«Це питання несмаку»

Заміна вхідних дверей у Волинському академічному обласному театрі ляльок викликала невдоволення серед лучан, які знають історію цієї споруди. Приміщення лялькового театру розташовано напроти Луцької міської ради, будинок на цьому місці спорудили в 1890 році. Що було у цих стінах до 1890-го — невідомо. А з 1909 року член Луцької міської думи Ельберт частково за власні, частково за міські гроші вирішив відкрити тут електротеатр «Оріон». Це було приміщення, де показували кіно. На той час кіно було «німим», а музичний супровід забезпечували музиканти, які грали на скрипці та фортепіано. Подібний спосіб показів був типовим для всієї Європи. Коли в 1920-х роках Луцьк опинився у складі Другої Речі Посполитої, міська влада вирішила зробити тут міський кінотеатр, опісля у цих стінах діяв міський театр імені Юліуша Словацького. А після Другої світової війни саме тут працював обласний драматичний театр.

Приміщення загалом старе, пережило не одну добудову і не один ремонт, не завжди вдалі перепланування, і заміна днями старих вхідних дверей на банальні пластикові викликала зрозуміле обурення лучан, які хотіли б більшої поваги до міста, його історії та зовнішнього вигляду старих будівель. Директор театру ляльок Дмитро Поштарук вважає, що двері, як і сама споруда театру, не мають нічого спільного зі старовиною. Двері — так, бо виготовили їх ще у 1978 році, але приміщення — таки історичне. Хоча дійсно, законодавством споруда як пам’ятка архітектури не захищена, і це насправді погано. Врешті, ніхто би не обурювався і не протестував, якби старі «радянські»  двері замінили на нові, але зберегли при цьому стиль. А так вхід у ТЕАТР нагадує тепер вхід у гастроном...

Олена РОМАНЮК, мистецтвознавець:

— Свого часу польський Люблін увів мене в культурний шок, від якого я не можу оговтатися вже тривалий час. Якість і рівень реставрації та реконструкції старого міста просто вражає! Ці роботи проводяться вже протягом тривалого часу і поетапно. Кошти не розпорошують, а вкладають у якийсь один об’єкт, але це — фундаментальна реставрація з реконструкцією усіх втрачених деталей. Поруч можна побачити зруйновану будівлю, яка чекає свого часу, і вже відреставровану. Так ось про двері... Я звертала на це особливу увагу!

 Ніхто не стверджує, що за будь-яких обставин слід зберігати двері чи вікна, які знищені часом і вже не можуть виконувати своїх функцій. Якщо є можливість реставрувати — реставрувати однозначно! Якщо ні, то робити реконструкцію в матеріалі оригіналу. У Любліні саме так і роблять. Якщо використовують новітні матеріали, то це така майстерна імітація, що відрізнити її від оригіналу зможе лише експерт. Звернула увагу на вікна. Їхня конфігурація повністю відповідає оригінальним вікнам. У дерев’яні рами там вставляють склопакет, але якщо потрібно, то імітують гутне скло або слюду. Там нікому не приходить у голову добудувати на старовинний будинок мансардний поверх, покривши його зеленою (блакитною і т.д.) металочерепицею, вставити білі дешеві пластикові вікна, замурувавши арковий пройом, втулити металеві двері з кодовими замками, виваливши портал, засклити балкон, спилявши ковану решітку... А в нас це — норма!

Це вже, швидше, питання смаку. Справді, чому нові двері люблінського театру не викликають якихось негативних емоцій, а двері луцького театру ляльок сприймаються як агресивний несмак, що спотворив фасад? Думаю, що над реставрацією люблінського театру працювали фахівці, які врахували усе до найменших нюансів. А в нас просто вирішили замінити старі двері, які вже не виконували своєї функції, та й подзвонили до звичайної фірми, що виготовляє металопластикові вікна-двері, вибрали найдешевший варіант, не переймаючись естетичними проблемами та стильовою відповідністю, — результат бачимо. Десь читала, що старі двері театру не оригінальні, а були виготовлені приблизно у 1970-х на якомусь Кінотехпромі. Подумалося, що деградація очевидна: оригінальні двері замінили дерев’яними кінотехпромівськими, а ті, в свою чергу, на ще більш примітивні — металопластикові. Наші діти-внуки це будуть сприймати за норму...