Життя справді складне, і єдиний у нього підручник — досвід.
Григір Тютюнник, український письменник-прозаїк

Церква, яка не мовчить

28 березня, 2014 - 10:06
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Сьогодні Церква перебуває в епіцентрі подій. Люди шукають церковної присутності. Вони її потребують. Чи відповідає Церква на цей суспільний запит? Про це Юрій Чорноморець розмовляє з Патріархом Української греко-католицької церкви Святославом і представником Української православної церкви Київського патріархату Патріархом Філаретом.

 

Патріарх СВЯТОСЛАВ: «Агресивні кроки «Русского мира» і є реакцією на будівництво українського світу, яке відбувалось дуже активно й успішно»

 

— У мене особисто склалося враження, що Папа Римський дуже мало і дуже обережно говорить про Україну. Він боїться гніву Росії? Чи у мене помилкове враження?

— Гадаю, у вас помилкове враження. Чому? Тому що Папа достатньо багато сказав про Україну. Але очевидно, що він говорить так, як личить Вселенському Архієреєві. Він не може давати оцінку тим чи іншим конкретним діям тої чи іншої влади, уряду. Він висловлюється як Пастир Церкви, в імені Божого народу і Божого люду. Востаннє він говорив дуже чітко і конкретно, якщо пригадати собі передостаннє його слово на молитві Ангел Господній, він дуже чітко охарактеризував, у чому полягав внутрішній конфлікт в Україні: що це був конфлікт між владою і громадянським суспільством. Тобто я думаю, що Папа дав дуже відважний і чіткий аналіз тих всіх подій, які ми пов’язували з Майданом. А, з другого боку, Папа закінчив свій виступ поняттям спільного блага,спільного добра, яке є ключовим поняттям соціальної доктрини Католицької церкви. І думаю, що якщо ми всі разом справді почули б слова Папи, то, можливо, було би легко уникнути багатьох помилок, в тому числі й сьогоднішніх.

— УГКЦ не просто одна із 22 унійних церков. УГКЦ давно існує як повноцінний унійний патріархат, більший та кращий за інші існуючі п’ять таких патріархатів. Я розумію, що бояться реакції Росії, але у нас загинули сотні людей, Росія у своїй агресивності стає безнадійним православним Іраном. Нам визнання патріархату чекати на Пасху чи П’ятидесятницю цього року? Чи ще пролитої крові мало?

— Ну, чекаємо на Пасху, а потім на П’ятидесятницю.

Однозначно, що питання патріархату — це є питання часу. Очевидно, що Господь Бог є Той, Хто встановлює час.

Але патріархат хтось не дарує зверху. Патріархат будується.І ті події, які ми пережили і переживаємо,однозначно є будуючими для церковної свідомості, зокрема, коли мова йде про самоорганізацію УГКЦ. Тому ми вже діємо як патріарша Церква.

Я би не хотів пов’язувати питання патріархату виключно з політично-історичними обставинами. Вони очевидно впливають, але вони не є вирішальними. І визнання патріархату не пов’язані з політичними або кон’юнктурними обставинами чи дипломатичними моментами. Патріархат — це є знак зрілості помісної Церкви, зокрема, східної візантійської традиції. Ну і ми дозріваємо.Я би сказав, ми сьогодні набагато зріліші, ніж кілька років тому.

— Коли вас обрали головою УГКЦ, ви говорили про завдання розбудови «українського світу». Натомість ми майже стали частиною «Русского мира», і лише чудо рятує нас учора і сьогодні. Чому ми згаяли кілька років?

— Ми не згаяли кілька років. Я думаю, що такі дуже агресивні кроки «Русского мира» і є реакцією на будівництво українського світу, яке відбувалось дуже активно й успішно, — як на рідних землях,так і по цілому світі. Тому час, на мою думку, був дуже добре використаний. Згадаємо хоча б освячення Патріаршого собору у столиці, яке стало історичною подією в організації українського світу. Пригадаємо, скільки тисяч паломників приїхали до Києва з цілого світу, яка присутність світової церковної спільноти відзначила цю подію. Отож я дякую, що український світ розвивається, організовується. Час ми намагаємось не втрачати, незважаючи на обставини, що на нас можуть чекати у майбутньому.

— Патріарх Кирило і Синод РПЦ відмовилися засудити агресію Росії в Україні. Це мовчання є невеликим гріхом чи поворотним пунктом в історії християнства?

— Думаю, що це ознака певної слабкості. Бо завжди, коли Церква надзвичайно близько опиняється біля тої чи іншої владної структури, коли симфонія державно-церковних стосунків перетворюється на своєрідне домінування одного над іншим, тоді, очевидно, Церква стає нездатною сказати правду в усій її повноті в тих чи інших історичних обставинах. І тому я думаю, що це саме те, що ми зараз бачимо.

Я би дуже хотів, щоби Православна церква Московського патріархату, Руська православна церква справді віддихнула на повні легені у всій еклезіальній повноті. Тоді вона зможе бути повноцінним свідком Христової істини без будь-яких кон’юнктурних інтересів, пов’язаних із ідеологією тієї чи іншої влади.

— Чому УГКЦ в останні роки так мало свідчить про християнське соціальне вчення? Можливо, ми християнство перетворили на магічний засіб самозахисту, а правда Євангелія та наше життя все більше розходяться, і УГКЦ із цим змиряється?

— Я не погоджуюсь із вами. Тому що, зокрема,наша Церква, якщо взяти, наприклад, останні десять років, можливо чи не найбільше сказала у різних посланнях, повчаннях про засади суспільного будівництва, які випливають із Христового Євангелія. Не було жодних виборів, чи то президентських, чи то парламентських, де ми б не видавали якогось звернення.

Згадаймо лише вчення нашої Церкви, дане минулого року, пов’язане з усім комплексом питань і проблем українсько-польських відносин, що були згадані під назвою Волинська трагедія, і всіх тих правил розуміння патріотизму і національного будівництва, які наша Церква намагалася посвідчити, зокрема, у тому часі.

Якщо прочитати ці звернення, відгуки і навіть прямі засудження, які лунали з нашого боку у продовж останніх місяців, то я наберусь сміливості сказати, що ми ніколи не мовчали на жодне зло, на жодну неправду.

Очевидно, що сьогодні саме голос церкви стає зрозумілий і цікавий через її соціальну доктрину. Бо коли церква говорить про конкретні речі, які торкаються безпосереднього життя, то тоді загальні євангельські істини стають більш зрозумілими, тому що вони можуть бути втілені в реальному житті.

Наприклад, коли відбувались сумні події швидкого засудження учасників мирних протестів, я окремим словом звернувся до суддів із проханням і закликом до них згадати, чому до них звертаються: «Ваша честь». Щоб вони не втрачали честі та виносили справедливі рішення. І хочу вам сказати, що хоча для багатьох то було непросто, але той голос був почутий.

Отож Церква не мовчала і не мовчить.

Очевидно, ніколи не є задосить. Тому-то апостол Павло каже Тимотеєві: «Проповідуй слово, утверджуй вчасно й невчасно, картай, погрожуй, напоумляй із усією терпеливістю та наукою». Особливо коли відбуваються надзвичайні події чи соціально-політичні потрясіння, тоді свідчення Церкви потрібно набагато більше, ніж у такий спокійний, мирний час. Але ми будемо повчати народ, свідчити вчення Католицької церкви, зокрема її соціальну доктрину.

— Ви відчуваєте хвилю нової секуляризації в Україні? Я знаю, що у деяких львівських парафіях УГКЦ, де раніше було по п’ять літургій, вже служать лише по три. Вас такі тенденції турбують?

— Я не знаю таких випадків. Навпаки, ми збільшуємо кількість літургій. Зокрема, у Києві, у нашому Патріаршому соборі, ми вже служимо три літургії. Якщо це святковий день у будні, то навіть є вечірня літургія для тих, хто працює.

Очевидно, секуляризація не минає Україну. Процес, коли релігійне життя виносять на маргінеси, є присутнім.

Але Майдан засвідчив і щось інше. Я пригадую зустріч богословів, які намагалися роздумувати на тему богослов’я на Майдані. І дуже цікаво було наголошено, що саме ці події такі, під час яких суспільство відчинило двері перед Церквою, як ніколи готове слухати її учительський голос. І сьогодні усі Церкви мають замислитися над тим, як відповісти на це запрошення, переступити поріг, який сьогодні перед нами відкриває суспільство. Я цілком свідомий того, що якщо ми сьогодні не зможемо адекватно у ті відчинені двері увійти, то завтра ми спостерігатимемо зовсім протилежне. Ці двері можуть закритися. І тоді процес секуляризації буде значно жорсткішим та агресивнішим.

— Богу дякувати, що сьогодні Церква в епіцентрі подій і не лише наша — усі: і православні, і протестантські... Люди шукають церковної присутності, про неї просять. Якщо десь немає видимого знаку присутності — люди починають запитувати: чому Церкви немає, чому Церква мовчить?

— Для того щоб відповісти сьогодні на це запрошення, усі Церкви мають продумати модель присутності у суспільстві, щоб найадекватніше можна було супроводжувати наших людей, наш народ у його теперішньому історичному розвитку.

— Наші політики занадто «брудні», а політика занадто «хвора», що УГКЦ не вірить у можливість дійсної християнської демократії в Україні?

— УГКЦ вірить у можливість християнської демократії, але ніколи не стане частиною політичного процесу. Ми вже неодноразово говорили, що не підтримуємо жодної політичної партії чи окремого політика. Але ми намагаємося виховати християн, які були б здатні до чесної політики.

Можливо, коли ви зачепили це питання, я б хотів згадати про такі два моменти.

Сьогодні багато говорять, вживаючи слово «люстрація». Я з великою тривогою спостерігаю, як дискутують цю тему в суспільстві. На жаль, є тенденція перетворити люстрацію на банальне зведення рахунків.

Для того щоб говорити про чесну люстрацію моральної постави того чи іншого політика, того чи іншого чиновника, необхідно створити моральні правила, критерії, за якими це повинно відбуватися. Інакше люстрація може перетворитися на інструмент безоглядного приниження людини.

І тут, я вважаю, Церква має сказати своє слово. Ми сьогодні роздумуємо і працюємо над тим, щоб запропонувати моральні засади для вироблення закону про люстрацію. Наприклад, потрібно вивчити досвід інших країн, зокрема Польщі. Ми чітко бачимо, що в її способі проведення люстрації було допущено багато помилок, ми можемо їх врахувати. І можемо справді створити певні правила, які б, з одного боку, захищали гідність людської особи, а з іншого — допомогли будувати політичне суспільство на чесності, прозорості і відкритості. І без того, щоб перетворити очищення на таке безоглядне стихійне «полювання на відьом».

Другий момент. Сьогодні ми бачимо, що нова влада намагається проводити свою кадрову політику. Усі Церкви та релігійні організації підтримали оновлену владу, легітимізували з церковно-морального боку наш уряд. Я б сьогодні назвав його урядом національного порятунку. Де-факто він має надзвичайно важке завдання врятувати Українську державу, вивести її на новий рівень, забезпечити функціонування усіх державних органів, які, як ми бачимо, було зруйновано. Наприклад, стоїть завдання наново створити українську армію, наново творити інші елементи державної структури.

Але влада робить багато помилок, зокрема кадрових, може, це теж пов’язано з попереднім питанням люстрації. Я спілкуюся з багатьма людьми, які мені сигналізують, що часом кадрові зміни відбуваються, не зважаючи на конкретних людей та осіб. Церква завжди захищає особу. І потрібно дуже делікатно підходити до оцінки змін та діяльності, зокрема держслужбовців, суддів. Як вони діяли в той критичний час? Бо ми всі були свідками системи, що когось навмисно заставляли робити порушення чи злочин, щоб тримати у своїх руках. Отож людина ставала заручником злочинної системи, ставала співучасником злочину. Проте є дуже багато чесних людей, які навіть у такі критичні моменти не здалися. Думаю, для того щоб сьогодні оновити наше суспільство, треба знайти тих чесних людей. А вони є.

Очевидно, перед урядом національного порятунку стоїть завдання не лише врятувати державу, а і добрих людей та службовців. Врятувати ті здорові сили, які є моральним твердим капіталом нашого суспільства. Покладаючись на людей такого типу, потрібно відбудовувати державні органи і державні структури. Не поспішати огульно когось засуджувати. Треба дуже делікатно і виважено підходити до кожної окремої особи, коли виносять рішення.

— Ви відчуваєте, що на християнах України є провина за пролиту кров і майбутню можливу кров? Тобто я хочу сказати: це були наші діти, брати і сестри, а чи зробили ми все можливе і неможливе, щоб вони не загинули? Чи ми сьогодні робимо все можливе і неможливе заради України?

— Якщо виділяти слово «провина», то і відповідальність за всі події, які пережила Україна, лежить на всіх нас, у тому числі й на християнах. Ми маємо зробити собі глибокий іспит сумління, чи ми все зробили для того, щоб не допустити пролиття крові. Ми, предстоятелі Церков, багато разів намагалися переконати в успішності мирного спротиву, необхідності у певні моменти остудити гарячі голови, аби не було кровопролиття. Чи це нам вдалося? Мабуть, ні, тому що кров пролилася. Чи прислухалися християни до нашого голосу? Мабуть, ні.

І сьогодні, може, панують деякі настрої, які радше б вибирали насильницькі методи, ніж мирний спосіб вирішення суспільних чи навіть політичних питань. І це величезне завдання перед духовними лідерами — справді завдання особистого покаяння, завдання пошуку найбільш переконливих слів для того, щоб повести за собою уми і серця людей.

Таким чином, я думаю, що ніхто ніколи не може у своєму сумлінні сказати, що ми все зробили. Бо завжди можливо було ще щось зробити. Можливо, ми б могли ще щось зробити, щось докласти, ще якусь акцію запропонувати. Нам Господь Бог дав ті часи і рамки, в яких ми  могли б діяти. Я пригадую слова Мирослава Дочинця, він минулорічний лауреат Шевченківської премії. У своїй книжці «Горянин» він каже: «Ми не можемо додати днів до нашого життя, але можемо додати життя до наших днів». І якраз саме це саме ми повинні зробити — зберегти життя. Тоді наші дні будуть живими, діяльними, носіями надій на майбутнє, а не носіями смерті, розрухи, вбивств...

Чи ми робимо все можливе і неможливе заради України? Підсумовуючи кожен день, ми маємо робити іспит сумління і себе запитувати: чи я все зробив, що міг зробити для України, для свого народу і для своєї Церкви? Такий іспит повинен робити кожний. Бо ми сьогодні дуже спішимо контролювати владу. Це треба робити. Але часом не контролюємо себе. Якщо б ми сьогодні хотіли запитали себе: «Як я маю послужити Україні?», то кожен мав би робити все досконало на своєму місці. Лікар — лікуючи хворих, правоохоронець — борючись із злочинами, політик — служачи своєму народові, церковний діяч — переживаючи глибоко те Боже Слово, яке він проповідує іншим. Тоді кожний на своєму місці, будучи, перш за все, стовідсотково вимогливим до себе, буде мати моральне право вимагати щось від іншого. Тоді, думаю, що ми разом у солідарності, яку тепер бачимо, будемо дуже добрими будівничими для нашого майбутнього. Але оцінку сьогоднішнім нашим діям дасть колись історія. І відповідь на це запитання — чи ми сьогодні зробили все можливе й неможливе заради України,— скажуть колись наші нащадки.

— Молодий Андрей Шептицький за три роки після інтронізації на Львівського митрополита видав програмне послання «Про соціальне питання». Коли буде ваше аналогічне велике послання?

— О, дуже дякую! Я думаю, що митрополит Андрей Шептицький справді був дуже чутливий до соціального питання, бо він був емпатичний щодо життя його людей. Він бачив в яких обставинах жила Галичина, зокрема, напередодні Першої світової війни. Бачив, як потрібно було з церковного боку заповнити пустку в різних соціальних умовах, показати економічні можливості, щоб українські селяни справді могли гідно розвиватися на своїй землі. І якраз були часи, коли починалась масова еміграція українців за кордон. Відповідаючи на існуючі тоді питання, митрополит Андрей написав своє велике послання.

Коли буде моє послання? Думаю, що воно буде. Але сьогодні настільки швидко міняються соціальні обставини, що я особисто і наш Синод намагаємось реагувати на окремі питання і потреби. А осмисленого загального панорамного викладу позиції Церкви — думаю, потрібно ще трошки почекати, коли ми справді будемо бачити якусь нову хвилю або новий етап розвитку нашого суспільства. Бо бачимо, що те, що ми могли сказати минулого року, воно вже є неактуальним, ми живемо в інших обставинах. Але як думаю щодо питання соціального — наша Церква завжди буде чутлива. І чи про це буде потрібно писати послання, чи потрібно проповідувати соціальну доктрину Католицької церкви в інший спосіб — це вже другорядне, але голос Церкви звучав і буде звучати.

— Для сучасного католицизму характерний євангелізм, особливо це стосується останніх пап для яких Євангеліє було і є відповіддю на всі питання, а євангелізація була і є альтернативою щодо секуляризації, релігійного фундаменталізму, імперіалізму. Чому УГКЦ так мало має цього духу католицького євангелізму?

— Я знову ж таки не погоджуюсь з цією оцінкою. Мабуть, ви мало знаєте, яким чином наша Церква це переживає.

Очевидно, що питання вірності духу Євангелія — це є велике завдання перед кожним з нас, перед кожним душпастирем, перед кожним християнином, перед кожним єпископом. Думаю, якщо ми побачимо, в який  спосіб переживає і проповідує Боже Слово Блаженніший Любомир, ми на його прикладі можемо побачити католицький євангелізм у дії.  Яким чином ми будемо це далі звершувати — це наше питання, на яке ми постійно шукаємо відповідь.

Сьогодні наша Церква, зокрема, розуміє, що тільки говорити про Євангеліє для сучасної людини замало. Необхідні певні діла, певні кроки, певні жести. І ми намагаємось це розвивати, наскільки нам це вдається. Ми намагаємось дбати про людину у різних обставинах її життя.

Сьогодні, якщо говорити про якусь таку загальну стратегію чи напрям такого католицького євангелізму, у нас ця стратегія називається «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом». Ми поставили собі за завдання, щоб таким осердям того справжнього свідчення доброї новини була кожна наша парафія, кожна наша спільнота. Якщо подивитись, яким чином тим євангелізмом перейняті наші священики, зокрема, у центральній, східній, південній Україні, то можна побачити вони часом живуть за межею бідності, разом з їхніми родинами,  але при тому до кінця віддають себе своїм ближнім, парафіянам, усім потребуючим.

Отож, думаю, що наша Церква свідчить Христове Євангеліє. Чи достатньо вона це робить? Думаю, що ні. Ми повинні постійно хотіти більшого. І тоді ми як Церква будемо більш автентичною, справжньою, до якої тягнутимуться люди.

— Ви усвідомлюєте, що українські Церкви, а особливо УГКЦ — це наша остання барикада, бо все інше або вже програно і прогнило — як держава, або не діє і виснажене до кінця — як громадянське суспільство. Чому не підставити плече державі і суспільству прямо і відкрито, спасаючи націю за прикладом Андрея Шептицького та Петра Могили?

— Я би трошки поміняв образ. Ви говорите про останню барикаду, так ніби ми були в стані облоги і ось лишалась остання перешкода перед остаточною навалою,  а я би по-іншому бачив ситуацію. В медицині є таке поняття як «базальний шар», тобто такий шар клітин, які дають клітини для іншого. Наприклад, є базальний шар у шкірі, де народжуються клітини, що можуть вийти на поверхню і стати тим захисним шаром, яким є шкіра. Я сказав би, що завжди Церква була базальним шаром суспільстві.

Поки існує Церква — існує здоровий фундамент у суспільстві. Церква зі свого середовища видає оті інші клітини суспільному організму. Чи це будуть громадські діячі, чи то політики, науковці та мислителі, чи то будуть діячі інших сфер культури. Саме так бачив місце Церкви у суспільстві митрополит Шептицький. Тоді Церква лишиться Церквою, але вона буде генератором здорових сил суспільства.

Я розумію, що коли сьогодні ми бачимо, що державні певні структури є захитані чи прямо скорумповані, тобто знищені — все повертається знову ж таки до базального шару. Видайте нам нових людей! Покажіть, хто може це зробити! І я бачу в такий спосіб можливість для Церкви підставити своє плече для сучасного суспільства. І таких людей є чимало. Очевидно, що ми не хочемо ні для кого творити окремої протекції, але і в наших спільнотах є дуже багато добрих християн, які справді можуть перебирати багато функцій у суспільстві. Без того, щоб священнослужителі чи єпископи самі перебирали ті функції. Церква має лишитися Церквою, матір’ю і вчителькою, отим «базальним шаром», фундаментом суспільства, на якому буде рости міцна будівля, та хата, про яку писав митрополит.

— По неділях в українські храми ходить набагато більше вірних, ніж у храми на території Росії. Коли Католицька церква перестане орієнтуватися на думку Росії, думати про її потенціал, і зверне увагу на Україну, цю другу Польщу чи навіть другу Німеччину Європи?

— Я не знаю, чи можна взагалі порівнювати Україну з Росією. Можливо, то є така звичка: дивитися на сусіда і бачити, чи в мене краще чи гірше. Я би не сказав, що Ватикан дивиться на Росію. Католицька церква дивиться на себе, дивиться наскільки активним є християнське життя в тій чи іншій країні.

Якщо говорити про Україну, то нам не потрібно заспокоюватись, навіть якщо наші храми зараз переповнені й у нас досі недостатньо храмів. Усе ж не кожен, хто себе вважає віруючим, кожної неділі є в храмі. Якби всі наші охрещені люди кожної неділі приходили до храмів, ми б побачили, що нам тих храмів, що сьогодні є, нам явно зовсім не вистачає.

У нас, в УГКЦ, за найоптимістичнішими мірками, десь чверть охрещених людей які приходить до храмів, є воцерковлені. Тому ми маємо величезне завдання, щоб три четверті осягнути своєю пастирською активністю, своїм служінням, і зробити їх активними християнами. І тут я говорю не лише про УГКЦ. Можливо, в інших Церквах відсотки будуть трошки іншими. Але всі ми в Україні повинні цілковито по-іншому відкрити для себе поняття Церкви. Бо для багатьох людей у пострадянських країнах церква — це є храм. І бути віруючим означає час від часу звершити якийсь релігійний ритуал. Але таке ритуальне християнство — це тільки імітація справжнього християнського життя. Для християнина участь у Божественній літургії стає джерелом його сили та енергії на цілий тиждень. Ранні християни говорили — без недільної євхаристії ми просто не можемо жити. Я б хотів, щоби кожен християнин розумів своє християнське життя і свою участь у Божественній літургії, участь у святому Причасті, саме так, як це розуміли перші християни.

— Коли в храмах УГКЦ в Галичині повністю заборонять священикам використовувати знаменитий вислів: «Православний — це москаль»?

— Я не знаю, де ви таке почули.

— У  Галичині минулого тижня.

— Це нічого не має спільного з церковною проповіддю. Якщо щось подібне діється в храмах чи звучить з церковних амвонів, то це  ганебно.

Часами є якісь стереотипи на побутовому рівні, але на рівні церковному це успішно долається. Я б не сказав, що воно цілком подолано.

Сьогодні свідомість наших вірних, зокрема духовенства, сягає того, що ми повинні шукати те, що нас єднає з нашими братами, зокрема — з православними, ніж наголошувати на тому, що нас роз’єднує, є певним пріоритетом.

Богу дякувати, що етап протистояння, який був, можливо, на початках свободи, сьогодні справді переходить у такий момент відкритості, розуміння й співпраці. Я сподіваюся, що це буде той процес, який йтиме далі. І ніхто з жодного боку — ні з одного, ні з другого — не зробить кроків, які цей процес відкритості, що вимагає єднання Церков, і то єднання знизу, від простих людей, не зупинить.

— Коли УГКЦ перестане бути в Україні та діаспорі провінційною та хуторянською силою? Коли ми побачимо справді модерну, європейську, євангельську Церкву?

— Знову ж таки, ви гостро судите нашу Церкву.

— Я всіх гостро суджу.

— Я б сказав, що наша Церква далеко вже не є хуторянською. Очевидно, що на її життя чи служіння в тій чи іншій країні існуюча дійсність накладає певний відбиток, і це — нормально. Церква завжди є втіленою в певні обставини, в яких вона живе, її складають люди, які живуть в певних культурних рамках. Але, бачачи нашу Церкву в Аргентині, Бразилії, США, Канаді, — вона далеко не є хуторянською.

І коли ми говоримо про модерність Церкви, то це є дуже делікатне поняття. Бо модерність можна розуміти по-різному, і це поняття може мати як позитивне, так і негативне значення. Модерність Церкви я особисто бачу як її сучасну здатність ефективно душпастирювати. Її модерність не полягає в тому, щоб занехаяти традиційні форми життя чи служіння, тому що тяглість церковної традиції є скарбом для життя Церкви. Але нові ефективні методи роблять її сучасною. Модерна Церква — це Церква, яка вміє говорити сучасною мовою з сучасною людиною. Гадаю, назагал наша Церква на сьогодні досить успішно використовує сучасні засоби душпастирства. Знову ж таки, чи достатньо вона зробила? Ні, я б хотів, щоб більше та краще було зроблено. Але в  сучасних обставинах, у яких живе наша Церква, вона намагається душпастирювати якнайкраще і якнайефективніше.

— В УГКЦ борються дві ідентичності. На запитання «хто ви?» одного дня кардинал Гузар мені відповів: «Ми — православні в єдності з Римом», а Владика Богдан Дзюрах: «Ми — католики східного обряду». Коли на це запитання почую відповідь: «Ми — християни, відкриті для всіх в Україні та світі сущих»? Коли почнемо визначати себе не з огляду на своє минуле, а з огляду на своє євангельське покликання служити Богові та ближнім?

— Питання ідентичності важливе. Але я думаю, що на нього не потрібно тепер дуже звертати увагу. Ідентичність формувалась і формується під впливом різних обставин, історичних, культурних. Ідентичність — це щось, що робить мене таким, яким я є. Це — мій спадок, той генетичний код, яким я наділений.

При цьому найважливіша частина цього генетичного коду мене робить християнином, перш за все. Ми маємо користуватися з того спадку, знати, хто ми є як діти української Церкви, як діти Церкви київського християнства.

Але ми повинні завжди дивитися вперед. Інакше ми подібні до людини, яка йде вперед з головою, що повернута назад. І тоді завжди є небезпека або не дійти до мети, або міцно вдаритися головою об якусь перешкоду.

Тому, гадаю, нам потрібно розуміти, що ми — християни, які живуть сопричастям Церков, успадкованим від попередників. Ми, як УГКЦ, є дуже благословенні тим, що, будучи спадкоємцями київського християнства, живемо в його  вселенському сопричасті. Тому можемо відчувати ту вселенськість Христової Церкви, яка за Папи Франциска на перше місце ставить євангелізм, хоча й не дуже люблю те слово через «ізм». Ми маємо оту євангельську ідентичність. Якщо ми сьогодні кожного дня будемо кращими християнами, то ми будемо кращими католиками, кращими православними, кращими дітьми своїх великих попередників.

— Путінізм — це фашизм? І що має робити Церква у світі, в Україні, реагуючи на путінізм?

— Я б не хотів коментувати цей термін — «путінізм», бо він для мене є дуже модерним, дуже новим. Однозначно, що я сказав: для християнина є чужою будь-яка людиноненависницька ідеологія, хоч під яким «-ізмом» вона б  називалася. Коли хтось справді намагається силою принизити іншу особу чи інший народ, чи іншу державу, і таким чином показати свою вищість над кимось і здобути собі якийсь авторитет, очевидно, що християни сприймають це з великим упередженням чи з великим скептицизмом. Але таких «-ізмів» не бракує ні на Сході, ні на Заході, ні в Азії, ні в Латинській Америці. І тому ми як християни, — і в Україні, й у Росії, і в Європі —  повинні зробити все, щоб нові «-ізми» не загрожували миру в Європі, миру у світі. Бо все те, що веде до конфлікту, до протистояння, до агресії, ніколи не може походити з Божого Слова, з Євангелії. Бо наш Бог є Богом миру.

— Патріарх Філарет минулого тижня видав дуже різке і правдиве послання з приводу агресії в Криму. Як щодо вашої реакції?

— Ми реагуємо подібно. Очевидно, що ми реагуємо не тільки писаним словом, намагаємося реагувати нашою громадянською позицією, зокрема використовуючи наші міжнародні контакти. Бо ми є Церква, що живе в різних країнах, по цілому світі, тому даємо оцінку з різних позицій.

Сьогодні ні для кого не є секретом, що анексія Криму де-факто поламала всю систему глобальної безпеки у світі. Ще будучи з Патріархом Філаретом місяць тому в США на молитовному сніданку з президентом Обамою, спілкуючися з сенаторами, з представниками різних країн, ми говорили: те, що відбувається в Україні, зачепить не тільки Європу, а й цілий світ. Тоді на нас, може, ще дивились, як на диваків. Мовляв, Майдан — в Україні, яким чином це може торкнутись Європи чи Сполучених Штатів Америки? Але я тоді вже говорив, що питання не є лише українське. Сьогодні світ є настільки пов’язаний між собою, що те протистояння, яке тоді переживала Україна і яке є сьогодні, може відкрити дуже глибокі протиріччя, що існують у міжнародній спільноті, десь глибоко, а їх, можливо, ніхто не бачить. А ось тепер, коли я знову ж таки про це говорю і в європейських різних колах, навіть на рівні Сполучених Штатів, уже ніхто не сміється. Уже всі розуміють, що справді та агресія є надзвичайно небезпечна.

І сьогодні, на мою думку,  завдання всіх — і нас в Україні, й Церков на глобальному рівні,  й усього світового співтовариства — зробити все, щоб не допустити нової війни. Не тільки війни холодної, але так само — війни, яка була б тієї пожежею, в якій гинуть люди.


 

Патріарх ФIЛАРЕТ: «Бог — на боці правди, а оскільки Путін і кремлівське керівництво звершило акт неправди, то вони будуть переможені Богом»

 

— Чи можна сказати, що Володимир Путін перейшов межу від російського націоналізму до російського фашизму?

— Я не хочу порівнювати націоналізм Путіна з фашизмом, але те, що він йде дорогою Гітлера, бачить весь світ. Гітлер також починав з того, що приєднав Австрію під приводом єднання німецького народу і Судети під приводом захисту німців у Чехословаччині. Так само діє і Володимир Путін, коли «захищає» росіян у Криму, хоча вони не потребують ніякого захисту, бо вони живуть вільно у вільній українській державі. Методи, якими діє Путін, у всьому нагадують методи Гітлера. Як Гітлер напав на СРСР, здійснив агресію, так і Путін здійснив агресію в Криму.

Тому сьогодні правда на боці України, як 1941-го правда була на боці СРСР. Тому тоді весь світ став на бік безбожного Радянського Союзу, бо він був жертвою агресії. Так само сьогодні світ став на бік України як жертви агресії.

Чим закінчилася агресія Гітлера? Повною поразкою самого Гітлера, а німці, які його підтримували, потім десятки років ходили з понуреними обличчями, їм було соромно за те, що підтримували фашизм. Так само буде і з Путіним, і з російським народом, він теж буде соромитися. Точніше, це буде з тією частиною народу, яка зараз урочисто святкує приєднання Криму до Росії.

Чому це станеться? Тому що Бог не може бути на боці неправди. А оскільки Путін і кремлівське керівництво здійснило акт неправди, то вони будуть переможені Богом.

— Чи правильно, що Патріарх Кирило не протестує проти агресії в Криму та шаленої агресивної політики Росії?

— Він як Патріарх, як служитель Церкви повинен стояти на боці правди. Здійснена агресія в Криму чи ні? Весь світ свідчить, що здійснена. Тому він як Патріарх, хоч і не може вплинути на Путіна не звершувати агресію, але має хоча б заявити, що її засуджує, — це він повинен робити. Як святий митрополит Филип Московський викривав царя Івана Грозного за несправедливість і жорстокість. Але оскільки він цього не робить, то на ньому лежить гріх.

— Якби в Україні, скажімо, суто теоретично були при владі українські фашисти, то ви протестували б?

— Протестував! Так само, як я протестував проти Януковича — я йому у вічі сказав, що він чинить несправедливо. Він готував український народ до вступу асоційованим членом в ЄС, а коли настав час підписати Угоду — не підписав, обманув народ. Ще я йому сказав, що він служить тільки частині, групі українців, а не українському народу.

— Чому ви дали орден Олегу Тягнибоку? Багато хто каже, що його націоналізм близький до фашизму...

— Я йому дав орден за захист української державності, а не за його радикалізм. За те, що він захищає державність. І не лише йому, а багатьом давав, не з партії ВО «Свобода», а з інших партій. Навіть з Партії регіонів, тим, хто виступає за українську державу. Я нагороджував і тих, хто підтримує єдину Помісну православну церкву.

— Фашистів ви б не нагороджували?

— Я не вважаю Тягнибока фашистом. Про це також нещодавно заявив і головний рабин Яків Блайх. Це росіяни його таким вважають, але він не фашист, а радикальний захисник української держави.

— Але якби він був фашистом — ви б його не нагороджували?

— Якби він був фашистом, то не нагороджував би.

— Якби в Україні була така влада, яка порушувала б права національних меншин і вела б агресивну політику проти сусідів, ви протестували б?

— Я вже сказав, що протестував у вічі президенту, то й тоді б це робив. Церква повинна стояти на засадах правди, бо якщо Церква не свідчить правду — вона не виконує своєї місії.

— Чи можна заради політичних цілей використовувати неблагородні методи, наприклад, фізичне насилля?

— Якщо ворог нападає на Батьківщину — ми її захищаємо? Захищаємо. Тому коли йдеться про захист Батьківщини, то Церква благословляє вживання зброї на захист Батьківщини. Так Церква благословляла народ на захист у Другій світовій війні проти Гітлера.

— А в політичній боротьбі?

— Там не треба застосовувати зброю і насилля, у політиці цього не повинно бути. Але якщо на ваших дітей нападуть, ви будете застосувати силу захищаючи? Так? Тому треба застосовувати й силу, але у виключних випадках.

— Як ви думаєте, може, Бог не благословляє Україну через аморальність наших політиків?

— В тому, що ми грішні, немає жодного сумніву. Тому Господь карає народ, карає людей за гріхи. Бо подивіться — переважна більшість вважає себе християнами, в тому числі політики. Ті, хто раніше керував державою — президент колишній та його оточення, — вважали себе побожними, будували храми, тримали в оселях святині. Але діяли не як християни. І серед усього народу багато таких — називаються християнами, а живуть не по-християнськи. Тому Бог і карає, але для того, щоб виправити людей.

Як говорити про українське суспільство, що воно не грішне, коли відомо всьому світу про корупцію у нашій країні? Треба карати за ці гріхи? Мабуть, треба. Але карати для чого? Для того, щоб виправити це. І той Майдан, що був, — це і є сила, яка спрямована на те, щоб знищити всі недоліки, які існують в нашій державі, суспільстві, стати на вільний та демократичний шлях розвитку, свободи й незалежності, шлях служіння людям. Я на Майдані чув слова, які підтримую: «Якщо ти хочеш придбати багатства — йди в бізнес, а якщо ти йдеш у владу, то ти повинен служити людям, а якщо ти не хочеш служити людям, то не йди у владу».

— Часто вважають, що політика — це брудна справа, де завжди люди борються за різні егоїстичні інтереси, тому в принципі політика, що тримається певних ідеалів, моральних принципів, не можлива.

— Я не можу сказати, що політика, побудована на моральних принципах, неможлива. Якщо вона неможлива, то тоді для чого ми намагаємося досягнути неможливого? Якщо ми хочемо цього, значить, можлива така моральна політика, і можливо для України будувати політику на моральних принципах. Хіба це не моральний принцип, що Україна відмовилася від ядерної зброї в ім’я того, щоб її не розповсюджували? Політика це? Політика. Моральна? Ще й яка! Жертовна політика. І тому сказати, що у нас в Україні все погано, — не можу. Бо цей акт, який відбувся 1994 року, не здійснила жодна держава, а Україна, будучи третьою за ядерною зброєю у світі, відмовилась від неї, і тепер терпить.

— Чи можлива єдність усіх православних єпископів України?

— Можлива. Для цього треба одне: воля. Достатньо доброї волі для того, щоб у цих умовах об’єднатися в єдину Помісну православну церкву.

— Хто має бути формальним центром об’єднання?

— Формальним центром має бути Собор. Повинен відбутися Собор, який зафіксує об’єднання в єдину Церкву. Але для цього треба відокремитися від Москви, від агресора.

— За яких умов Україна отримає автокефалію?

— Автокефалія вже є, бо історія показує, що її не отримують, а проголошують. Отримують визнання автокефалії. А визнання може бути тоді, коли об’єднаються в єдину Помісну церкву. Тоді не буде жодних перешкод для світового православ’я визнати автокефалію Української церкви.

— Чи готові ви заради єдності українського православ’я піти на спокій?

— Ні. Для того щоб об’єднатися в єдину Церкву, треба багато попрацювати. А для того, щоб працювати, треба знати, як це зробити, і не кожен архієрей це може. Я відмовляюся йти на спокій не тому, що не можу пожертвувати посадою в ім’я єдиної Церкви. Я можу піти на спокій, але якщо знайдеться людина, яка понесе цей тягар. Не просто скаже «Я можу» і не понесе. А така, яка дійсно зможе. Тоді в ім’я єдиної Помісної церкви я міг би відмовитися від предстоятельства.

Але для цього я такої постаті не бачу. І не тільки не бачу. Бо коли кажуть відмовитися, то не називають того, хто понесе цей тягар. Кажуть, що когось оберуть. Когось — це кого? Про це не говорять, бо не можуть назвати того, кого б єдина Церква визнала дійсно гідним. А через те, що я не бачу, — я і не відмовляюся, також тому, що не я сам себе покликав на це служіння. Я — монах, і це мій послух, а від послуху відмовлятися не можна.

— Як ви вважаєте, вас канонізують після смерті чи ні?

— Мене це не хвилює, як не хвилює і проголошена проти мене з Москви анафема. Мене турбує питання, чи увійду я у вічне блаженне життя, бо все інше — тимчасове і земне. Я молюся і роблю все можливе, щоб Господь пробачив усі мої провини вільні і невільні і коли помру — прийняв у Царство Небесне. Для мене це головне.

— На вашу думку, це морально виправдано — поминати сьогодні Патріарха з сусідньої країни, яка напала на нас так відверто й цинічно?

— Я думаю, що морально несправедливо, щоб такого Патріарха, який, по суті, підтримує агресію проти своєї пастви, поминати під час богослужіння. Коли Янукович застосував зброю проти народу і знищив понад сто невинних людей, наша Церква припинила молитися за владу. І на другий день після цього він утік.

— Ви думаєте, йому б теж треба було припинити молитися за владу російську?

— Треба. Патріарх Олексій не молився за владу, коли відбулося ГКЧП. Тоді Патріарх служив в Успенському соборі Кремля і оголосив, що він припиняє молитися за цю владу. Значить, могли московські патріархи припиняти молитву за злочинну владу? Могли.

— Дехто каже «Дякуємо, що хоч мовчанням підтримує Україну, а не словом, не ділом». Мовчання — це теж злочин?

— Мовчання — є співучасть.

— Чому УГКЦ часто була більш сміливою під час революції? Може вона і є єдиною Помісною церквою для України?

— Хто був більш чи менш сміливим під час революції — розсудить народ та історія. Головне те, що і наше духовенство, і духовенство УГКЦ, й інші Церкви та релігійні організації підтримували народ. Не думаю, що УГКЦ зробила більше для Майдану, ніж УПЦ КП. Весь світ визнає героїчний вчинок Михайлівського Золотоверхого монастиря, і цей подвиг — унікальний. Але зараз оцінювати більше-менше — це ділити людей, а народу зараз особливо потрібна єдність. Більше за всіх зробили ті, хто загинув, бо вони виявили найвищу міру любові — віддали своє життя.

— Чи відчуваєте ви, що історичний час православ’я у світі та в Україні вже минув?

— Не вважаю. Говорити про те, що минув час православ’я — це означає говорити, що істина минула, що її вже не існує. Православ’я чим сильне? Воно сповідує непошкоджену істину. Незважаючи на те, що в Православній церкві багато недоліків і грішників, проте лише вона зберегла істину непошкодженою. Сам Бог каже, що Він є істина, тому ми не можемо сказати, що істина минула.

—  Чи можливе нове відродження православ’я в Україні? Як за часів святителя Петра Могили.

— Можливе, бо якби відродження народу і Церкви було неможливим, то ці наші заклики до покаяння і оновлення — даремні.

Кажучи про відродження за часів святителя Петра Могили, ми наголошуємо на тому, що воно відбулося, коли Українська церква, Київська Митрополія, була, по суті, незалежною. А коли стала залежною від Москви — занепала, бо все найкраще забрала собі Російська церква. І завдяки тому, що взяли від Києва, запровадили у себе і науку, і розвиток богослов’я. Тому і зараз ми говоримо, що для церковного відродження потрібна незалежність.  

Ми закликаємо також кожну людину каятися у своїх гріхах, і не тільки людину, а й народи, коли вони грішать. Це означає, що відродження можливе, і прикладом є відродження наших народів, які входили в СРСР. Під час Другої світової війни і після — то було духовне відродження і українського народу, й інших народів колишнього СРСР, які стали безбожниками.

— Люди повернулися у храми під час війни — ви це маєте на увазі?

— Так. Тому що якби не війна, то я не знаю, чи були б віруючі на наших землях.

— Могло б бути таке, як в Албанії?

— Так, могло би бути суцільне безбожжя, тому що храмів і духовенства немає, літератури немає, антирелігійна пропаганда забила розум так, що люди ніколи не думали б про Бога.

— А таке культурне відродження, як за часів святителя Петра Могили, можливе сьогодні в Україні?

— Можливе. Бо тим, хто прагне добра, з Божою допомогою все можливе. Але треба кожному багато працювати, як працював святитель Петро — наполегливо і не покладаючи рук.

— Якщо завтра війна — священикам можна стріляти у ворога?

— Ні. Священик не повинен стріляти. Але молитися, закликати, надихати священики не лише можуть, а й повинні.

— Що може врятувати Україну?

— Може врятувати Бог і навернення людей до Нього. Тому що у Бога бажання перетворюється на дію миттєво. Але для цього потрібно навернення людей, їхня молитва і покаяння у своїх гріхах. Бог може зробити чорне білим миттєво, як Він це зробив із розбійником на хресті, в один момент. Чорний став білим, розбійник першим входить в рай — не Авраам і не Адам, і не Давид, і ніхто з пророків. І сьогодні Бог може врятувати Україну, але потрібна покаянна молитва і втілення покаяння у справах особистого життя, життя суспільства і держави.

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments