Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Архієпископ Iгор (IСIЧЕНКО): «Українці впродовж століть сприймали церкву як інституцію, ближчу до народу, ніж до влади»

25 березня, 2016 - 11:28
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Ситуація в українському християнстві, міжконфесійні взаємини, проблеми, пов’язані з духовною місією Церкви в сучасних умовах — це коло питань постійно перебуває в зоні уваги «Дня». Це не дивно, адже наша Церква відокремлена від держави, але не є й не може бути відокремленою від суспільства, отже, бере активну участь в обговоренні й розв’язанні гострих проблем життя країни.

Тому почути з «перших вуст» оцінку стану справ в українському православ’ї, отримати коментар щодо актуальних проблем релігійного життя, дізнатися про маловідомі сторінки історії нашої церкви — це завжди цікаво, необхідно й доречно. Гостем «Дня» був архієпископ Харківський і Полтавський (Українська автокефальна православна церква) Ігор (Ісіченко), людина глибокої ерудиції, широких поглядів на життя (не лише церковне, а й суспільне), цікавий співбесідник. Владика Ігор є автором численних книг з історії Церкви в Україні, історії української літератури доби бароко, свого часу брав участь у створенні культурологічного товариства «Спадщина», Товариства української мови, заснуванні перших парафій УАПЦ у Східній Україні.

Зрозуміло, що діалог із шановним гостем охопив широке коло проблем. Назвемо лише деякі з них. Як архієпископ Ігор ставиться до перспектив створення єдиної Помісної православної церкви в Україні і в який спосіб це необхідно робити? Який історичний шлях пройшла Українська автокефальна православна церква і якими є її взаємини з іншими християнськими конфесіями, зокрема з УПЦ КП та УГКЦ? Завдяки чому український народ зумів зберегти християнські основи свого світобачення впродовж століть? В чому полягає пастирська місія Церкви у сьогоднішній Україні?

Це — лише деякі з обговорюваних тем. Розмова була змістовною, в чому можуть переконатися читачі «Дня».

Ігор (ІСІЧЕНКО): — Зараз для нас усіх найбільшою є така психологічна проблема: як звільнитися від синодального, ще дореволюційного, уявлення про церкву як інституцію священнослужителів? Творенню нормальних церковних громад на сході і в центрі України найбільше заважає неготовність людей відчути себе членами громади, брати відповідальність за її розвиток.

Лариса ІВШИНА: — Один мій знайомий із Донбасу розповідав, як хотів допомогти громаді й церкві, але люди там навіть не вміли хреститися. Традиція була повністю зруйнована. Тож, можливо, потрібно розпочинати з найпростіших етапів навчання?

І. І.: — Ми всі звикли, що Донбас — урбанізований і атеїзований. Але подібне мені траплялося й на Полтавщині, де серед парафіянок були бабусі, що також не вміли перехреститися. Потім я замислився: вони ж виховувалися в комсомолі 1930—1950-х рр.! І мені в цьому плані легше працювати із молоддю і людьми середнього віку. В цьому є невелика перевага сходу України над заходом. Один мій знайомий, критично оцінюючи земляків-галичан, якось казав: «Наші думають, що вони все знають. На сході знають не все і готові вчитися».У церкві, як і скрізь, дуже важливою є відкритість людини і готовність змінюватися.

Л.І.: — Якими в 1990-х рр. вам бачилися перспективи? Чи думали тоді про своє життя в релігійному контексті?

І. І.: — Коли я приходив у церкву, в нас була дуже проста альтернатива — існувала лише РПЦ та Українська автокефальна православна церква. Ситуація значно ускладнилася 1992 року, коли виявилося, що українських церков може бути кілька і вони не в зовсім дружніх відносинах між собою.

Для нас усіх на початку 1990 х найбільш небезпечною оманою була створена за часів комунізму міфологема про двополярність світу. Тобто в нас був атеїстичний комунізм, а його противагою на Заході було християнське суспільство. Але ж і західне суспільство позиціонує себе як постхристиянське, ліберальна цивілізація, яка ставиться до церкви не менш відчужено, ніж комуністи.

Поняття «помісної церкви» на початку 1990-х не виникало, бо це здавалося самоочевидним. Я і зараз пригадую слова, які любив повторювати патріарх Мстислав: «Визнайте себе, і всі вас тоді визнають».

Як відомо, УАПЦ в діаспорі 1995 року фактично втратила автокефалію, добровільно увійшовши до складу Константинопольської церкви зі збереженням певного самоврядування. Це в Україні було сприйнято неоднозначно. Виявилося, що існує проблема у відносинах із Вселенським патріархатом, пов’язана з домінуванням Московського патріархату в міжправославних відносинах — внаслідок політичної підтримки Кремля і маніпулювання церквою. Сьогоднішній драматичний процес підготовки Всеправославного собору засвідчує обмеженість можливостей Вселенського патріархату в самостійному русі.

Ігор СЮНДЮКОВ: — Ми знаємо, якою складною була історія України — криваві, дуже важкі взаємини із сусідами, з Польською католицькою церквою, з Московською православною... Зараз ми бачимо серйозні внутрішні проблеми серед українських християнських конфесій. Проте, що дало силу нашому народу впродовж стількох століть зберігати християнські засади, християнський дух і не втратити Христа і його силу?

І. І.: — Хоч як це парадоксально, одна із підойм здорової релігійності людини полягає у вмінні зрозуміти обмеженість ролі церкви. Церква не є метою — вона лише знаряддя для спасіння. Церква є інститутом антиномічним, боголюдським, вона належить і до неба, бо є його відбитком на землі, й до землі. Я знаю не одну молоду людину, яка, надактивно ввійшовши на церковну «кухню», потім втрачала здорову релігійність, яка в неї була. Натомість мої бабусі були глибоко віруючими людьми, хоча в моєму містечку всі церкви були зруйновані ще в 1930-х рр. Але вони дуже скептично ставилися до повоєнного священства, вважаючи що «всі попи — комуністи»..

Думаю, що якраз вміння подолати бар’єри у стосунках із церквою, вміння відчути в церкві присутність Христа як первинну силу і вторинність усіх тих проблем, які вносить у церкву людина, — це й є ознакою духовного здоров’я.

У нас в Україні існувала міцна традиція незалежності церкви від держави — це принципова відмінність київської релігійності від московської. Навіть у Київському князівстві, при тому, що церква була державною, вона мала свою позицію, відмінну від князя в багатьох моментах. Звичайно, митрополити були греками, і, можливо, це мало якийсь позитивний сенс. Але й пересічні церковні люди були досить критичними щодо правлячої еліти. Преподобні Антоній і Феодосій Печерські мали власне ставлення до синів Ярослава Мудрого та їхньої боротьби за Київ — Феодосій навіть відмовлявся поминати узурпаторів Києва.

Але потім Україна увійшла до складу інославних держав — язичницького Великого князівства Литовського, Польського королівства з державою церквою латинського обряду. І власна Київська церква виявилася єдиною інституцією, яка зберігала етноконфесійну тотожність. Все це дало можливість відчувати церкву як інституцію, ближчу до народу, ніж до влади.

Дмитро КРИВЦУН: — Між Українською автокефальною православною церквою (оновленою) та УГКЦ відбувалися переговори. На якому етапі зараз перебуває цей процес?

І. І.: — Я був послідовним прихильником інтегрування у Вселенське православ’я через поєднання із нашою церквою в діаспорі. Однак це виявилося неможливим. І тоді я зважився запропонувати єпархіяльному соборові стратегію, яка дуже серйозно розколола нашу єпархію. Я запропонував звернутися із проханням до єпископату Греко-католицької церкви про братні поради щодо перспективи об’єднання у співпричасті і з Римом, і з Константинополем. Відтоді розпочалися активні перемовини. Зараз процес іде досить продуктивно. Зрозуміло, що необхідне схвалення наших проектів у римській курії, бо ніхто не зацікавлений у тому, щоб здійснювати якісь структуротворчі процеси в Україні всупереч волі релігійних центрів. На жаль, велика частина священиків злякалася, і, думаю, мотиви цього переляку були різні. Над кимось тяжіли стереотипи про ворогів-католиків, хтось — просто боявся канонічної дисципліни, від якої в УАПЦ дуже відвикли за останні роки.

Д.К.: — Сьогодні об’єднання довкола УПЦ (КП) виглядає і видається альтернативою пануванню та засобом витіснення Московського патріархату як агента впливу в Україні. Чи бачите ви якісь інші шляхи цього процесу?

Л.І.: — Війна загострила це питання, і молоде покоління, не знаючи шляхів, хоче Київської церкви. А які можуть бути шляхи — ніхто не може сказати. Як це пояснити?

І.І.: — Я з пошаною ставлюся до патріарха Філарета і його релігійної організації. Його кроки й еволюцію я розцінюю як подвиг, а в Київському патріархаті з’явилося багато атрибутів української церкви. Вважаю УПЦ (КП) політичним проектом, який має сенс, але щодо її перспективи творення духовно здорового організму, що поєднує місійну динамічність і закоріненість у національній традиції, у мене виникає ціла низка сумнівів. З цього приводу я пригадую євангельський сюжет про старі міхи. Звичайно, УПЦ (КП) — це не «старі міхи», вона змінюється. Але у мене свої підстави для такого судження, оскільки я був свідком творення УПЦ КП і бачив, як нині покійний Василь Червоній тупотів ногами на о. Володимира Ярему, гукаючи: «Ви нічого не розумієте, вам влада наказала, і ви повинні об’єднатися». 

Помісність — це не тільки інституційна незалежність від інших центрів, це також і збереження ідентичності церковної традиції. Київський патріархат має велику перевагу над УАПЦ та УГКЦ тим, що він не відкидає синодальної традиції, а підхоплює і продовжує її, тому сільським парафіям на Волині набагато легше перейти до нього, бо єдине, що потрібно змінити, — мову богослужіння.

Л.І.: — Мабуть, багато ваших парафіян вважали, що найбільш логічним було поєднання з Київським патріархатом.

І. І.: — У нас цього не було точно, тому що там був свій образ УПЦ (КП), відносин з ним. Оскільки деякі парафії, виникнувши в УАПЦ, під впливом адмінресурсу переходили до Київського патріархату і залишали по собі недобрий слід.

Л.І.: — Виходить, Україні потрібна реальна реформація?

І. І.: — Слово «реформація» я б не вживав.

Л.І.: — Але яка церква цікава сьогоднішньому живому українському суспільству, яке хоче відірватися від пострадянської матриці та зайняти своє місце у світі? Сьогодні ми живемо в багатоконфесійному світі й не боїмося цього, але часто ці конфесії є інструментами інших держав. Чи не ігноруємо ми це під час занурення у нюанси духовних перипетій?

І. І.: — Люди, які займаються церковною політикою, це послідовно ігнорують. Мені здається, сьогодні чи не перший тверезий адміністратор у Департаменті у справах релігії Андрій Юраш, який розуміється на церковній політиці попри всі свої симпатії до УПЦ (КП). Він досить обережний у висловах і у формуванні державної стратегії, за що йому дістається з усіх боків. Але я радий, що ця людина зараз на своєму місці.

З іншого боку, якщо говорити про Реформу, то ми досі не усвідомили однієї постаті, яка б зараз мала бути для нас вихідною. Митрополит Петро Могила був ключовою особою в уявленні про нашу власну автентичну київську Реформу. Він зробив її мудро, синтетично, і завдяки цьому Київська церква протягом десятиліть від початку 30-х рр. ХVII ст. була законодавицею ідей в усьому православному світі. Це був золотий час для Київської митрополії. Потім в силу різних обставин вона втратила свій пріоритет. Та могилянський досвід допомагає нам шукати ці імпульси не лише поза Україною, але і у собі.

Л.І.: — Що ж до Папи. В Україні доволі болісно сприйняли його зустріч із патріархом Кирилом. Заява, зроблена після зустрічі, особливо щодо погляду на війну на сході, поставила і наших громадян-католиків, і римо-католиків у дуже складне становище. Як ви сприйняли це?

І. І.: — Додати до коментарів Блаженнійшого Святослава і митрополита Любомира (Гузара) немає чого, оскільки поставитися до цього документа критичніше, ніж керівництво УГКЦ, важко. Але треба пригадати, коли було створено Російську державу, Московський патріархат і коли з’явилася папська дипломатія. Вочевидь, остання дещо давніша, і не всі її нюанси ми можемо оцінити й зрозуміти.

Я таким бачу шлях інтегрування до української церкви: коли люди помічатимуть зв’язок між національним колоритом — вторинним у церкві, й первинним — щирістю служіння. Корупція з’являється там, де є подвійні стандарти, де немає відчуття органічності свого покликання і служіння. Як наслідок, у таких самих громадах плекають монархічні ідеї, вивішують ікони адмірала Ушакова, Мотрони Московської, царської родини

Треба врахувати динаміку сприйняття цього документа. Адже найбільш болюче його зустріла шовіністична частина РПЦ. Відбувається шалена кампанія критики патріарха Кирила в Росії. Після упокоєння патріарха Алексія ІІ були вибори, Кирил розглядався російськими націоналістами як небезпечна «прозахідна альтернатива російським патріотам», найбільшим з яких тоді виглядав єпископ Чукотський Діомид (Дзюбан), уродженець Луганської області. Патріарх Кирил — вихованець митрополита Никодима (Ротова) — людини, яка в Росії вважається криптокатоликом, тим більше, що помер він на руках Папи Римського. Тож усі його вихованці та соратники автоматично ставляться під сумнів.

Валентин ТОРБА: — Проте за два роки до початку воєнної агресії РПЦ дуже активізувалася саме на сході України: везли церковні реліквії під гаслами «Кирилл — наш патриарх». Але чому «наш»?

Л.І.: — Це був ідеологічний відділ забезпечення майбутньої агресії.

І. І.: — Загалом проект «русского мира» працював на імперську ідею, але, все ж таки, можливо, тоді патріарх розглядав її як модель для «посткомуністичної симфонії», де церква займе роль не просто «слуги держави», а її партнера. Цього не вдалося, і, здається, від цієї ідеї в Росії відійшли.

В.Т.: — Якщо раніше в СРСР було КПРС та КГБ, то сьогодні — ФСБ та РПЦ.

Л.І.: — І агенти впливу в українських верхах, які є дуже зручними і яких завдяки протекції Кирила просувають по службі.

І. І.: — Я таким і бачу шлях інтегрування до української церкви: коли люди помічатимуть зв’язок між національним колоритом — вторинним у церкві, й первинним — щирістю служіння. Корупція з’являється там, де є подвійні стандарти, де немає відчуття органічності свого покликання і служіння. Як наслідок, у таких самих громадах плекають монархічні ідеї, вивішують ікони адмірала Ушакова, Мотрони Московської, царської родини.

Ольга ХАРЧЕНКО: — Владико Ігорю, на ваш погляд, чи Майдан, події на сході України вплинули на людей? Чи люди стали ближчими до віри?

І. І.: — Хотілося б так думати. Але є небезпека міфів, які створюються поза контекстом. Думаю, що змін набагато менше, ніж ми хочемо собі уявляти. Поки що структурних змін у свідомості людей не сталося, а та пасивна частина байдужих до майбутнього своєї держави людей десь «сіла на дно». Трохи попрацювала СБУ, і вже немає таких прилюдних маніфестацій опору «київській хунті», як рік тому, але на рівні хатніх розмов усе це лишилося. Віра, яка з’являється в час небезпеки, теж трішки небезпечна, оскільки вона породжується переляком і прагненням знайти захист.

Л. І.: — У цьому сенсі цікавим є приклад японців, які кажуть, що вони не дуже релігійні люди. Доктор філософії в їхньому католицькому університеті розповідав мені: «Ми можемо брати шлюб у буддистському храмі, а інший ритуал здійснювати в синтоїстському храмі». У них також існує «неподолане язичництво». Можливо, його і не треба долати, оскільки воно для багатьох людей є теперішнім поглядом на екологічний світ. В українців, незважаючи на раннє прийняття християнства, сектор осмисленого християнства не збігається з ареалом впливу православних церков. Я, наприклад, вважаю, що Росія православна, але не християнська.

І. І.: — Щодо язичництва я б сказав, що існує небезпека посткомуністичного неоязичництва. Я помітив, що люди, які були активними комсомольцями чи комуністами, легше входять у тоталітарні секти чи неоязичницькі громади, ніж у церкву.

Л. І.: — Сучасна церква потребує зусиль.

І. І.: — Будь-яка церква потребує зусиль і сповідництва. Якщо цього немає, то церква гине.

Чим породжена перевага УГКЦ над православною церквою? Вона мала період катакомб. До цього, у 1930-ті роки, у митрополита Шептицького були непрості відносини з ОУН, конфлікти із патріотичною спільнотою. На початок Першої світової війни до двох третин священиків Греко-католицької церкви були москвофілами. Але після перебування в катакомбах до нас дійшла зовсім інша церква — змінена, оздоровлена, насичена пасіонарним духом.

Л. І.: — Нещодавно ми згадували Ахматову та її фразу про те, що зустрілися дві Росії: та, яка сиділа, і та, яка саджала. У випадку релігійного життя зустрілися церкви: одна з них вийшла з катакомб, а інша не протестувала, коли її туди саджали, і забрала її храми. Хто має почати розмову про це?

І. І.: — Розмова про це йде постійно. Війна почалася не після Майдану — вона йшла раніше. Адже постійно точилися розмови про застосування силових методів впливу на своїх опонентів: з одного боку, що «немає на вас Сталіна», з іншого — «чемодан, вокзал, Россия». Це вже війна, яка точиться в серцях, але, врешті, вона обов’язково матеріалізується.

Л. І.: — У випадку із «чемодан, вокзал, Россия», ми можемо засуджувати форму, але так чи інакше ми повинні захиститися від агресії. Як це зробити, якщо ми будемо дуже політкоректними, толерантними і високоморальними щодо ворогів та колаборантів?

І. І.: — Я думаю, що тут є одна цінність, сила якої може завжди бути сильнішою за ненависть і ворожість — це сила любові.

Л. І.: — Але в умовах війни людина повинна йти на фронт і вбити ворога. Тож вона залишає за собою право більше любити свою Батьківщину.

І. І.: — Так, убити ворога, і про це доводиться говорити не раз. Нещодавно я мав дискусію з людиною, яка запитувала про гріх убивства. Я ж, у свою чергу, запитав її: хто більше згрішив — чи той, хто змирився з убивством, чи хто знешкодив убивцю? Сила любові — до рідної землі, до ближнього — може бути переможною. Якщо її немає, перемоги не буде.

Л. І.: — Коли ми починаємо говорити про значні історичні процеси, цікаво згадати про внесок київського духовенства в творення того, що стало потім московською традицією. А роль постаті Петра Могили і київської традиції, пов’язаної з цим, відчувається ще не достатньо сильно. Можливо, треба працювати, щоб цю київську традицію зробити більш очевидною?

І. І.: — Її треба зараз вберегти від профанації. Бо ці періоди вразливі до перекручування, підтасовування під свої моделі. Так само, як і заслані у Росію українські інтелектуали (як святителі Димитрій Туптало чи Іоанн Максимович), котрі мимоволі ставали творцями імперської релігійної доктрини. В той же час Феофан Прокопович, як на мене, з великим ентузіазмом працював на імперію.

У нас є твір, за який бояться братися материкові українські дослідники — це «Синопсис» 1674 року, який по суті закладав підвалини для імперської доктрини, реалізованої Петром І. Єдиний, хто зважився на його дослідження — Зенон Когут. Так, це самогубчий твір, але для щирості це треба теж визнати. Бо говорити, що самі лише росіяни запровадили окупаційний режим — це перекручення фактів. Наші старшини домінували у совєтській армії, наших чиновників вистачало скрізь, наші бюрократи були найстрашнішими в СРСР, хіба що за винятком Узбекистану. Тому українці, на жаль, теж були частинкою імперського механізму.

Л. І.: — Парафіянкою вашої церкви була Валерія Новодворська.

І. І.: — Так. У нас є отець Яків Кротов, який після всіх колізій, пережитих у Росії, звернувся до нашої єпархії з проханням увійти до її кліру. Я розглянув його документи, були підтвердження канонічності свячень, і їхня невелика парафія, абсолютно російська за своїм характером, була прийнята до нашої єпархії. Одного разу я навіть їздив правити до Москви. Наша парафія у Москві, звичайно, не визнана російською владою, не зареєстрована. Але вона діє. Отець Яків — дуже знана людина, активний ведучий «Радіо «Свобода», учасник різних мітингів. Валерія Іллівна теж була нашою парафіянкою, хоча її здоров’я було підірване. Коли вдавалося її привезти до церкви, вона сповідалася, причащалася — це було нечасто. Але вона завжди себе позиціонувала як наша парафіянка. І незадовго до смерті передала кошти на лікування харків’янина, якого побили сепаратисти на Вербну неділю 2014 року.

Л. І. : — Владико Ігорю, хто у вас улюблений герой українського світу?

І. І.: — Оскільки ми згадали про митрополита Петра Могилу, то він, хоч не етнічний українець, сьогодні може бути одним із потрібних взірців нашій праці.

Л. І. : — А у світовій історії?

І. І.: — Нещодавно у церковних колах я згадував про свій великий пієтет до Івана Павла ІІ. Я б не став священиком, якби не вибір Папи наприкінці 1970-х років, який давав таку прекрасну альтернативу до наших — часто карикатурних — образів священнослужителів.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Ігор СЮНДЮКОВ, Ольга ХАРЧЕНКО, Валентин ТОРБА, Дмитро КРИВЦУН, «День». ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments