Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Бережливе зодчество

Правильне виховання та навчання може зробити з архітекторів охоронців пам’яток
27 листопада, 2020 - 11:17
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Перегляд документальних фільмів дає змогу не тільки глибше зрозуміти певну тему. Він може стати й імпульсом до рефлексії, аналізу ситуації та змін, якщо не на державному, то точно на особистісному рівні. Саме таким, видається, і став онлайн-перегляд документальної стрічки режисера Олексія Радинського «Колір фасаду: синій». Організувала його модераторка кіноклубу Docudays UA, асистентка координаторки проєкту Інна Кондратьєва з ініціативи кандидата архітектури Надії Антоненко. Важливим є й другий компонент кіноклубу — обговорення, яке відбулося після показу фільму так само онлайн у колі викладачів архітектури та студентів. Чому цінність будівель ХХ століття ставиться під сумнів? Хто має потужні важелі впливу, щоб змінити ситуацію зі знищенням пам’яток? І на які законодавчі прогалини треба звернути увагу? Подробиці — нижче.

АРХІТЕКТУРА ЯК МУЗИКА & МІСЦЕ ДЛЯ ТОРГІВЛІ

Як розповіла координаторка мережі постійно діючих кіноклубів медіапросвіти з прав людини Docudays UA у закладах освіти та в бібліотеках Олена ШУЛЬГА: «Мережа DOCU/CLUB — це понад 310 кіноклубів медіапросвіти з прав людини, які працюють в усіх регіонах країни, від великих міст до містечок та селищ. Починаючи з весни, через карантинні обмеження, значна кількість кіноклубів почала проводити покази фільмів та їхнє обговорення в онлайн-форматі. Анонси найближчих подій можна знайти або на нашій сторінці у «Фейсбуці» — Кіноклуби Docudays UA, або на сторінках самих кіноклубів. Їхній повний перелік є на нашому сайті http://docuclub.docudays.ua/. А щойно живе спілкування стане безпечним, ви зможете фізично відвідати кіноклуб у вашому населеному пункті. Або ж відкрити власний кіноклуб — подати заявку на його створення також можна на сайті. Адже в нашій медіатеці 120 документальних стрічок, які допомагають заглибитися у тему прав людини, серед яких призери Sundance Film Festival, Sheffield Doc/Fest, Watch Docs та інших знакових фестивалів. Усі фільми перекладено та озвучено українською».


НОВОБУДОВИ НАПРОТИ РІЧКОВОГО ВОКЗАЛУ НАОЧНО ПОКАЗУЮТЬ, ЯК НЕ ТРЕБА УЩІЛЬНЮВАТИ ВІЛЬНИЙ ПРОСТІР

У короткометражній стрічці «Колір фасаду: синій» ідеться про те, як видатному українському архітектору, художнику, скрипковому майстру, теоретику й поету Флоріану Юр’єву довелося на 90-му році життя захищати спроєктований ним будинок Українського інституту науково-технічної експертизи та інформації на вул. Антоновича, 180 («Тарілка» на Либідській), який вирішили перетворити на частину торгового центру. Документальна стрічка вражає своєю правдивістю: поки триває бюрократична тяганина (коли митець має брати участь то в одному, здебільшого безрезультатному, обговоренні, то в іншому; на якомусь з них просто не витримує й каже: «Дайте мені креслення» — проте і це прохання не задовольняють), торговий центр усе збільшується.

Більше того, це не просто стрічка про одну будівлю, це стрічка про зіткнення цінностей. І коли Флоріан Юр’єв пояснює, що архітектура — це теж музика, одна частина його будівлі — як оркестр, інша — соло, відчуваєш, якою високою стає планка архітектури. А яке місце посідає концепція в нинішніх спорудах? Напевно, справедливими є слова митця:  «Архітектура відображає суспільне ставлення. Суспільне ставлення у нас хаотичне. І цей хаос відображається і в архітектурі».

Не дивно, що цей фільм зворушив багатьох. Наприклад, студентка Ангеліна подякувала за фільм і додала: «Ще коли тільки почали будувати другу частину торгового центру, я їхала містом і перше враження було: «Що це за жах? Навіщо вони це роблять?». На жаль, я тоді не дуже занурилася в тему, що там відбувається... Проте я дуже співчутливо ставлюся до пам’яток архітектури. І в Інстаграмі знайшла паблік, де йдеться про модернізм, розповідають, що відбувається по Україні, що нищать, що зберігають. Я взагалі не розумію, як могли дозволити розпочати таке будівництво. Дякую, що розповсюджуєте цю інформацію, і, сподіваюсь, буде більше архітекторів, які не робитимуть таких помилок».


КОРПУСИ НА ВДНГ ОБРОСТАЮТЬ НАВКОЛО ВИСОТКАМИ, ЩО ГОЛОВНОЇ ІДЕЇ, ЯКУ ЗАКЛАДАЛИ АРХІТЕКТОРИ ПРИ БУДІВНИЦТВІ, ВЖЕ НЕ ВИДНО

Дискусія після фільму вийшла за межі суто цього, тепер уже, об’єкта культурної спадщини. Поговорили зокрема про збереження пам’яток архітектури ХХ ст. загалом.

ЗРОЗУМІТИ АРХІТЕКТУРУ ХХ СТОЛІТТЯ

Як зауважила архітекторка Надія АНТОНЕНКО, якщо цінність пам’яток XVIII—XIX ст. населення здебільшого не ставить під сумнів, то до споруд ХХ ст. помітне амбівалентне ставлення. Причини можуть бути різні, зокрема їх можна розглядати у контексті ширшої проблеми — як трактувати наш радянський спадок загалом. «У цьому випадку важливою є дискусія з широкою громадськістю, із залученням культурологів, філософів, істориків, організація великих заходів, аби люди внутрішньо прийняли історію, у якій вони жили, й зрозуміли, яким чином ці події взагалі можна прийняти, — зазначає Надія Антоненко. — Часто все радянське ми відкидаємо як щось погане або ж застаріле, непотрібне. Це як травма, яку ми не пережили. Ми її не проробили й робимо вигляд, що її не існує». За словами дослідниці, подібні заходи допоможуть відмежувати історичне й мистецьке, архітектурне, адже і в тих складних умовах, що були за СРСР, митці творили визначні пам’ятки.


ФУНІКУЛЕР НАЧЕБТО Й НЕ ЧІПАЛИ, АЛЕ НАВКОЛО ВСЕ ТАК ЗАБУДОВАНО, ЩО ТЕПЕР ВІН ГУБИТЬСЯ В МІСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Крім відштовхування радянського, існує й інша причина — нерозуміння архітектури ХХ ст. Як це сформулював один з молодих архітекторів Дмитро: «У нас немає культури розуміння архітектури ХХ ст. загалом. Тож, як і сучасне мистецтво, людям потрібно пояснювати, чим воно прекрасне, щоб вони почали його цінувати». А розповідати є про що — Надія Антоненко згадала й про херсонський модернізм, харківський конструктивізм, львівський функціоналізм...

В ефективності цього методу переконалися ініціатори громадського проєкту «Херсон-модернізм», який спрямований на вивчення спадку модернізму в місті. «Цей проєкт показав нам, що навіть у такому невеликому місті, як Херсон, люди дуже небайдужі до архітектури. Ми залучили молодих дизайнерів, архітекторів і художників, щоб через арт-проєкти цю тему відрефлексувати. Тепер у нас є група «Херсонський модернізм». Успіх цього проєкту був для нас самих несподіванкою», — розповідає кураторка «Херсон-модернізм», арткритикиня Юлія МАНУКЯН. Яскравий приклад переосмислення будівель ХХ ст. розташований на набережній міста — готель «Фрегат», який розроблявся місцевими архітекторами. Як розповідає Юлія Манукян, до їхнього проєкту громадськість не розглядала його як перлину міста.


ФУНІКУЛЕР НАЧЕБТО Й НЕ ЧІПАЛИ, АЛЕ НАВКОЛО ВСЕ ТАК ЗАБУДОВАНО, ЩО ТЕПЕР ВІН ГУБИТЬСЯ В МІСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Ще одним чинником, що активізував увагу до цієї будівлі, стала можлива перспектива її зникнення. Забудовник планує перебудувати «Фрегат» у житловий комплекс, а поряд з ним збудувати цілий мікрорайон. «Замість домінанти, яка історична склалася у Херсоні, ми отримаємо ще один спальний район, і всі ми знаємо, як вони виглядають», — коментує керівник проєкту, архітектор Андрій ЛУЦИК. Нині боротьба триває. Оскільки це будівництво суперечить генеральному плану міста, то активісти мають додаткову аргументацію. Наприклад, Спілці архітекторів Херсона вдалося заблокувати архітектурний конкурс, який проводився на цю локацію.

Проте важливо не тільки знати, а й діяти. У зв’язку з цим варто згадати про ще один механізм впливу, про який розповів архітектор, доцент, києвознавець Гліб УШАКОВ: суспільство має вимагати обов’язкового процедурного оприлюднення будь-якого нового проєкту для великої громадської будівлі в будь-якому нашому місті. І задовольнятися не окремими ескізами, як це часто відбувається, а цілим проєктом.

«АРХІТЕКТОР ВІДПОВІДАЛЬНИЙ НЕ ТІЛЬКИ ПЕРЕД ЗАМОВНИКОМ, А Й ГРОМАДСЬКІСТЮ»

Повертаючись до причин, не можна сказати, що неприйняття радянського й нерозуміння архітектури ХХ ст. зовсім не пов’язані. Як слушно зауважив Андрій Луцик, на Заході зберігся клас освічених людей, які диктували й диктують зараз моду в усьому світі, а в наших історичних перипетіях такого замовника було втрачено. Багато з нинішніх замовників нічого не знають про архітектуру.


НОВИЙ БУДИНОК НА ПОДОЛІ ПЕРЕГОРОДЖУЄ ВСЮ ПАНОРАМУ НА ПОШТОВІЙ ПЛОЩІ

Водночас можна спробувати вирішити і цю проблему — під час обговорення розповіли про успішний кейс, коли одна архітекторка прочитала замовнику мінікурс з історії архітектури. «Просто для того, щоб люди хоч трохи занурилися у цю тему й зрозуміли, що це таке. Тому що будівля — це не просто чотири стіни, кожен об’єкт — це історія народу, епохи, яка має свої позитивні й негативні аспекти, але ми повинні з повагою до них ставитися. Тут потрібно працювати з обох боків, пояснювати замовникам і виховувати таких архітекторів, які якраз і могли б донести цінність споруд», — коментує цей кейс Катерина ДІДЕНКО, викладачка кафедри основ архітектури ХНУБА. І її коментар підводить до ще однієї теми, яка стала центральною у дискусії — потребу єдності самих архітекторів.

«Нам потрібно виховувати архітекторів, які розуміють цінність будівель. І дуже важливим є, і для архітекторів, і для замовників, розрізнити ціну й цінність, — зазначає Катерина Діденко. — Щоб архітектор, який працює в історичному просторі, нехай це буде побудовано 50 чи 150 років тому (тому що, на жаль, те, що відбувається, стосується пам’яток не тільки модернізму, а різних епох), розумів, що він несе відповідальність не тільки перед замовником, а й перед громадськістю, перед культурою».

Як зауважила Інна Кондратьєва, якщо виховувати архітекторів правильно, то саме вони можуть стояти на сторожі пам’яток. Та через низку факторів, головним з яких є бідність, архітектор змушений в одному випадку бути «представником замовника», а в іншому — активістом. А це вже проблема, яка не вирішується тільки викладачами.

Та є і те, що можна зробити. Зокрема, випускник-архітектор запропонував посилити співпрацю між університетами, а також змінити критерії оцінювання. Щоб потім не викнаило ситуацій, що люди з вкрай низькими оцінками здобувають диплом архітектора і згодом пропонують проєкт облаштування публічного простору, бюджетом в один мільйон гривень, що обмежується висадкою кількох дерев і встановленням лавок.

Кандидат архітектури, доцент Наталія МЕЖЕННА зауважила про ще один аспект цієї проблеми: «Об’єкти модернізму не завжди руйнуються і не завжди добудовуються. Флоріан Юр’єв також про це казав, що коли на будівлю ззаду насувають іншу споруду, то це теж знищення. Начебто споруди окремо одна від одної, але змінюється середовище, — пояснює Наталія Меженна. — Звісно, місто постійно трансформується, цього не зупинити, але зміни потрібно робити дуже тактовно. У Києві фунікулер теж приблизно того часу. Його начебто й не чіпали, але Поштову площу так забудували, що його вже й не видно. І він уже в іншому середовищі перебуває. Так само університетські корпуси на ВДНГ. Перед ними уже стільки наставили висоток, що тієї головної ідеї, яку закладали архітектори при будівництві, вже й не видно. Це ще один варіант, як обходити наше законодавство: ці будівлі ж не пам’ятки архітектури, не мають охоронних зон».

Відкритих питань лишається багато. Однак подібні обговорення з залученням студентів дають змогу визначати основні проблеми, обмінюватися досвідом і шукати рішення.

Марія ЧАДЮК, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета: 
Рубрика: