Невідво­рот­ний хід бут­тя ве­де нас від ба­га­ть­ох тра­диційних цінно­с­тей. Та я вірю, що ми до них обовяз­ко­во по­вер­не­мо­ся
Іван Миколайчук, український актор, кінорежисер, сценарист

Богдан СТУПКА: "Від театру королів — до театру блазнів"

Сьогодні Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка відкриває свій 81-й сезон спектаклем «Украдене щастя» і 309-й раз у своїй зоряній ролі Миколи Задорожного вийде на сцену Богдан Ступка
6 жовтня, 2000 - 00:00

Вийде, не зважаючи на те, що нині багато хто настирливо
радить актору відмовитися від театру і кіно. Мовляв, треба цілком віддатися
іншій ролі — міністра культури (про це точаться дискусії і у пресі, наприклад,
у «Киевских Ведомостях»). Справді, напевно, найважчій і невдячній ролі
в біографії Ступки. Проте будьмо відвертими, на радість більшості прихильників
Богдана Сильвестровича, він не відмовляється грати й інші ролі. Сьогодні
в нього триває період гетьманіади. Після картини Єжі Гофмана «Вогнем і
мечем», де він з’явився в образі Богдана Хмельницького, зіграв гетьмана
Івана Брюховецького в серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка, поставленому
за однойменним романом Пантелеймона Куліша, чим явно було пожвавлено цю
нудну телевізійну сагу. А нині знiмається інша історична кіноепопея — «Мазепа»
(на жаль, поки що зйомки призупиненi — iз серцевим нападом потрапив до
лiкарнi оператор картини Вадим Iльєнко). У цій стрічці Юрія Ільєнка актор
грає головну роль. Як мовиться, міністром можеш ти не бути, а от чудовим
актором Богдан Ступка буде завжди.

Тому сьогодні його монологи про професію нам видалися і
цікавими, й актуальними.

«МОЇХ ГЕРОЇВ ВИВЧАЮ НА ВУЛИЦІ»

— Я важко працюю над ролями, — признався майстер. — Може,
всього лише в одну або другу увійшов із першого прочитання чи репетиції.
Перевтілюєшся лише тоді, коли знаходиш абсолютно іншу, відмінну від власної
пластику героя. Давним-давно, працюючи над спектаклем «Украдене щастя»,
я помітив, як тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський розхитується
на лавці, хвилюючись під час матчу, і я запозичив ці рухи для мого героя
Миколи Задорожного в його останній сцені з Михайлом Гурманом.

Прогулюючись вулицями, вдивляюся в обличчя, а потім на
сцені трансформую побачене. Іноді важко пояснити теоретично, яка деталь
перевертає всю роль. Я розглядав фотографії відомого єврейського актора
Соломона Міхоелса, і його природно подовжена щелепа допомогла мені в роботі
над спектаклем «Тев’є-Тевель». Навіть московські критики відразу це помітили,
написавши в рецензіях після виступу нашого театру на гастролях: «Коли дивишся
на його нижню щелепу, то відчуваєш, неначе з’являється Соломон Михайлович».

Багато вражень у мене з’являється після спілкування зі
скульпторами, художниками. Пам’ять зберігає побачене, допомагає в роботі
над роллю. Я ніколи не займався статистичними підрахунками зіграних мною
робіт у театрі та кіно: головне не кількість, а шлях до нового образу.

КОЖНА СЦЕНА НЕМОВ ОСТАННЯ

— Одного разу режисер Юрій Ільєнко, в якого я дебютував
у кіно в фільмі «Білий птах із чорною ознакою», запитав мене, що таке актор
у кіно? Я відповів, що камеру треба відчувати, як жінку, любити всім серцем.
А Юра додав, що кожний кадр треба грати так, немов він останній і найтрагічніший.
Далеко не завжди це буває просто. Адже не секрет, що іноді, наприклад,
доводиться освідчуватися в коханні відсутній на знімальному майданчику
партнерці. А я дуже люблю безпосередню реакцію, підiгравати акторам уже
перед камерою. Проте, із другого боку, в картинах часто збираються актори
різних шкіл, і це взаємно доповнює нас у розкритті образів. У кіно — величезне
поле для імпровізації. Наприклад, коли знімали «Миколу Вавілова», я витворяв
таке, що режисер Олександр Прошкін просив поберегти емоції, боявся, що
перегорю, доки запустять камеру. Він казав, що знімати епізоди з Лисенком
ішов, як на свято, а з Вавіловим — як на каторгу.

Для мене режисер — співавтор, але в кожного з них свої
методи роботи. У Сергія Федоровича Бондарчука у фільмі «Червоні дзвони»
я грав Олександра Керенського. Знімали в Пітері в Таврійському палаці,
де Держдума засідала ще до революції. Нагнали величезну масовку, чоловік
із 200—250, я на трибуні проголошую промову. Зйомка зупиняється, ми з Бондарчуком
виходимо поговорити. Він намагається спрямувати мої зусилля не на традиційне
або логічне, а на підсвідоме сприйняття мистецтва. Знову починаємо масштабну
зйомку, коли після слів «Тихо, мотор» чути лише стрекотiння камери. І ось
я темпераментно читаю свій монолог, а він досить довгий, як раптом відчуваю,
що на кінчик носа скотилася горошинка поту. Усе, думаю, зіпсовано кадр,
треба зупинятися, але в останній момент пальцем проводжу по носі і продовжую:
«Ці групки, ці партії...» — і так до кінця. Звучить «стоп», Бондарчук показує,
що знято добре і навіть переозвучувати не будемо, піде синхронний запис.
Усе це вийшло в мене підсвідомо, а результат — очікуваний режисером.

ПТАХ НАТХНЕННЯ

— ...Режисер Юліан Карасик мав свій підхід до роботи, обожнював
репетиції. У нього я пробувався на роль Луки за п’єсою Максима Горького
«На дні». Команда підібралася гарна: Роллан Биков, Михайло Глузський. У
той час якраз сталася аварія на Чорнобильській АЕС, а в тексті виявилася
приголомшлива фраза, яка викликала актуальні асоціації:

«— Куди ви зараз прямуєте, Луко?

— Іду в Україну, там нову справу затіяли».

Шкода, що не знявся, проби вийшли вдалі.

...Понад тридцять років я працюю разом із Сергієм Данченком
(художній керівник театру ім. І. Франка) і вже звик до того, що він тактовно
та обережно веде мене до потрібного результату, чекаючи, коли прилетить
птах натхнення. Ми йдемо самостійними шляхами до загального успіху. Наприклад,
до трагедії «Король Лір» я звертався двічі. 1969 року у Львові в театрі
ім. Марії Заньковецької я грав Едмунда (постановка Михайла Гіляровського).
Мій герой був для мене як антипод Ліра, для якого жага влади стала метою
життя. Тоді і не міг передбачити, що коли-небудь зіграю короля Ліра. Я
вдячний Сергієві Володимировичу, що він зацікавився п’єсою і побачив мене
в головній ролі. Проте насправді Лірові — за 80, але в цьому віці грати
таку роль уже важко, вона дуже виснажлива. Під час репетицій думав, що,
напевно, не треба було і братися, там багато підводних каменів. Здається,
я зрозумів задум Данченка: від театру королів — до театру блазнів. Добре,
що прем’єру ми готували не поспішаючи, вдумливо, серйозно. Темпу набирали
поступово: сценарій, музика, костюми — все було у взаємодії. Можливо, перша
частина вийшла дещо задовгою, але закінчити бурею, а потім зробити перерву,
щоб глядачі пішли у буфет, було б неправильно. Тому дія триває майже без
перерви — «Біль іде все вище, до серця». Я довго шукав, як показати біль
серця, не торкаючись до нього. Рішення прийшло несподівано: це — стиснення
скорчених пальців лівої руки. Так з’явилося пульсуюче серце короля.

Готуючи свого Ліра, я переглянув і перечитав майже всі
матеріали, пов’язані із Соломоном Міхоелсом, який вважається в нас найкращим
виконавцем цієї ролі. А Зускін був приголомшливим Блазнем. Батько Данченка
бачив їхню гру і не раз розповідав, що нічого кращого собі не уявляє.

«ЗАКОН НАМ — МЕЧ, А СОВІСТЬ НАМ — КУЛАК»

— Одного разу зі мною стався курйозний випадок. Іде один
із прем’єрних спектаклів «Річарда III» у Львові. У третьому ряду сидять
мої батьки, а в четвертому — знаменита актриса курбасівського «Березоля»
Федорцева. Зала наповнена вщерть, я в ході п’єси казав слова: «Закон нам
— меч, а совість нам — кулак!» — і в цей момент виймаю зброю з піхв, світять
прожектори, дивлюся — в руці тільки рукоятка сама, підіймаю голову і бачу:
меч летить у залу через оркестрову яму прямо на Федорцеву. Усі глядачі,
як у тенісі, пригнулися, думають, ну все — трагедія в театрі. Її вдарило,
але вона тихенько меч під крісло опустила і сидить. Усі дивляться, ніхто
не вбитий. А в кінці спектаклю, коли я вже із сокирою вибігав зі словами:
«Коня, півцарства за коня!» — зал заздалегідь пригнувся.

У театрі від актора залежить реакція глядача, буде він
плакати чи сміятися, а щоб сучасний глядач заплакав, треба докласти дуже
багато зусиль. Під час кожного спектаклю витрачаю багато енергії. Я максималіст
на сцені. Для мене найважливіше в роботі — перевтілення. Змінюю своє людське
«я», манеру мислення, влажу в іншу шкуру. Це насильство над собою роблю
перед початком спектаклю, а коли все закінчується — це радість. Усі впевнені,
що я в ліжку лежу, а я скидаю маску і стрибаю. Іноді п’ю шампанське тільки
для того, щоб поповнити організм рідиною, адже стільки поту виходить. Заснути
після спектаклю дуже важко, часом до третьої ночі не вдається. Курю, іноді
пляшку пива візьму, щоб розслабитися.

СІМЕЙНА ДИНАСТІЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ?

— Моя дружина (Лариса Семенівна в минулому балерина, закінчила
Бакинське хореографічне училище, була солісткою Львівського і Київського
театрів опери та балету) фактично присвятила себе мені та синові, закинула
свою кар’єру, хоч її хотів забрати Юрій Григорович, обіцяв «золоті гори».
Удома я не диктатор і у всьому підкоряюся дружині. Ми познайомились, коли
я служив в армії. Потім був приємно здивований, що вона про мене не забула,
коли я потрапив у госпіталь. Ми одружилися 25 березня 1967 року і відтоді
разом. Найцінніші подарунки в нашому житті — це син Остап, онуки Дмитро
та Уляна. Остап — актор, що вже відбувся в театрі ім. І. Франка. Я суворий
до нього і поблажок не роблю. Дмитро, незважаючи на свій підлітковий вік,
також спробував свої сили на сцені. У нього непогано виходить, але казати,
що онук продовжить династію, зарано. Поки що нехай школу закінчить, а потім
сам вирішить, ким хоче стати.

Актор — важка професія, в ній не можна раз і назавжди схопити
Бога за бороду. Треба постійно залишатися учнем і завжди бути готовим до
змін.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»  ФОТО АНАТОЛIЯ МЕДЗИКА / «День»  У ТЕВ’Є-ТЕВЕЛІ СТУПКИ БАГАТО ХТО ВБАЧАЄ ЙОГО СХОЖІСТЬ ІЗ ВЕЛИКИМ МІХОЕЛСОМ  З РОЛІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ФІЛЬМІ «ВОГНЕМ І МЕЧЕМ» ПОЧАЛАСЯ ГЕТЬМА
Газета: 
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ