Балакучі вуха
— Як, він уже голиться? — чую справа. — Та ти що? І паспорт є? Господи, скільки ж тоді нам?
— Це ваші проблеми. Ми більше не потребуємо подібних послуг. Ви звільнені. Ні, ні приходити не потрібно, — чую зліва.
— Потерпи — нудити скоро перестане. Не потрібно робити. Повір мені — це не вічно, — радить комусь жінка поряд. — Не повторюй моїх помилок.
Сиджу у пробці. Маршрутка щільно оточена машинами, як у гіпсовій пов’язці — ні туди, ні сюди. У машинах, які нудьгують у сусідніх рядах, їх власники також розрулюють свої ситуації по мобілці. Одне добре — їх ніхто не чує і, слава Богу, я можу також мимоволі, не вертітися у вирі чужих справ.
Роздуми перервав знайомий сигнал — моя мобілка ожила. І забувши про те, що також когось навантажую, почала вирішувати своє. Коли не захоплюєшся, все відбувається тихо, але якщо проблема наростає, кожен забуває, що він у громадському транспорті — ось таке щоденне звукове кіно. На вулиці хоча б можна швидко пробігти повз, не зачепившись за уривки речень. У кожного своя мелодія, та всі ми начебто варимося в одному віртуальному борщі, але ситно стає лише від зайвого навантаження.
Спробую мати користь із того життєвого варива, пов’язаного з мобільною залежністю.
Фунікулер, який входить до обойми моїх обов’язкових щоденних транспортних поїздок, іноді стоїть 10 хвилин. Незалежно від наповнення, він їздить за розкладом. Особливо «приємно» висіти в 30-тиградусну спеку в супроводі веселих трелей. Лише встигай фіксувати — не мій, не мій. Буквально вчора прослухала цілу лекцію про переваги жіночої білизни, яку пропонував телефоном мій візаві у вагоні. Він так її розхвалював, що стало зрозуміло (і не лише мені!) — щастя в особистому житті гарантоване. Наприкінці уточнив у співрозмовника: «Мій номер запам’ятали? Про всяк випадок повторюю,» — і виразно, по-моєму щоб і ми запам’ятали, продиктував. Мила така рекламка, даремно часу хлопець не гає. А що, може й урожай якийсь йому потрапить!
Тим, хто ділить двір житлового будинку з офісом, взагалі можна займатися промисловим шпигунством, не виходячи з помешкання. Особливо в теплу пору року, коли сама тінь під деревами підказує: чим не діловий майданчик — воно ж краще, ніж нудьгувати в кабінеті. Виробничі питання часом вирішуються так голосно і детально, що поки клерк вирулює свій інтерес, ти стаєш, знову ж таки без усілякої потреби в цьому, «власником» якщо не найбільших таємниць, то все ж таки певних нюансів, не призначених для оприлюднення. На місці їхніх шефів терміново б зняла копії з уже музейного плаката сталінської доби. На ньому сувора, дуже сувора, жінка, притиснувши палець до губів, начебто запечатавши рот, командує: «Не базікай!». Яка екзотика для шикарних офісів.
Надзвичайно пікантну ситуацію спостерігала в парку імені Шевченка. Був чудовий сонячний осінній день. Біля симпатичного ресторанчика, всередині парку, зібралася ошатна публіка на якусь урочистість. Побачивши наречену, зрозуміла, що на весілля. Стояли з квітами, мило перемовляючись біля центрального входу. Коли, я йшла доріжкою повз веранду — мене обігнав і штовхнув хтось, не вибачившись. Побачила — пробіг повз мене діловою ходою чоловік із квітами. Він явно кудись поспішав. І тут же зомліла: він, підбігши до напівнакритих столів на бічній веранді, швидко почав поглинати все, що там побачив. Шаровик, помітивши мою незапрограмовану увагу, змушений був швидко згорнути процес. Трохи відійшовши, біля дитячого майданчика зателефонував напарникові: «Змінюю танцмайданчик. Тут захід почнеться за хвилин 30. Пам’ятай, що в понеділок також буде день», — і пішов, передавши «м’яч» натренованою ходою дуже зайнятого пана з черговим букетом у руках.
У суботній день біля Михайлівського собору — урожай наречених. Автомобілі, автобуси, мотоцикли, оркестри, гості, фотографи. Весілля — річ клопітна: хтось кричить у слухавку, пояснюючи, як доїхати, хтось просить щось довезти, а в когось у плані закадрити й собі подружку. Цікаво те, що женихи й наречені в перерві між поцілунками й фотографуванням із шампанським, вихоплюють мобілки, які заглушають весільні мелодії, і занурюються в якісь недоречні переговори. Мабуть, не розуміють, як важливо не порушити цілісності такого моменту, не захарастити його непотрібною суєтою.
Наступного дня вся площа засипана недопалками, а від княгині Ольги відгонить кислим шампанським, пляшки ж розкорковували на сходинках пам’ятника, розливали — не скупилися, рікою текло шампанське на бруківку міського майдану. Головне, щоб телефончик свій залишився і сухеньким, і чистеньким, і щоб не впав. Свій же мобільник ближчий до тіла!
«Варто виміряти рівень емоцій, — говорить знайомий психолог, — коли звучить мелодія виклику, наприклад, а господиня не може знайти телефон у сумці. Рухи — хаотичні, неозвучені думки відбиваються на схвильованому обличчі, і лишень, намацавши його, улюбленого, зітхання з полегшенням. І так не один раз на день — у сумі картина виходить тривожна». До того ж, бажаючи того чи ні, ми реагуємо на сторонні розмови навколо нас. Щось схоже на пасивне куріння у вирі великого міста. Навіть у вихідні, вириваючись на дачу, городянин більш за все турбується, щоб мобілку не забути. Паніка! Тепер навіть жартують, що зовсім не час — гроші, а нащулені вуха — важливо свій сигнал уловити.
Висновок фахівців може засмутити: залежність від постійних телефонних з’ясувань у багатьох сильно перебільшена. Шкода ж для нервової системи самого господаря мобілки, навпаки, занижена. Якщо вушка упадуть — дорожче обійтися може...
Недоречно задзвонив телефон. Що ж — на все свій час...
