Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Автостопом до Антарктиди

Двоє українців вирушили на найпівденніший континент, щоб задокументувати роботу та побут на станції «Академік Вернадський»
24 квітня, 2019 - 10:47
«АНТАРКТИДА — ЦЕ ПОСТІЙНА ЗМІНА ПОГОДИ, ДОЩ, СНІГОВИЙ ШТОРМ, НЕСТАБІЛЬНІСТЬ. МАТЕРИК МАЄ ГАРНИЙ ВИГЛЯД, АЛЕ НЕБЕЗПЕКИ ТАМ ВИСТАЧАЄ», — ЗАПЕВНЯЄ АНДРІЙ МОЧУРАД

Два місяці серед антарктичних льодовиків провів львівський журналіст Андрій МОЧУРАД. Увесь цей час збирав матеріали для власного проекту «Автостопом в Антарктиду». До нього увійдуть репортажі, документальний фільм і книжка, що дасть можливість українцям та світу дізнатися більше про роботу науковців на станції «Академік Вернадський», їхній побут, незвичайний природний світ Антарктиди та пригоди авторів, що вирішують подолати півсвіту автостопом.

Андрій — досвідчений мандрівник. 2013-го він вирушив у подорож Близьким Сходом, щоб зібрати матеріал про життя народу курдів. Після цього він опублікував низку журналістських матеріалів, зокрема й у газеті «День». Потім Андрій брав участь у антитерористичній операції. Там також намагався зняти документальний фільм про війну, але тоді втратив велику частину матеріалу і не зміг реалізувати ідею.

Проект «Автостопом в Антарктиду» Мочурад організував разом із товаришем по службі Віктором-Миколою ГАВРИЛЮКОМ. Віктор у цей час подорожував Південною Америкою та погодився пристати на авантюру Андрія. Минулого тижня Андрій Мочурад перетнув протоку Дрейка, що розділяє Південну Америку та Антарктиду, повернувся до цивілізації й нині розповідає про свій шлях читачам «Дня».

«МИ ЇХАЛИ НЕ РОЗВАЖАТИСЯ, А ДОСЛІДЖУВАТИ»

— Андрію, як виникла ідея присвятити проект саме Антарктиді?

— У квітні минулого року я зустрівся з Євгеном Диким, нинішнім очільником Національного антарктичного наукового центру. З ним я знайомий ще з АТО, ми разом воювали. Тоді Євген запропонував мені зняти фільм про станцію «Академік Вернадський». Наші хлопці та дівчата роблять там справді круті речі, це варто було показати. Але поки я не заробив грошей на апаратуру, ми не могли їхати.

Тому перше, що я зробив, — це влаштувався ще на кілька робіт. Техніка, спорядження, одяг та їжа обійшлися мені в близько 5000 доларів. При тому, що ми не платили за дорогу. До слова, найдешевший квиток на яхті коштував би ще 7000 доларів.

Потрапити в Антарктиду туристом дуже просто, але треба мати близько 15 000 доларів. Ми ж їхали не розважатися, а досліджувати, знімати фільм і писати книжку, тому вирішили провести експеримент і спробувати дістатися до станції автостопом.

«КОРАБЛЕСТОП» І «РЯТУВАЛЬНІ ХАТИНКИ»

— Яким маршрутом подорожували? Океан також долали автостопом?

— Я вирушив зі Львова до Барселони на попутному транспорті, з Барселони був переліт до Буенос-Айреса. Дуже багато людей почали критикувати мою ідею, казали, що це не автостоп, бо я перебираюся через Атлантику літаком. Так, у цій мандрівці в мене є один переліт. Це з Барселони в Буенос-Айрес і назад.

Раніше, під час подорожі до Норвегії, я вже мав досвід, як «застопити» корабель, тому я міг би «застопити» і через Атлантику, але є одна проблема. Антарктичне літо — час, коли можна потрапити на материк, триває лише два місяці. А нам потрібно було ще відзнятися й виїхати назад. Тому, якби ми «стопили» корабель, не було б жодних гарантій, що ми потрапимо в Аргентину, зможемо пройти протоку Дрейка, і там не буде зими. Шукати «стопом» кораблі — реально, але це надто складно і довго. Вже з Буенос-Айреса Аргентиною ми знову рухалися автостопом.

— А протоку Дрейка вам вдалося подолати автостопом?

— Я сказав би, що ми добиралися своєрідним «кораблестопом». Мій колега Віктор дійшов напряму до станції «Академік Вернадський» із Ушуайї, а я добирався трьома плавзасобами. Після того, як перетнув протоку Дрейка, я двічі ночував на різних островах. Одного разу на розваленій базі, що була своєрідним музеєм.

Взагалі в Антарктиді є багато колишніх баз. До того ж на багатьох островах є своєрідні «рятувальні хатинки», також є покинуті бази. Офіційно там не можна жити, але якщо щось трапилося в мандрівці, то можна скористатися. Там же може бути аварійний ящик із харчами, намет або аптечка. Існує ціла система таких ящиків допомоги, цього вимагають умови Антарктиди. Якщо щось сталося з двигуном чи з човном, чи з яхтою — це все, у відкритому морі не полагодиш. А такий ящик може допомогти полярнику, який випадково потрапив на острів.

Звісно, такі ночівлі наодинці на островах далеко від цивілізації — це ризик, тому я перестрахувався й домовився з одним капітаном, що якщо я до певного числа не виберуся з острова, то вони будуть ще раз проходити повз і підберуть мене. Але, на щастя, я впорався.

«ДО ЖУРНАЛІСТІВ ПОЛЯРНИКИ СТАВЛЯТЬСЯ З ПЕВНИМ СКЕПСИСОМ»

— Зрозуміло, що такі відстані автостопом долати складно, навіть із перельотом. Із якими ще труднощами зіткнулися особисто ви?

— Одне просто стопити, а ми ж їхали туди з купою техніки. Мій наплічник важив майже 35 кілограмів. Щоб ви розуміли, якщо зупиняється фура, я можу залізти в кабіну лише, якщо наплічник на мені. Якщо він буде стояти, то підняти його руками, щоб залізти з ним — неможливо. Я віз дуже багато техніки, зимового взуття, одягу. Але без цього неможливо: коли в Буенос-Айресі +30, в Антарктиді -20, треба мати все на ці умови.

У ФІЛЬМІ МОЖНА БУДЕ ПОБАЧИТИ ЯК СЦЕНИ ПОБУТУ ТА РОБОТИ УКРАЇНСЬКИХ НАУКОВЦІВ, ТАК І НАДЗВИЧАЙНИЙ ПРИРОДНИЙ СВІТ МАТЕРИКА

До того ж із нами трапилася неприємна ситуація. Ще коли я збирався вирушати з України, Віктора обікрали в Бразилії. Ми робили йому паспорт, купували спорядження. Мені це коштувало того, що я їхав із двома наплічниками автостопом. Один із них просто ніс на шиї і так дістався Буенос-Айреса. Це було складно, але мені вдалося.

— Як вас прийняли працівники станції? Ви мали попередню домовленість про роботу?

— Так, ми домовлялися, але чомусь, через недопрацювання нашого антарктичного центру, про нас повідомили в останній момент, буквально за кілька днів до приїзду. Ні науковці, ні консул у Чилі про нас не знали, поки ми не дісталися місця призначення. Деякі науковці взагалі не хотіли, щоб ми потрапили на станцію, бо не знали, що ми знімемо.

До журналістів полярники ставляться з певним скепсисом, зневажають погану підготовку інтерв’юера. Тому не всі погодилися на зйомки. Один із науковців прямо сказав: «Я дам вам інтерв’ю, але якщо почую питання на кшталт: «Нащо Україні Антарктида?», — на цьому наше інтерв’ю буде завершено. Готуйтеся». І я розумію його позицію. Це доктор наук, із ним треба говорити на рівні. Тому ми витратили багато часу саме на те, щоб переконати людей із нами працювати.

«СПОЧАТКУ ХОТІЛОСЯ ПОВЕРНУТИСЯ»

— Бачу, ви часто стикалися з непередбачуваними обставинами. А що стало найбільшою складністю в поїздці?

— Складність — це Антарктида. Там немає магазину, тому розраховуєш лише на власні сили. До прикладу, в нас було три мікрофони. В перший же тиждень зламалися всі три. Потрібно було якось виходити з ситуації. Тоді ми розколупали один мікрофон, взяли паяльник у руки і почали, як то кажуть, «гратися в гурток юного техніка». Тільки полагодили мікрофон, за два дні зламалося гніздо входу мікрофона. Почали знімати на внутрішній мікрофон камери — став некоректним звук. Потім вигадували що могли: писали відео на камеру, а звук, наприклад, на «айфон». Здавалося б, чому мікрофон має поламатися? Буває, ламається один, може, два, але три мікрофони — це достатньо надійно. Але виявилося, що ні.

Ще одна перепона — це вітри та перепади температур. Навіть якщо не дуже холодно, наприклад, -2, але ти сідаєш у «Зодіак» (надувний човен, яким користуються полярники. — Ред.) і на вітрі так перемерзаєш, що, добравшись до бази, просто спиш і нічого не хочеш.

Антарктида — це постійна зміна погоди, дощ, сніговий шторм, нестабільність. Перемерзнути і померти від переохолодження тут дуже легко, якщо не дбати про себе та проявляти «героїзм». Материк виглядає гарно, але небезпеки там вистачає.

— Зважаючи на проблеми з комунікацією і суворий клімат, чи не хотіли ви повернутися достроково і переформатувати проект?

— Спочатку хотілося повернутися. Коли полярники продемонстрували недовіру до преси, ми зрозуміли, що не зможемо зняти все, що запланували. Було бажання повернутися з тим, що мали. Але потім ми вирішили працювати та переконувати людей.

Часто не виходило знімати з технічних причин. Наприклад, для нас, як медійників, не було передбачено місце в човні «Зодіак». А як ми можемо знімати виїзд науковців, якщо ми з ними не поїхали? Інколи місце було, але на когось одного. Траплялося, що оператор їхав сам, без людини, яка розповідає, чи що я їхав сам.

Утім, згодом ми захопилися роботою і про повернення не думали. Звісно, на зимівлю я не залишився б. Витримати рік у Антарктиді складно психологічно. Тут — відсутність кольору, постійна погана погода, трохи менше кисню, ніж ми звикли, збільшений рівень радіації, пінгвіни, які постійно верещать під вікнами. Це непрості умови.

«ЦЕ БУДЕ ПЕРШИЙ ЗА 24 РОКИ ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ФІЛЬМ ПРО УКРАЇНСЬКИХ ПОЛЯРНИКІВ»

— Якщо б хтось із читачів вашої сторінки чи нашого інтерв’ю захотів повторити ваш маршрут, чи підтримали б ви його? Чи все-таки почали б відмовляти?

— Я порадив би інакше готуватися. Якщо їхати з технікою та працювати, то краще робити це не автостопом. Якщо ж людина їде заради автостопу, щоб покататися безоплатно, то я буду категорично проти. Нам усюди допомагали, бо в нас була ідея проекту, який потім міг стати суспільним надбанням. Ми хотіли не взяти, а віддати. Це зовсім інша ситуація. Але якщо хтось хоче просто відпочити чи зробити селфі, то краще це робити не в Антарктиді. Є багато інших місць. Коли людина напівлегально вписується на корабель, чи потрапляє в Антарктиду, то постає запитання, хто відповідатиме, якщо з нею щось трапиться? Потрібно подорожувати так, щоб не створювати нікому проблем. Якщо так вийде — то це чудово. 

— Як розумію, головними результатами вашого проекту будуть фільм та книжка. Можете розповісти детальніше про них? Коли ми зможемо з ними ознайомитися?

— Ідея фільму — максимально відзняти те, що було навколо нас. За зразок ми брали формат Бі-Бі-Сі. Оскільки, в нас менше техніки та в тисячі разів менший бюджет, ми не зробимо продукт такої самої якості. Але це буде перший за 24 роки документальний фільм про українських полярників. Ми постараємося видати фільм якомога швидше, можливо, до кінця цього року. Думаю, стрічка матиме широку аудиторію, але не потрібно чекати голлівудського кіно. В книжці в форматі тревел-блогу ми опишемо наші пригоди більш детально. Її плануємо видати вже 2020-го.

***

Нині Андрій Мочурад в Аргентині. На зворотній дорозі з Антарктиди до Південної Америки він витратив останні гроші. Щоб фільм та книжка якомога швидше побачили світ, Андрію потрібно скоріше повернутися в Україну. Тому нині він шукає кошти на квиток з Буенос-Айреса до Барселони та сподівається на допомогу тих, кого цікавить популяризація української науки.

Реквізити картки Андрія Мочурада: 5168742220919967

Детальнішу інформацію також можна дізнатися в пабліку «Автостопом в Антарктиду» в Facebook (https://www.facebook. com/antarctida.expedition/).

Олена БЕРЕЖНЮК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ