А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Багато років Кіра Муратова не просто працювала за все наше українське кіно разом узяте, вона й була, по суті, цим кіном

Кілька речей, які я знав про неї
7 червня, 2018 - 10:45
ФОТО З САЙТА TRUST.UA

При СРСР її кілька разів відстороняли від професії, забороняли або цензурували фільми, вона працювала бібліотекаркою або стригла кущі, проте на компроміси не йшла. А втім - була незручна за будь-якого режиму. В неї все інакше починаючи від життєвого досвіду ще в передвоєнній Європі - у королівстві Румунія. Про неї сперечалися і сперечатимуться і з мистецьких, і з політичних міркувань. Її фільми розколювали авдиторію на непримиренні табори. Вона вміла насмішити глядача і зробити йому боляче. Багато років вона не просто працювала за все наше українське кіно разом узяте, вона й була, по суті, цим кіном.

В її фільмах діють дивні люди і коються дивні речі; але ця дивність вкорінена в світовій культурі, має паралелі в театрі абсурду, в образотворчому авангарді, і, звісно, у французькій “новій хвилі”. Можна навіть сказати, що Муратова була нашим головним кінематографічним європейцем. Бо мислила, знімала цілковито незалежно — тобто по-європейськи.

Зазвичай розквіт режисера нетривалий: ефектно дебютувавши, досягши апогею в зрілому віці, навіть обдарований автор найчастіше втрачає легкість, починає повторюватись. Муратова й тут явила виняток: кожний її новий фільм відрізнявся від попереднього й стилістично, й композиційно, в кожному відкривалися акторські таланти. Актори тут, до речі, завжди на своєму місці, працюють незабутньо, навіть якщо з’являються в кадрі всього на пару хвилин. Її остання робота – “Вічне повернення” – розкішне лицедійське кіно, справжній парад яскравих характерів, де зійшлися майже всі муратівські улюбленці: від Ренати Литвинової та Віталія Лінецького до Георгія Делієва та Ути Кільтер.

Гра, загалом, є для Муратової головним принципом. Вона грає: з кольоровим і чорно-білим зображенням, з жанрами, з сюжетами і з самим поняттям сюжету, з акторами та їхнім даром перевтілення, а також із власною професією. Так, граючи, вона від фільму до фільму збирає свою версію людської комедії, в тому чи тому вигляді прописуючи нам усім гірку та смішну правду. Та, зрештою, саме ми, глядачі, опиняємося в найбільшому виграші.

- Є чудові поверхові фільми. Є глибші, і вони рідкісні. Про поверхню у мене теж був фільм «Захоплення». Про іподром, про красивих коней, про красивих дівчат, про красиві перегони, про красиві захоплення. Коли мене запитували, що це за фільм, я відповідала: «Це фільм салонний». Тобто поверховий. Таке теж буває красивим (зі сміхом). Дуже глибокий фільм про поверхню — теж можна так сказати. Розумієте, якщо сказати «глибокий» — то розмова триває. А сказала «про поверхню» — і все, годі, відчепіться.

Глибоких фільмів — один, другий і кінець. А поверхових — багато. Поверхню всім відразу видно, вона пристойна. Глибокі фільми зазвичай криють у собі незвичність, непристойність, щось настрашливе. Будь-який зворотній бік, тим паче зворотній бік людський — лякає. А поверхня є прилизаною, окультуреною, обробленою. Її легко сприймати і створювати. Вона буває естетично прекрасною, навіть мудрою. Бо поверхня — це і є життя як таке. Люди уникають думок про смерть. Почнеш думати — не зупинишся. Або зупинишся — але буде ніяково.

Часом дивишся на людей на вулиці і думаєш: «Вони живуть, наче безсмертні». А як же ще їм жити? Це як у відомій притчі: людина висить над прірвою на травинці, але при цьому з насолодою смакує ягодами з сусідньої травинки. Ось це і є життя. А щойно вона цю ягоду їсти перестане — побачить безодню. Відчує, що травинка закінчується. Адже людина знає, що помре так чи інакше — як би їй добре не було сьогодні. І ця глибина є сумною і жахливою, людина прагне про неї не думати. Тому дуже багато поверхового мистецтва. І це правильно. Це жива тремка поверхня всього.

Взагалі так і треба жити. Треба жити поверхнею. Це чудово, звичайно — зробити твір, який відведе тебе у глибину. А тоді глянути на сонечко і жити знову так, наче ти безсмертний.

5 листопада 1934 — 6 червня 2018.

Спасибі за все, Кіра

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments