Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Боєць за покликанням

Микола Грицайчук, який звільняв Слов’янськ і захищав Луганський аеропорт, потребує допомоги
27 лютого, 2015 - 12:41
ЗАРАЗ МИКОЛА ГРИЦАЙЧУК У ЛЬВОВІ, У ГАРНІЗОНІ 80-ї БРИГАДИ, ДЕ РЕМОНТУЄ ТЕХНІКУ. БОЄЦЬ ЗНОВУ ХОЧЕ НА ПЕРЕДОВУ, АЛЕ ЗАВАЖАЄ ГЕПАТИТ, ЯКИЙ ДІАГНОСТУВАЛИ У ЖОВТНІ

Підполковник Микола Грицайчук — начальник автомобільної служби 80-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Разом із побратимами штурмував Слов’янськ, два тижні провів у оточенні в Луганському аеропорту. Влітку Микола отримав «несерйозне» кульове поранення у ліву ногу, за декілька днів — ще одне, осколкове. Зараз нога відновлюється, але восени у військового виявили гепатит С.

ЕВАКУЮВАВ СЕБЕ САМ

Військова одіссея підполковника Грицайчука почалася 9 березня минулого року. «Зранку вилетіли зі Львова. Прибули до селища Гончаровського, де проходили тактичні навчання. За тиждень нас перекинули до Конотопа, далі — до Харкова, потім — Чугуїв і тиждень у Луганську, — перераховує Микола. — Потім перекинули під Луганськ, у район села Бахмутівка. Якраз так званий референдум ішов. Далі — до Слов’янська. Після звільнення цього міста нас знову відправили до Луганської області. Пробивали коридор до Луганського аеропорту. Пробились, а коридор за нами замкнувся». Зо два тижні Микола з товаришами провели у повному оточенні, продукти і воду їм скидали з літаків.

Вперше Миколу поранило 28 липня у місті Лутугиному під Луганськом. Чоловік відмовився від евакуації. Вранці 3 серпня ліву ногу зачепило осколками у Луганському аеропорту. Фактично, Микола евакуював себе сам, бо тільки він добре знав шлях із зони боїв. Виїжджали на двох вантажівках «Урал», забрали ще сім поранених. За кермом сидів солдат, Микола був поруч, тримався за ручний кулемет і показував дорогу.

По полях прямували десь 120 кілометрів. Боєць згадує: «Була шоста вечора, сутеніло. Спочатку їхали з вимкненими фарами. Але пораненим стало дуже зле. «Урал» — машина важка, трясе постійно. Хлопцям кололи знеболююче разів зо п’ять, серце могло відмовити. Тоді включив фари, вийшов у ефір, повідомив усім свій позивний, і — вперед, на повній швидкості з увімкненими фарами!» Поранених врятували. Гірше розгорталися справи в аеропорту. 24 серпня, в День Незалежності України, російські війська почали масований артобстріл об’єкту. Незабаром українські військові пішки, без техніки, відійшли з аеропорту.

«НАЙВАЖЧЕ —  ПОЯСНИТИ,  ЩО ТРЕБА ЇХАТИ»

«Усюди на сході було однаково складно, — розмірковує підполковник Грицайчук. — Важко, коли поруч гинуть люди, з якими нещодавно пили чай і сміялися».

Якось під Слов’янськом загинув хлопчик. Екіпаж машини, членом якого був загиблий, мав їхати далі, на штурм міста. Але бійці були шоковані смертю, видовищем крові. Хлопці не відмовлялися їхати, але намагались уникнути завдання. «Довелося сісти разом із ними і рушати. То було найважче — пояснити, що треба їхати, — розповідає Микола Грицайчук. — Взагалі, ніяк не умовляв підлеглих на складні завдання. Просто їхав, а вони за мною, і все. На передовій нікому нічого не пообіцяєш, як у мирному житті. Треба показувати приклад. Особисто. Якщо люди побачать твій страх, також будуть боятися».

Долати страх Миколі допомагала «Книга п’яти кілець», написана японським самураєм Міямото Мусасі у XVII столітті. «Суть пояснити складно. Але у книжці багато розповідається про ставлення до смерті. Тоді, на сході, вчасно пригадався цей твір», — говорить боєць 80-ї бригади.

На передовій група Грицайчука доставляла боєприпаси та харчі за будь-яких умов. Коли машина ламалася, тягнули її на жорсткій зчіпці. Боєць зауважує: «Якщо артилеристи не отримають снарядів вчасно, може пройти колона противника. Ворог буде йти, а наші бійці не матимуть чим стріляти. Купа людей може загинути просто тому, що у нас щось не вийшло. Тож задача є — треба її виконувати».

«ЗМАЛКУ БАЧИВ СЕБЕ  ВІЙСЬКОВИМ»

Зараз Микола у Львові, у гарнізоні 80-ї бригади, де ремонтує техніку. «Щойно пригнав у частину машину з ремонту», — розповідає військовий.

До цього з’єднання боєць вперше потрапив у 18 років, коли пішов у армію. Тоді це була 6-та аеромобільна бригада. Потім Микола вчився у військовому інституті, потім повернувся до цієї ж частини — нещодавно її перейменували на 80-ту бригаду. Від рядового дослужився до підполковника. Микола Грицайчук каже: «З дитинства на всіх фотографіях я у кашкеті, військовій формі, з іграшковою зброєю. Змалку бачив себе військовим. Напевно, покликання».

Боєць знову хоче на передову, але заважає гепатит. Хворобу діагностували у жовтні. Військовий згадує: «Коли на Луганщині діставали осколки, контактували з кров’ю. А яка дезінфекція у повному оточенні? Немає кого звинувачувати, бо були антисанітарні умови, навіть води нормальної не було. От і заразився».

Гепатит С не лікується повністю, але для підтримки організму в більш-менш нормальному стані потрібно дороге лікування. Курс триває півроку, коштує близько 100 тисяч гривень. Волонтери допомагають бійцю дістати гроші на терапію. Лікування Микола почне, коли збере більше половини необхідної суми. Вже має 30 тисяч гривень. Тільки під час нашої розмови бійцю прийшли два повідомлення про переказ грошей. Микола Грицайчук планує: «Наступного тижня, можливо, почну лікування. Відтягувати немає сенсу».

Для тих, хто хоче допомогти Миколі Грицайчуку

Гривнева картка «ПриватБанк» 4149437730758693

ГРИЦАЙЧУК Микола Васильович

Картка «Ощадбанк»  4790820005078206

ГРИЦАЙЧУК Микола Васильович

Марія ПРОКОПЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments