Історія – скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього
Мігель де Сервантес Сааведра, іспанський новеліст, драматург і поет, класик світової літератури

Береза Картузька:

чорні сторінки історії
8 жовтня, 2010 - 00:00
АРСЕН РІЧИНСЬКИЙ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

8 жовтня 2010 року в Кременці на базі місцевого медучилища відбудуться наукові читання, присвячені Арсену Річинському — лікарю, філософу, громадському діячеві. Передбачається відкриття пам’ятника цій видатній, але недостатньо поцінованій людині. Також буде презентована книга «За тебе, Україно...» про в’язнів концтабору Береза Картузька, до яких належав Арсен Річинський.

Що таке Береза Картузька, пересічний українець не знає. Та й навіть для професійних істориків це словосполучення мало що говорить. Дехто, можливо, згадує, що є таке містечко, власне районний центр, на території сучасної Брестської області Білорусі. А найбільш свідомі можуть пригадати, що в Березі Картузькій у 30-х рр. ХХ ст., за часів ІІ Речі Посполитої Польської, був... концентраційний табір.

Саме так — концентраційний табір. Для більшості українців, вихованих та й (що там гріха таїти!) і далі виховуваних на стереотипах радянської «історіографічної» пропаганди, поняття «концентраційний табір» асоціюється з німецькими гітлерівськими таборами, які почали з’являтися в другій половині 1930-х рр. того ж ХХ ст. Молодше покоління українців мало би знати, що тоді ж активним «табірним будівництвом» займався і «батько Сталін», якого, до речі, останнім часом все більше люблять у Росії, та й в Україні теж (зокрема, в славному Запоріжжі). І хоч сталінське табірне будівництво здійснювалося переважно на неозорих сибірських землях, дуже і дуже вагомий відсоток тамтешніх в’язнів становили українці. Зрештою, під час Другої світової війни чимало наших земляків опинилося в німецьких концтаборах. Загалом, українців чомусь «дуже любили» тоталітарні чи авторитарні режими ХХ століття. Можливо, через нашу непокірність. А можливо, ми самі винні в цьому. Така вже наша доля!

У табірній епопеї українства Береза Картузька займає, як на мене, особливе місце. Хоча б через те, що цей концтабір призначався переважно для свідомих українців. А по-друге, він існував в умовах держави, яку аж ніяк тоталітарною не назвеш. ІІ Річ Посполита була помірно демократичною країною. Тут існували відносно вільні вибори (на відміну від СРСР чи фашистської Німеччини), за владу змагалися різні політичні партії, функціонували громадські організації, була преса — хай навіть цензурована (але ж виходили опозиційні видання!). Однак за своєю суттю Береза Картузька не дуже різнилася від радянських та фашистських концтаборів. Тут тримали людей, «політично незручних» для держави. Причому в Березі їх тримали без судового рішення.

Цей концентраційний табір почав діяти 17 червня 1934 р. Варто зазначити, що це місто розташоване на українсько-білоруському етнічному пограниччі. Проте українців у ньому жило небагато (як, зрештою, і в багатьох інших містах України). Поляки ще за часів давньої І Речі Посполитої намагалися перетворити місто на оплот польськості й католицизму. Тут були вибудувані приміщення для католицького монастиря картузіан. Звідси й назва — Береза Картузька. Після розділу Речі Посполитої місто опинилося в складі Російської імперії. А після польського повстання 1830—1831 рр. картузіанський монастир у Березі ліквідувала влада. У міцних мурах монастиря розмістилися казарми російської армії. А вже в ІІ Речі Посполитій у ній почав функціонувати концтабір.

Підозрюваних у «антидержавних діях», вина яких, однак, не була доведена, посилали в Березу, як правило, на три місяці заслання — хоча могли бути і менші, і більші строки. Табір виглядав наступним чином. По його периметру було протягнуто п’ять рядів колючого дроту, за ними широкий рів із водою, далі — дротяна огорожа з високою напругою. На кутах внутрішнього двору стояли семиметрові дерев’яні вежі з кулеметними гніздами. Табір, де утримували 250—300 в’язнів, стерегли близько 200-т поліцаїв з вівчарками. Так що втекти звідти було проблематично.

Умови життя в таборі були направду жахливі. Все робилося для того, щоб в’язні довго не могли витримати. Вони носили полотняну одежу з круглою полотняною шапкою. На ногах — дерев’яні черевики. На спині — номер розміром 20 на 20 см. Менший нашивали спереду на лівому рукаві. Ув’язнені на виклик замість прізвища називали лише свій номер. Тим самим ніби нищилася особистість: ти ніхто, ти лише порядковий номер. Камери з цементною підлогою постійно поливали водою, щоб в’язні не могли сидіти. Їх же спеціально «набивали» у невеликі приміщення: в одній камері могло бути до сорока ув’язнених.

Харчування було таке, аби не вмерти з голоду. На добу давали 400 грам тухлого липкого хліба, на сніданок — півлітра рідкої кави, а на обід та на вечерю — по три чверті літра рідкого супу.

До цього всього додавалися постійні знущання поліції над беззахисними людьми, їхнє побиття, кидання в карцери. Дехто з ув’язнених, яким вдалося вижити, описав ці знущання. Так, про табір у Березі Картузькій можна чимало довідатися з книги протоієрея Семена Гаюка «Від церковного престолу до Берези за дроти», яка вийшла у Вінніпезі 1955-го. До речі, серед ув’язнених у Березі Картузькій було чимало інтелігентів, зокрема духовних осіб.

Коли закінчувався тримісячний термін адміністративного заслання в Березі Картузькій, в’язню пропонували написати «покаянну» розписку. Якщо він це робив, його відпускали на волю, але під нагляд поліції. Якщо ж він відмовлявся, то отримував чергові три місяці табору. І так могло тривати невизначений час.

Довідатися про концтабір у Березі Картузькій, цю поки що, на жаль, маловідому сторінку нашої трагічної історії, можемо з книги під назвою «За тебе, Україно... З архіву в’язнів концтабору Береза Картузька (1934—1935) часів ІІ Річі Посполитої Польської)», виданої в Тернополі цього року. Ця книга, яка містить переважно документальні матеріали (справи ув’язнених, їхнє листування, окремі їхні твори тощо), з’явилася завдяки праці чотирьох ентузіастів — Олександра Ільїна, який відшукав ці матеріали, Петра Мазура, кандидата медичних наук, директора Кременецького медичного училища ім. А. Річинського, Сергія Шандрука, кандидата психологічних наук, проректора Галицького інституту ім. В. Чорновола, та Арсена Гудими, кандидата філософських наук, викладача цього ж інституту. Варто звернути увагу, що жоден із цих дослідників не є професійним істориком і не «заробляє історією» собі на хліб. Звісно, історики, особливо джерелознавці, можуть закинути цим людям: мовляв, вони зробили дане видання не зовсім професійно, опублікували документи не в оригіналі польською мовою, а в перекладі українською і т.д. Однак відразу хочеться сказати цим можливим критикам: панове, а де ви були раніше? чому це наші професійні історики обійшли тему Берези Карт узької? напевно, їм комфортніше працювати уже із заїждженими темами?.. Втім, не варто про сумне. Подякуймо вищеназваним науковцям за те, що вони зробили доступними для читачів дійсно унікальні й цікаві матеріали.

У книзі знаходимо документи, які стосувалися видатних діячів українського руху того періоду, зокрема Тараса Боровця, Арсена Річинського та Романа Шухевича. Перший згодом, під час Другої світової війни, зорганізував на півночі Рівненської області загони української самооборони, які отримали назву Української повстанської армії. При цьому Т. Боровець, який узяв собі псевдонім гоголівського героя Бульби, діяв самостійно від бандерівців. Його збройну боротьбу проти німецьких окупантів за самостійну Українську державу високо цінував видатний український письменник Улас Самчук, який навіть написав про Т. Боровця роман «Чого не гоїть огонь».

У Березу Картузьку Т. Боровця направили 11 липня 1934 р. Його звинувачення не мало чіткої конкретики і виглядало таким чином: «Діяч ОУН з пропозиції Крайової екзекутиви з 1933 р. намагається створити у Рівному українське і православне видавництво і проводить на території повіту організаційну роботу. Заснував цілий ряд нових осередків ОУН, організатор антишкільних акцій і саботажу, які завдяки його діяльності набрали сили». Подання на відправлення Т. Боровця до концентраційного табору підписав волинський воєвода Генріх Юзефський. Останній, до речі, творив собі імідж «українофіла», людини, що виступала за співпрацю поляків та українців. Однак цей документ демонструє «українофільство» цього чиновника. Він ладний кинути до концтабору людину, яка хотіла зорганізувати українське видавництво і виступала проти полонізації шкільництва на українських землях.

Т. Боровець у Березі Картузькій відзначався норовом. У нього були конфлікти з наглядачами. Його кинули в карцер і позбавили права листування.

Ще одним неблагонадійним громадським діячем, який спізнав принад Берези Картузької, був А. Річинський. Він мав приватну лікарську практику у Володимирі-Волинському. Однак велику увагу приділяв громадській роботі. Став одним із лідерів українізації православної церкви на Волині, створював різноманітні українські культурно-освітні організації. Це не подобалося польській владі. І 11 травня 1935 р. його відправили в Березу Картузьку.

При цьому ніяких конкретних злочинів влада А. Річинському не інкримінувала. Ось основні моменти його звинувачення:

«Підозрюється в належності до ОУН... Річинський... вкрай ворожо налаштований до Польської держави і до всього польського. Річинський є моральним авторитетом для всіх національно свідомих українців.

Щоб виховувати молодь в українському націоналістичному дусі, Річинський спочатку на терені Володимирського повіту організував «Пласт»...

Після заборони 1929 року володимирською адміністрацією «Пласту» Арсен Річинський разом з Степаном Чернишем, Іваном Коханським, Володимиром Процюком і Юхимом Бундою намагалися заснувати у Володимирі «Райфайзенку» (касу дрібних заощаджень української молоді), щоб цим об’єднати українську молодь. Проводив культурно-освітню роботу в націоналістичному дусі, щоб вирвати українську молодь з-під впливів дорослих, які займали угодовську позицію щодо ідеології пана маршала Пілсудського. «Райфайзенка» не була створена, бо окружний суд не затвердив її статут.

У 1929 році з його ініціативи дружина Ніна Річинська заснувала у Володимирі філію «Союзу українок». Він є організатором і керівником українського хору при «Союзі українок», організатором всіх заходів «Союзу українок»...»

Як бачимо, А. Річинського кинули в концтабір за цілком легальну культурно-освітню діяльність. Взагалі постать цього діяча є надзвичайно цікавою. Він був не лише чудовим лікарем, про якого довго пам’ятали у Володимирі-Волинському, а й видавцем, публіцистом, цікавим автором творів філософського характеру, фольклористом, музикантом, мистецтвознавцем. Виступав з різноманітними ініціативами, створював громадські організації. Цю людину можна вважати зразком українського інтелігента. За це він і постраждав. Його саме за українськість переслідувала не лише польська влада. Коли 1939 р. на землі Волині прийшли радянські «визволителі», то А. Річинський був одним із перших, кого тут репресували. Далі він отримав змогу пізнати радянські табори. А. Річинський так і не повернувся на рідну землю, померши в далекому Казахстані.

Побував у Березі Картузькій і Роман Шухевич, відомий у майбутньому керівник Української Повстанської армії. У звинуваченні він характеризується як «активний член ОУН». Однак тут же й зазначається: «...через відсутність доказів до суду не притягнутий».

Ми виділили тільки трьох осіб серед в’язнів Берези Картузької. А таких були сотні. Це, звісно, не порівнюється з радянськими чи фашистськими концтаборами. І все ж...

Переважно українськими в’язнями табору в Березі Картузькій були вихідці з Галичини. Однак чимало бачимо й волинян. І навіть траплялися українці з Берестейщини. Усе це свідчило, що дані регіони були охоплені українським національним рухом.

Ганебною сторінкою Березо-Картузького концтабору стало ув’язнення членів «Карпатської Січі». 14 березня 1939 р. у Хусті була проголошена незалежна держава Карпатська Україна, яка до того становила автономну частину Чехословацької Республіки. Такий акт викликав невдоволення не лише Угорщини, яка претендувала на українське Закарпаття, а й Польщі і навіть Радянського Союзу. Вони побоювалися, що Закарпаття стане таким собі П’ємонтом, з якого почнеться визволення українських земель. До речі, на це розраховували й українські націоналісти, котрі намагалися підтримувати закарпатців на їхньому шляху до незалежності. Чимало свідомих українців прибуло на Закарпаття, де вони влилися в «Карпатську Січ». Остання стала своєрідними збройними силами Карпатської України.

15 березня 1939 р. угорські війська почали окупацію Карпатської України, безжалісно чинячи розправу з членами «Карпатської Січі». Багато з них було вбито. У справі окупації Закарпаття угорцям допомагали польські військові. Відповідно, частина членів «Карпатської Січі» опинилася в руках польської влади. Сорок чоловік з них відправили до Берези Картузької. Міністерство внутрішніх справ Польщі так обѓрунтовувало їхнє ув’язнення:

«Під час свого перебування в Польщі усі вищеназвані (поданий відповідний список. — П.К.), будучи прихильниками ідеології ОУН, проявляли антидержавну діяльність. Робили це таким чином, що не вдалося зібрати проти них достатньо доказів і розпочати судові процеси.

У період посиленої пропаганди ОУН на користь Підкарпатської Русі вступили в шеренги тамтешньої організації національної оборони «Карпатська Січ». Причому коли перебували на Русі, демонстрували вороже ставлення до Польщі.

Коли Карпатська Русь увійшла до складу Угорщини, вищеназваних осіб передали польській владі, бо вони були громадянами Польщі.

З огляду на попередню діяльність, а особливо можливість чинних антидержавних виступів, перебування вищеназваних на волі загрожує безпеці, спокою та публічному порядку».

Чи думали представники польської влади, що, чинячи репресії проти захисників Карпатської України, вони готують для себе подібне майбуття? Не пройде і півроку, як фашистська Німеччина та Радянський Союз нападуть на Польщу і поділять цю державу. А її захисників, серед яких, до речі, буде й чимало етнічних українців, відправлять у німецькі та радянські концтабори, де більша частина з них загине. Одна трагедія Катині чого вартує! Правда, не треба забувати, що перед Катинню була Береза Картузька. Хай навіть без жаху безглуздих розстрілів. Але...

Словом, книга «За тебе, Україно...», незважаючи на те, що в ній представлений, здавалося б, сухий документальний матеріал, змушує багато над чим замислитися. Хотілося б, аби це замислення стало корисним для нас. І щоб ми зробили з нього належні висновки.

Петро КРАЛЮК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments