Апокаліптичні узбіччя мистецьких перемог Iвана Кураха

Італійці зовсім не випадково сформували свою частку джерельної бази про життя і творчість Івана Кураха (1909—1968) — українця з унікальним мистецьким талантом. Найсхвальніші відгуки римських, міланських, генуезьких журналістів, знаних художників та мистецтвознавців 1930—1960-х років заповнили сторінки різних часописів та каталогів виставок. Поміж фаховими коментарями мистецтвознавців щодо творчого стилю і малярських принципів мистця неодмінно знаходилися й етичні характеристики, пов’язані з його національним походженням. До цього спонукав авторитет І. Кураха в культурних колах Італії, щира приязнь до нього багатьох відомих сучасників.

Реакція українських журналістів та мистецтвознавців не була такою системною, як в італійців, з огляду на дистанцію місця проживання і праці Івана Кураха від більших еміграційних культурних центрів. Перша згадка про нього була з Варшави, як учасника шостої виставки Українського мистецького гуртка «Спокій» (1933), чотири роки пізніше – зі Львова, вже як про цікаву творчу індивідуальність. Лише після Другої світової війни відгуки про феноменальні успіхи Кураха в інформаційних мережах української еміграції частішають. З нагоди 50-річчя творчої діяльності свого старшого колеги Олександра Архипенка (1953) він приїздить до Нью-Йорка, перебуваючи на вершині слави після участі у Венеційському бієнале сучасного мистецтва (1950). І вже далі українська преса у вільному світі намагається відстежувати події, пов’язані з художником аж до самої його смерті.

Життєва доля Івана Кураха в усіх її складних поворотах найбільш промовисто акумулюється в символі Дороги. Мотив дороги супроводжував і тематично-смислові пошуки мистця впродовж усього творчого шляху. Така системна обумовленість реалій та образного світовідчування стала запорукою мистецької сили його картин і графіки. На структурному рівні це відзначали не лише українці, а й чужинці, віддаючи належне художникові у своїх відгуках про його творчість.

Отже, життєвий шлях Івана Кураха розпочався в селі Сердиця поблизу Щирця, де він народився 26 березня 1909 року, а далі привів його до Львова. Батька, учасника українських національно-визвольних змагань, втратив у десять років. Відтоді опіку над ним перейняв старший брат Михайло, котрий до того часу пережив уже багато чого на фронтах Першої світової війни і після поранення та російського полону перебував на еміграції у Відні, а потім у Празі.

Бажання малювати, як і інші таланти, проявилося в Івана Кураха ще під час навчання у сільській школі, тож Михайло подбав про його навчання у Львівській гімназії. Після п’яти років юнак на короткий час продовжив науку в учительській семінарії, а опісля — у Львівській художньо-промисловій школі. Саме тут закріпив свої творчі здібності, засвоюючи різнобічні професійні знання. З журналу «Митуса», органу однойменної літературно-мистецької групи, він почерпнув відомості про актуальні творчі явища, зокрема про формальні відкриття скульптора О. Архипенка, що стало пунктом відліку його дальших творчих зусиль. Труднощі в оплаті за навчання спонукали його 1930 року до відважного вчинку: він вирішує шукати свій шлях ще далі від дому, розраховуючи на власні сили. Обрав дорогу до Варшави, де студіювало чимало української мистецької молоді. Навчання в місцевій художній школі, членство в гуртку «Спокій» та участь у його шостій виставці (травень 1933 р.) підтвердило тверду ходу молодого українця до висот мистецького фаху. На прожиток заробляв як декоратор Варшавської опери, а також співпрацюючи з відомою варшавською килимарнею. Проект печатки «Спокою» та малюнок обкладинки книжки «Glod na Ukrainie i jego przyczyny» («Голод на Україні та його причини») позначили деякі питомі творчі риси мистця, зокрема його тяжіння до модерністського трактування пластичної форми.

IВАН КУРАХ. «БЕЗДОМНI». 1950-ті рр.

Але й тут, у Варшаві, Іванові Кураху забракло такого контексту, в якому він міг би краще розвинути свої можливості. І 1935 року дорога повела його ще далі, цього разу — до Риму. Про цей маршрут залишилися перекази, описані в статтях у різних редакційних версіях. Сам художник називає як попутне місто Берлін, де якийсь час він провчився в майстерні відомого скульптора, голови Спілки німецьких художників Г. Кольбе. Цікаво, що в цю далеку мандрівку Іван Курах вирушив лише з 30 польськими злотими у кишені. Внаслідок пішої ходи його черевики майже повністю зносилися, але оскільки вони були популярної в Європі взуттєвої фірми «Bata», цей прикрий інцидент приніс молодому українцю користь: керівництво фірми кваліфікувало цю історію як промоцію торгової марки, і не лише компенсувало матеріальні витрати, але й сприяло його вступу до приватної школи професора Римської академії мистецтв Феруччіо Феррацці. Коротко провчившись у цього визначного італійського живописця і скульптора, неокласика з досвідом футуриста, українець (імовірно, за рекомендацію наставника) обирає для себе черговий орієнтир — Академію мистецтв Брера (Accademia di Belle Arti di Brera), в якій панувала ліберальніша творча атмосфера. Але після того, 1937 року І. Курах перебирається до Мілана, де й отримав відповідні для своїх запитів професійні знання. І саме там під наставництвом професора Джузеппе Паланті (Giuseppe Palanti) закріплюються ті формальні риси мистецтва, які визначили його творче мислення на всю дальшу перспективу...

Графічний «Автопортрет», виконаний в гостро експресіоністській манері, став одним з тих творів, що промовисто засвідчував динамічний темперамент Івана (Giovanni) Кураха в роки навчання в одній з найстаріших мистецьких академій Європи. З нього можна відчитати і деякі типові концептуальні ідеї, властиві для багатьох італійських художників 1930-1940-х років. Суто технічно українець проявив неабияку майстерність, яка згодом стала вирізняти його з-поміж інших студентів Академії Брера. Натомість, щоб зрозуміти індивідуальне формально-образне мислення І. Кураха, необхідно хоч в загальних контурах окреслити панораму естетичних ідей тогочасного мистецтва Італії.

1930-і роки, за фашистського режиму Б. Муссоліні, були позначені процесами трансформації футуризму та інших радикальних формотворчих течій в суб’єктивовані концепції мистецтва. Саме тоді закладалися основи «нового» метафізичного італійського живопису, «нової річевості», неореалізму, а також безпредметності. Активну творчу практику підтримували «живі класики» Карло Карра, Джино Северіні і Джорджо де Кіріко, але їх авторитети наступально підважувала молодь, яка прагнула більш індивідуалізованих поглядів на пластичну форму. Фатальна прийдешність Другої світової війни теж витала в атмосфері культурного життя Мілана і Риму у роки академічного навчання Івана Кураха. Його оточували численні мистецькі знаменитості, зокрема Альфредо Сігнорі (Alfredo Signori), Карло Чечі (Carlo Ceci), Антоніо Стагнолі (Antonio Stagnoli), Фіораванте Сейбецці (Fioravante Seibezzi), Луїджі Кампанеллі (Luigi Campanelli), Бобо Пікколі (Bobo Piccoli), Жданкарло Віталі (Giancarlo Vitali), Романо Конверсано (Romano Conversano), Роберто Ірас Бальдессар (Roberto Iras Baldessar) та чимало інших. За кожним з цих імен уже був сформований або ж закладався унікальний естетичний світогляд, що сумарно й визначало широку панораму мистецьких явищ Італії.

Іван Курах опинився на перетині дуже цікавих формалістичних ідей, у той час, коли згасали одні яскраві «зірки» й з’являлися нові. В площині методології він не ставав прибічником жодної, навіть модної, доктрини, адаптуючи природу малярства до власної екзистенції. Хоча не уникнув і деяких загальних тенденцій, як, для прикладу експресіоністичного загострення форми або, ще в більшій мірі, гіперболізації зображальних мотивів. Деякі паралелі при його синтетичному узагальненні людських фігур можна вбачати з цілим рядом сучасників, зокрема з Антоніо Стагнолі, Джузеппе Аймоне чи Альфредо Сігнорі. З Ренцо Бейзіоном та Гігі Куніоло його зближував інтерес до урбаністичного пейзажу, з Ібрагімом Кодрою – тяжіння до більш раціональної, конструктивної будови композиції. До цього варто додати, що як старші, так і молодші колеги І. Кураха по Академії Брера досить часто брали участь у міжнародних виставкових проектах у Мілані, Римі та Венеції, а відтак «мікс» актуальних естетичних ідей викликав у кожного загострену творчу реакцію і залишав певний корекційний слід.

Італійське громадянство українець отримав ще 1936 року, ніколи не перестаючи підтримувати зв’язки з українськими мистецькими середовищами. Його твори були представлені на масштабних показах української графіки у Празі (1932) та Берліні (1933), а популярний львівський часопис «Новий Час» 1937 року сповістив читачів про те, що молодий мистець «у найтяжчих умовах пробивається крізь життя, вспів не тільки зберегти жагучу віру в ідеали високого мистецтва, а й, незалежно від сторонніх впливів, виробити собі власний, індивідуальний почерк...».

До того ж, І. Курах навіть виконав замовлення одного з українських видавництв у Празі на створення проектів двох листівок політичного змісту («Аби било одно стадо і єдин пастор» і «Наша сила в нас самих»), хоча цей жанр графіки відчутно поступався його станковим аркушам і малярству. Наступав час, коли самі події в родині та в цілій Європі радикально перебудували його тематично-смислові пріоритети.

…Поки не знайдені автобіографічні нотатки Івана Кураха, детально реконструювати його біографію кінця 1930-х років є вкрай складно. Відтак деякі відомості про нього, згадані у газетних публікаціях, потребують верифікації. Це стосується, зокрема, наведених знаним громадсько-політичним діячем В. Косаренком-Косаревичем даних про шестимісячне перебування художника в складі іспанського легіону під час громадянської війни в Іспанії – жодне інше джерело такої інформації не подає. Немає й точної дати одруження Івана Кураха з уродженкою Італії, й часу народження першого сина, якого подружжя втратило у роки Другої світової війни. Натомість відомо, що незадовго до війни художник отримав посаду асистента, а потім викладача міланської Академії мистецтв Брера. Того ж року в Мілані відбулася його перша персональна виставка, але після неї на Кураха чекали вже нові, набагато важчі життєві дороги...

IВАН КУРАХ. «НА РУЇНАХ». 1940-вi рр.

З початком Другої світової війни мистецьке життя Мілана перенеслося до невеликих приватних галерей. На експонованих там виставках можна було споглядати дальші зміни в явищах пізнього італійського модернізму. Але реалії воєнного часу нагадували про себе і тут. Як громадянина Італії Івана Кураха мобілізували в армію, а вже у складі Туринської дивізії 8-ї Італійської армії він став одним з учасників так званої російської кампанії, яка розпочалась у серпні 1941 року. Таким чином, волею долі І. Курах побував на Батьківщині й побачив її в найбільш трагічних тонах і ракурсах. У жорстких воєнних умовах українець використовував кожну вільну хвилину для зарисовок та швидких портретних студій, що згодом стало матеріалом для його великих тематичних циклів. Смерті вояків та мирних українських мешканців, могили з воронням на похилених хрестах, поруйновані шляхи з апокаліптичними ландшафтами, сотні біженців, плач дітей — ця скорботна картина глибоко запала в душу художника і закарбувалася в його альбомних начерках.

Як і коли повернувся Іван Курах до Мілана, немає точних відомостей. Так само як нічого не відомо про обставини смерті його старшого сина. Разом з тим сама спрямованість його дальших творчих зусиль переконує, що після фронту художник уже став іншим. Свою індивідуальну виставку в Римі (грудень 1941 року) він присвячує пам’яті сестри і братів, «котрі полягли за свободу України»...

Чотирма десятками нових творів він показав теми пам’ятних серцю соняшників і маків, української хати, ранку у Карпатах, українського народного танцю, а також степів України, чорнозему. Багато з цих мотивів в композиціях мистця укладалося в символьно-алегоричні конструкти. Глибокий внутрішній біль за рідною землею і дорогими йому людьми, осиротілими з-посеред згарищ українськими дітьми посилювали метафізичну силу його малярських і графічних образів. В одному ряду з чуттєво окресленими «вікнами» у гнітючу реальність війни «працювали» і його екзистенційні реакції як фронтовика, що розкрилися в композиціях «Фантазія війни», «…А караван іде», «І пройти війну», «Після битви», «Роздуми ув’язненого» та інших. Образною квінтесенцією цієї домінуючої тематики виставки стала композиція «Ave Maria», яка надалі набула розвитку у великій кількості творів драматичного і сакралізованого змісту.

Поза тим, у роки великих для всієї Європи воєнних потрясінь Іван Курах продовжує розвивати й деякі ліричні теми, якими захопився дещо раніше, і які стали характерними для італійських мистців молодшої генерації. Це, зокрема, теми урбаністики, зіставленої зі суб’єктивованими світовідчуваннями кожного автора зокрема, метафізичного ландшафту в теж індивідуальних «опціях» неокласичного пейзажу, а також безпредметності, на порозі широкого річища ліричної абстракції, що набувала тут не менш цікавих інваріантів, аніж у Франції. Фактично в кожному в цих напрямків продовжував розвиватися й український мистець. Аскетична пластика, стримана колірна гама, натомість енергетичне місиво фактури виповнювало кожен його твір особливою метафізичною субстанцією. В ландшафтах і «чистих» міських краєвидах Іван Курах поставав як тонкий лірик, проникливий інтерпретатор простору.

Упродовж початку літа 1942 року відбулася чергова індивідуальна виставка Івана Кураха в місті Брешія. На обкладинці каталогу — емблематичний знак УВО-ОУН, меч з тризубом авторства Роберта Лісовського, слово про мистця — Амедео Італо Пати. Цей знаний на той час адвокат та колекціонер знайшов на рідкість влучні слова про талановитого українця: «Мистецтво Івана Кураха походить від найчистіших джерел його почуттів. Легенда йде до поеми; від елегії до трагедії. (...) І це завжди мистецтво миттєвої виразної сили, що проникає в свідомість і огортає її». Нічого дивного, що етнічний італієць побачив у творчій манері художника ті якості, які пояснювали його великий успіх серед глядачів у Римі, Мілані, Генуї, Падуї, Бергамо — містах, де експонувалися персональні виставки українського художника.

Того ж 1942 року І. Курах, коментуючи італійцям свої успіхи, зізнався, що кожне його полотно — це спогад про далеку Батьківщину, кожен твір пронизаний емоціями і думками про неї. Війна тривала, а слава про мистця ширилася великими культурними центрами Італії. Один з провідних національних часописів «Il Resto del Carlino» за 14 жовтня 1942 року друкує статтю «Мистецтво й мистці України» з ілюстраціями творів Василя Масютина, Василя Касіяна та Івана Кураха. Його продовжують запрошувати галеристи, і він ще більше занурюється у працю. Наприкінці Другої світової війни він напрацьовує нові теми, присвячені Україні, натомість вже в більш масштабних – алегоричних – образних рішеннях. Одним з таких став мотив Христового Розп’яття, що в різних смислових площинах відображав велику національну трагедію. Ключові полотна з цього ряду – «Молитва на руїнах» та «Ecce Homo XX століття» – несли відбиток глибоких духовно-моральних шукань мистця, в якого особисте, національне та загальнолюдське сплавилися в єдиному згустку метафізичного болю.

Повоєнні роки виявилися доволі сприятливими для виставкової діяльності Івана Кураха. Його стали запрошувати не лише до великих італійських міст, а й до Австрії, Німеччини, Швейцарії, Франції. Приватні колекціонери із Брюсселя, Лондона, Дюссельдорфа замовляли у нього картини з урбаністичними та ландшафтними мотивами, що істотною мірою спричинило загальноєвропейську славу його малярства. У колах італійських художників його авторитет зростає ще більше, що підтвердилося запрошенням взяти участь у XXV Бієнале мистецтва у Венеції 1950 року. Українець показав на цьому престижному міжнародному огляді сучасного мистецтва своє полотно «Місто вночі» (1949) розміром 120 х 75 см. Тоді журі з п’яти осіб під час відбору учасників із загального числа 3800 художників обрало лише 250 — найвиразніших мистецьких індивідуальностей з усього світу.

З такою славою 1953 року Іван Курах їде до Сполучених Штатів Америки. В цьому йому знову допоміг старший брат Михайло, який проживав у Клівленді. Художники з Об’єднання мистців українців в Америці бажали якомога швидше інтегрувати знаного італійського українця в культурно-мистецьке життя США. Його запрошували на спеціальну зустріч в Український літературно-мистецький клюб у Нью-Йорку, запропонували виступити під час відзначення 50-ліття творчої діяльності Олександра Архипенка. На початку своєї блискучої промови до живого класика світового модернізму, у його ж присутності, І. Курах сказав слова, що частково відображали його тогочасну світоглядну позицію: «Світ пережив різні партикулярні ідеї і шукає якоїсь універсальної ідеї, на якій можна б творити нове життя відповідно до сучасних умов, відповідно до теперішнього стану матеріальної культури і техніки. Людина має досить тої страшної буденщини, хотіла б бачити щось таке, що її вело б в кращий світ, краще майбуття, давало забуття і відірвало від чорних буднів. Мистець має дуже тяжке завдання, він у безнастанній боротьбі, все шукає чогось нового, нових ідей, які станули б сильним фундаментом мистецької правди. Саме життя мистця, його злидні немилосердно торощать його ідеї. Багато паде під тяжкими ударами, другі видержують і стають сміло перед світом з новими ідеями».

До часу приїзду до Америки, в Європі, Іван Курах мав щонайменше сорок персональних виставок. За дев’ять років проживання у США він цю цифру майже подвоїв, причому не лише показами у США, а й в інших країнах світу. Однією з таких подій була виставка в Нью-Йоркській галереї 21 на 63-й вулиці у квітні 1955 року, де, крім суто італійських мотивів, він експонував багато творів на тему української трагедії часів Другої світової війни. «Українців на виставі було не багато. А шкода», з докором підсумовував рецензент виставки, знаний в еміграції художник Роман Пачовський. У травні 1956 року персоналію Кураха влаштувала в Нью-Йоркському Колізеї галерея «Contemporary Art Studio». Ця експозиція була частиною масштабної Міжнародної Житлобудівельної виставки. А наприкінці 1957 року Іван Курах реалізує вагомий громадянський вчинок: за посередництвом благодійної організації Самостійного Золотого Хреста імені Ольги Басараб влаштовує в Нью-Йорку виставку своїх картин української тематики, експонати якої пожертвував на благодійні цілі українським дітям-сиротам. «Жахлива війна, яка так жорстоко пройшла по нашій Україні, залишила по собі глибокі, ще незагоєні рани, – пише він у відповідній статті-анонсі американського часопису «Свобода». – Ще й сьогодні тисячі наших братів примушені коротати свій вік поза межами рідного краю, а їхні діти живуть у невигодах і недостатках. Вони хочуть жити, хочуть учитися, щоби могти дати собі раду в житті, щоб могти послужити своїй далекій Україні. Вони простягають свої вихуділі рученята за допомогою – до мене, до Вас, до всіх нас. / І я почуваюся до обов’язку прийти їм з допомогою, може й не великою, але поданою від щирого серця. / Я хочу подарувати українській дитині той свій невеликий мистецький дорібок з 1942-1943 рр. в Україні, який у мене зберігся. / Багато з тих моїх праць, виконаних часто в голоді і холоді, пропало внаслідок воєнних дій. Багато залишилося у моїх приятелів мистецтва. Багато знайшлося в чужих мистецьких галеріях».

1962 року, після смерті брата Михайла (згодом художник випустив його поетичне вибране своїм коштом та з власними ілюстраціями, в книзі «Михайло Курах. Перед брамою», 1963), Іван Курах повертається до Європи й поселяється у швейцарському містечку Цоллікон (Zollikon) поблизу Цюріха. Там, разом з дружиною та молодшим сином Романом він і продовжує жити до самої смерті. Впритул до відходу у Вічність у свої п’ятдесят дев’ять років мистець показував свої твори на персональних виставках в усьому світі. Багато подорожуючи, він включав нові тематичні твори з мотивами різних країн до основного складу полотен, навіяних сильною тугою за Україною. 1966 року з тріумфом пройшла його виставка в Мілані, де його ім’я добре знали не одне десятиліття. Виставка у Женеві в січні 1967 року стала сотою із загального числа його індивідуальних показів за всю творчу біографію. А вже після неї – нові успішні виставки в Ірані та Пакистані. На останній з виставок, у місті Карачі, художник показав 78 картин, а на відкритті був присутній міністр освіти Пакистану. Планувалися персональні покази його творів і в Йорданії, Лівані, Єгипті, Греції, але передчасна смерть, яка настала 15 січня 1968 року, не дала змоги реалізувати натхненні творчі задуми.

…Аскетизм, стримана колірна гама («користувався найчастіше  двома-трьома кольорами – білим, сірим і бронзовим»), меланхолійні мотиви з тужливими інтонаціями… Відомий журналіст, редактор «Свободи» Іван Кедрин назвав ще деякі типові маркери того образного світу, з яким ідентифікується мистецтва постать І. Кураха: «Сіра далечінь, а на ній тільки довгий ряд телеграфних стовпів, які, щораз  менші, гинуть на обрії. Сіра закутана жіноча постать посередині засніженої  пустелі – переднє тло образу брудно-біле, а вся дальша  площина – попеляста. Вибоїста засніжена дорога, а обабіч неї обчімхані з листя стовбури дерев. Невеличкі групи вояків серед румовищ. Серед широкого поля похилений малий дерев’яний хрест...». Художник визнавав, що події війни стали переломними для його естетичного світогляду. І проте його прямі рефлексії не були позірними, нарочитими. Складну історію України та й усієї Європи першої половини XX століття він висвітлював в еквіваленті високої малярської поезії, належними для образотворчого мистецтва засобами.

Унікальними професійними здібностями, національної свідомістю він покорив європейців та глядачів на інших континентах, спонукуючи їх до пізнання душі та серця Українця, українського народу. Даруючи свої твори на потреби дітей-скитальців, він уклав свого роду заповіт, який ще потрібно конституювати сучасному українству, низько вклонившись пам’яті нашого видатного співвітчизника: «Хочу вірити, що ці мої праці перейдуть в добрі українські руки, які пригорнуть їх і з пошаною, коли не як мистецький твір, то як спомин з рідних земель, як подих рідних піль, за якими ми тужимо і до яких, дасть Бог, ще колись вернемося»...