізнатися про дослідження в цій галузі.

...Стажувався в Парижі та Берліні в інститутах видатних Луї Пастера, Рудольфа Вірхова. Опанувавши німецьку та французьку мови так, що вільно читав у оригіналі наукові праці, молодий Теофіл почав вивчати англійську. Робив це так: дорогою з дому до клініки він вивчав слова, правила, виписані напередодні. Цього методу він дотримувався й пізніше, вже будучи лікарем і маючи візника. Таким чином — на київських вулицях — він вивчив п’ять мов.

Після повернення до Києва він організує в Олександрівській лікарні першу українську бактеріологічну лабораторію.

Кінець XIX століття в Російській імперії був похмурим періодом — буяли епідемії тифу, холери, дизентерії, особливо — дифтерії. В Україні були цілі села, в яких епідемія дифтерії забирала життя всіх дітей. Необхідно було поставити щит хворобам. Цим зі своїми однодумцями й зайнявся Теофіл Яновський. Він став одним із ініціаторів створення Бактеріологічного інституту у Києві.

На початку Першої світової війни Теофіл Гаврилович працював у осередках епідемій передусім як лікар. За видатні заслуги, безкорисне служіння науці, лекторську майстерність, активну громадську діяльність Теофілові Гавриловичу Яновському було надано почесне звання заслуженого професора.

Навколо себе він створював чудодійну атмосферу, яка облагороджувала людей. І до нього, й після нього було багато великодушних лікарів. Але Яновський вирізняється серед усіх. Тогочасний Київ мав велику кількість товариств, які піклувалися про хворих і бідних, і майже в кожному з них Теофіл Гаврилович брав безпосередню участь.

Весь Київ знав про погріб Яновського — й ніхто не видав його. Там під час погромів професор переховував євреїв. Хтось вважав, що може вдосконалити світ насильством, — Яновський щоденно вдосконалював світ милосердям і напруженням інтелекту. Його професійні можливості вважалися необмеженими. Так, він перший поставив прижиттєвий діагноз — інфаркт легені. Прижиттєва діагностика інфаркту міокарду принесла світову славу В.Образцову та М.Стражеско. А не менш складне дослідження Яновського так і лишилося відомим лише його учням і колегам. Він уникав слави та сенсаційності.

Геніальним осяянням, надзвичайною здогадкою було рішення лікаря Яновського застосувати проти хімічних опіків стравоходу подрібнені надниркові залози рогатої худоби. Лише через 30 років Едуард Кендалл зробить гучне відкриття діяльності надниркових залоз і одержить Нобелівську премію. Якби Яновський продовжував дослідження, на нього чекали би і успіх, і слава. Але на нього чекали хворі. Тому свої спостереження він продовжував не в лабораторії, а лише в клініці. Він не смів перервати прийому хворих, які до нього йшли та йшли нескінченно. Якось уночі обвалилася стеля в його кабінеті, який давно потребував ремонту...

Перший у Києві державний автомобіль було запропоновано саме йому — але він відмовився.

Як лікар, Теофіл Гаврилович творив дива. До нього йшли найзнаменитіші й найбагатші люди. Серед відомих пацієнтів професора Яновського були: Леся Українка, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Петро Столипін...

Професора Яновського знали далеко за межами Києва та країни. А він поспішав не тільки на мармурові сходи, а й на вузенькі дерев’яні сходинки в жалюгідні підвали. І нікому ніколи не відмовляв, навіть якщо в циганський табір викликали або в кубло, або перехоплювали дорогою, коли він втомлений повертався додому.

Він не брав грошей зі своїх колег, з учителів та учнів, зі священнослужителів усіх релігій. Після викликів частенько повертався додому не тільки без гонорару, а й без грошей, які в нього були з собою. Усіх бідних Теофіл Гаврилович лікував безплатно, а часто непомітно для хворого лишав під подушкою гроші на ліки, на харчі. А то й на переїзд у кращі умови. А бувало — посилав по пошті гроші своїм пацієнтам.

Ось уривок з листа молодого Теофіла дружині: «...ми повинні більше ділитися з іншими. Всі мають однакові права на блага земні. Розпочати особисте, егоїстичне життя й заплющити очі щодо інших — я не можу; не можу не тому, що я добрий, либонь, а тому, що інакше чинити несправедливо».

У лазареті нерідко наймав за свій кошт доглядальницю для тяжкохворих.

Одного разу пропало його портмоне. Але злодії не торкнулися грошей, побачивши візитку знаменитого лікаря. Принесли все в цілості за вказаною адресою, поклали на його поріг, ще й вибачення написали, мовляв, темно було... не впізнали, вибачте...

Популярність лікаря Яновського вийшла далеко за межі Києва: він часто виїжджав на консультації в провінцію та до багатьох міст України, зустрічався з подорожніми, серед яких були й такі, що спеціально брали квиток в купе з професором Яновським. На станціях його зустрічали люди, котрі прагнули, щоб Теофіл Гаврилович їх оглянув і проконсультував.

За великі заслуги Ф.Яновському першому з клініцистів України було надано звання академіка.

Цікаво, що М.Гоголь був прямим родичем Т. Яновського — в них був спільний прадід. Батько Теофіла Гавриловича походив зі славного українського дворянського роду Гоголів-Яновських. У родині Яновських як велику реліквію зберігали книжку «Миргород» із автографом Гоголя. Геніальний письменник тепло підписав свою книжку батькові Теофіла — пану Гаврилі Iвановичу Яновському.

...1917 року Т.Яновський активно підтримує ідею відкриття в Києві молочарського кооперативного товариства. Жовтневий переворот 1917 року, перемелюючи долі, зламав не тільки плани Яновського, а й життя його родини. Набожний Теофіл Гаврилович діяльність нової влади сприймав як очевидну дикість: «Не знаю, щось неладно все. ЖИТТЯ СТАЄ МЕНІ НЕ ПІД СИЛУ. Повсюди нещастя і горе. Нема на чому оку відпочити. Нема почуття радості життя. Вам, молодим, може, це легше, а мені не під силу стає».

Хаос розвалював усе. Люди не могли не тільки лікуватися, а й прогодуватися. Лише за перші роки радянської влади в Києві померло п’ять професорів. Помер маленький онук Теофіла Гавриловича. Донька Ася виїхала за кордон. Трагічним видався для сім’ї Яновських 1925 рік.

Ася перебувала у Франції на лікуванні, стан її був важкий. Теофіл Гаврилович разом із дружиною планували поїздку в Париж. Однак через наявність великої грижі Ганна Вікторівна повинна була перед поїздкою обов’язково прооперуватися. Оскільки для повноцінного знеболення хлороформу не було, Г.Яновська погодилася на операцію фактично без анестезії, лише зі впорскуванням кокаїну. Через три дні після операції із Франції прийшла жахлива звістка про смерть Асі. Коли мати дізналася про це, в неї почалася страшна депресія. І невдовзі її не стало...

Велике горе Теофіла Гавриловича поділяли сини Віктор і Михайло. Але втішити його вже ніщо не могло.

Помирав він світло, як і жив. Інсульт стався на захисті дисертації його учня. Але Т. Яновський не дозволив припиняти засідання, і вже паралізований просидів до кінця. Коли учня оголосили доктором наук, виявилося, що в Теофіла Гавриловича паралізована права половина тіла, діагноз — інсульт. До свого стану він ставився спокійно, не ремствуючи, — очевидно, добре усвідомивши свій стан, діагноз приймав із легкою усмішкою, кажучи: «Добре, коли це так».

Він, віддавши майже п’ять десятиліть спасінню людей, не хотів рятуватися.

Яке життя чатувало на нього в перевернутому світі великих вождів?

Через п’ять років на вулицях Києва вмиратимуть від голоду попухлі селяни... Через дев’ять років старшого сина — Віктора — репресують і замордують у ГУЛАГу... Молодший, Михайло, рятуючись від репресій, виїде за кордон і загине 1940 року в Мексиці... А на рідний Київ посиплються бомби... І при визволенні Києва рожевий від крові, ревучий Дніпро вийде з берегів, поглинувши тіла тисяч і тисяч молодих людей. Тільки в битві за Київ вожді перервуть 417 тисяч життів. І в пеклі війни загине якійсь юнак, який міг би стати Святим Лікарем...

...8 липня 1928 року о 23-й годині 45 хвилин Т. Яновський помер. Йому було 68 років. Невеликий відрізок для діянь такої великої людини. Багато учнів Теофіла Гавриловича стали професорами, керівниками клінік і кафедр і продовжували наукову розробку проблем, розпочатих Т. Яновським. Із того часу Київ мав багато чудових (і не чудових) лікарів. Але більше жодного з кияни не проводжали так емоційно й багатолюдно, як Т. Яновського. Не було святих лікарів? Чи люди вже стали іншими?..

...У Києві, біля Інституту пульмонології ім. Т.Г. Яновського — невеличкий пам’ятник. Теофіл Гаврилович сидить і стомлено-печально дивиться нам в очі.

На мапах, випущених до футбольного Єврочемпіонату, було вказано, що це — пам’ятник Юрію Яновському... Тобто про письменника Юрія Яновського вони ще пам’ятають, а про Лікаря Теофіла Яновського — вже ні...

Зараз ремонтують фасад Інституту пульмонології, ставлять євровікна...

Ось тільки забруднений голубами пам’ятничок із року в рік ніхто не чистить.

Лікарі інституту, які вчилися по фундаментальній праці Т.Яновського «Туберкульоз легень», кожного дня спокійно миряться з тим, що відтворену в бронзі геніальну голову лікаря спотворено брудними плямами.

Чи сучасні цінності вже відрізняються від цінностей Теофіла Гавриловича?

Чи збайдужіння вже таке, що нікому не цікава людина, ім’ям якої названо їхній інститут?

У народі кажуть, що не тоді людина помирає, коли її ховають.

Коли весь Київ плакав за Яновським, люди переживали катарсис, успадковуючи високий дух.

Є надійний засіб вбити людину — це забути її. І тоді жертва її марна, й послання її не дійде.

...Нові полки випускників-медиків, щорічно йдучи в бій з людськими недугами, урочисто проголошують ту саму Клятву Гіппократа, яку свого часу давав і юний Теофіл — «Чисто і бездоганно я буду проводити своє життя і своє мистецтво. Усвідомлюючи обов’язки, покладені на мене, я даю слово протягом усього життя нічим не затьмарювати свого звання. Обіцяю допомагати стражденним і не вживати на свою користь їх довіри. В який би я дім не зайшов, я увійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, неправедного...»

Але тільки той, хто перебуває в любові, — перебуває в Богові.

Фото з сайта calendar.interesniy.kiev.ua