Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Час великих сподiвань закiнчився

Успiх реформ залежить вiд економiчної поведiнки населення
26 вересня, 2000 - 00:00

Початок на 1-й стор.

ПИТИ ШАМПАНСЬКЕ — ТАК, АЛЕ РИЗИКУВАТИ...

— Як відбувається перевтілення, трансформація радянського працівника на «ринкового», що являє собою колишній робiтничий клас сьогодні?

Олександр ЯРЕМЕНКО:

— Формуванню свідомого творчого ставлення до праці у молодих працівників була присвячена моя дисертація. Уже тоді, наприкінці 80-х років, мене здивувала безліч досліджень тих, хто детально аналізує виробничі вiдносини і працівників як таких. Так ось, згідно з опитуваннями, вони не відчували себе господарями на виробництві і власниками соціалістичного майна. Цілком природно, об’єктивна, але «ідеологічно чужа» теза тоді не була сприйнята. За 10-річний період наших спостережень соціологічний портрет працівника зазнав чимало змін, які сильно розрізнюються у вікових, регіональних і галузевих групах. Нас цікавило, зокрема, яку модель економічного життя люди обирають: нічим не ризикуючи, отримувати маленьку зарплату? Ризикувати, задовольняючись малим, у сподіванні на майбутні прибутки від власного бізнесу? Або отримувати стабільну маленьку зарплату, маючи додатковий заробіток на стороні? Дані останнього, проведеного на початку року опитування, свідчать про сумну тенденцію до значного зменшення чисельності людей, передусім молодих, які готові ризикувати і сподіватися на краще.

На щастя, це ще не вирок. Комітет підприємництва і регуляторної політики зацікавився, чи може кількість підприємців збільшитись за рік на 100 тисяч? Моніторинг, проведений співробітниками нашого інституту по загальноукраїнській репрезентативній вибірці, показав — може. І не на 100, а на 200 тисяч як мінімум. Але за умови зміни правил економічної поведінки і передусім податкового законодавства. Щоправда, в сусідній Польщі — понад 10 млн. малих підприємств, тоді як в Україні — близько 200 тис. Постає закономірне запитання: або українці позбавлені творчого прагнення до підприємництва, або нинішні умови придушують ініціативу громадян. Відповідь однозначна. Наприклад, варто з 1991-го по 1993 рік було звільнити наукові організації від ПДВ і податку на прибуток, як наука почала оживати. Як тільки держбюджет став відбирати більше половини від сум, які раніше використовувалися на створення наукової продукції, розцінки зросли, замовники відвернулися, і ситуація із самофінансуванням науки погіршилася.

НА СВІЙ ХУТIРОК — І НЕ ВІРИТИ, НЕ ВІРИТИ, НЕ ВІРИТИ...

— Нині склалося розхоже кліше про реформаторський уряд. У той же час не можна не помітити, що реальне поле економічного лібералізму суттєво скоротилося, спостерігається витік із країни зарубіжних компаній, клич податкової «вигрібай усе!» продовжує заганяти вітчизняних підприємців у тінь. Яка динаміка сприйняття суспільством дій влади на цьому фоні?

О. Я.: — Якщо говорити про рівень довіри до різних інститутів влади, то рейтинг Президента після ейфорії виборів повернувся на колишні стабільні 30%. «Команда реформаторів» також порівнялася за набраними «балами» з колишнім «урядом нере

О. Я.: — Дозвольте не погодитися. Я думаю, що для соціологів зараз професіонально благодатний час. Соціологія стала відвертішою і відкритішою, і все більше людей прислухаються до нас. Ми знаходимо зараз такі об’єкти для досліджень, про які колись і подумати не могли. Наприклад, соціальне сирітство, дитяча праця, створення мережі неурядових організацій, які працюють із жінками секс- бізнесу щодо профілактики ВІЛ/СНІД та венеричних хвороб, проблема фемінізму, на зміну якій пролунала проблема гендерної рівності, питання молодіжної політики.

— Що заважає владним структурам, які рухаються наосліп, прислухатися до ваших оцінок, прогнозів і рекомендацій?

О. Б.: — Крім науки, ще є маса iноземних чи мiжнародних радників і консультантів, які набралися досвіду «на Філіппінах або в Таїланді». До того ж, у нас ще не склалися традиції прийняття великими керівниками рішень, які б грунтувалися на наукових даних. У силу ж своєї незапитаності соціологи в основному викидають «картинки», тоді як для прийняття рішень потрібні обгрунтовані прогнози, моделювання ситуації. Поки соціологи затребувані у сфері маркетингу, там, де інвестовано іноземний капітал, у традиціях якого все прораховувати.

СУСПIЛЬСТВО,ЩО ДИВУЄ

— Дані яких соціологічних опитувань, які відповіді і факти вас понад усе здивували за останній час?

О. Б.: — Вразив небачений сплеск довіри до Президента після виборів, очікування його нових дій, спрямованих на покращання економічного становища. Несподіваним для мене виявилося піднесення за допомогою одного популярного піарівського лозунгу партії зелених України. Засмутив і здивував низький рівень персональної відповідальності серед молоді за долю та процвітання Батьківщини і та велика кількість проблем, з якою доводиться зустрічатися соціальним сиротам на порозі свого самостійного життя. До цієї ж категорії я б віднесла стабільно занижену в середньому на два пункти порівняно з реальними прибутками самооцінку матеріального становища населення, таку собі прибідненість, що не зовсім нормально.

О. Я.: — Яскраву ілюстрацію до цього похмурого настрою я бачив в одному телесюжеті. Випадкових перехожих запитували на Хрещатику, чи задоволені вони своїм матеріальним становищем. Відповіді були різні. Але ось із крутого авто виходить пані, «упакована», як зараз кажуть, «штук на 20», дістає супердовгу сигарету, клацає шикарною запальничкою і, відповідаючи на запитання кореспондента, заявляє: «Та, ситуація — гірше нікуди».

— А які причини, по-вашому, можуть бути в багатих людей для дуже сильного незадоволення?

О. Я.: — Гадаю, їх не так мало. Наприклад, лікар, який обіймає досить високу посаду, вельми забезпечений і дуже талановитий — буквально витягує безнадійно хворих з того світу, — не приховує, що йому платять. Але чому, запитує він, мені повинні приносити зароблене в конверті — я готовий одержувати ці гроші через касу. І чому люди повинні оформляти заробформаторів» Пустовойтенка. Загалом же рівень довіри до гілок влади, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, обласних і районних державних адміністрацій — традиційно низький. Примітно, що до місцевої, більш прозорої в своїх діях влади він усе ж вищий, аніж до Кабміну. Такий високий рівень недовіри до влади, коли кожна зі сторін живе за своїми законами, певною мірою рятівний — він не стає спусковим гачком у неблагополучній і вибухонебезпечній соціально-економічній ситуації. З цим можна погоджуватися чи ні, але скільки б не ходили до Києва шахтарі стукотіти касками, не їздили возами з «гарбузами» журналісти, — якісь особливі зміни не відбудуться. Тому що немає реального прошарку населення, здатного чинити хоча б моральний опір і бути зрозумілим та підтриманим у масовому порядку. Ні, бо кожний українець — так уже історично склалося — вважає за краще будувати свій маленький хутiрець, свою «білу хатинку». Останні 9 років для багатьох — час очікувань, жалю і втрат. Масла у вогонь суспільного песимізму підливають ЗМІ, акцентуючи увагу на невирішених проблемах. Тут же на трибуну підіймається великий начальник з оповіддю про те, як у нас усе гаразд. Народ же каже: не вірю! З іншого боку, це вселяє оптимізм — народ дедалі більше покладається на власні сили і заповзятливість.

ГОТОВНІСТЬ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ МОБІЛЬНОСТІ — ДЕСЯТИВІДСОТКОВА

— Пам’ятаєте, скільки було плачу за інженерами, вчителями, лікарями, які пішли у «човники» та ринкові торговці. Хоча, так само як і дачний досвід самозабезпечення, це — своєрідний універсальний всеобуч індивідуалізму. Через гіркий досвід люди побачили певні можливості професійного перевтілення, перевлаштування життя. Чи не могли б ви торкнутися дуже цікавої, але фактично недослідженої у нас теми взаємин найманих робітників і роботодавців, їхніх соціальних очікувань, переходу в систему інших правил та координат трудової діяльності?

О. Я.: — Перехід продемонстрував жахливий патерналізм старої системи: вплив держави був такий могутній, що людина не замислювалася над тим, що вона сама відповідальна за свою трудову біографію. Західноєвропейський працівник протягом життя в середньому 4 рази міняє професію. Раз на 3 роки кожен проходить перенавчання, тоді як у нас і «тоді», і тепер — тільки 5%. Проте над усе лякає те, що лише 10% працюючих хочуть цього. Проте знову ж, подає надію наша нинішня молодь — її прагматизм, величезне прагнення до знань, як до капіталу, до освоєння 2-3 спеціальностей як до гарантії життєвого успіху.

НОВЕ ПОКОЛІННЯ ВИБИРАЄ НЕРІВНІСТЬ. ХВОРОБЛИВО

— В умовах нинішнього паралельного «мирного» співіснування державної влади і народу люди навчилися рослинному виживанню. Але чи може повноцінно і перспективно розвиватися держава, коли в людях відсутнє відчуття високих цілей і прагнень?

О. Я.: — У мене немає однозначної відповіді на це запитання. На мій погляд, кожна людина сама повинна ставити перед собою високі цілі. Тоді і країна матиме по-справжньому велику мету. На жаль, у нас немає національної ідеї, близької більшості. Політики, що поставили на націоналістичну ідею, зазнали фіаско. У минулому гріла ідея належності до країни, метою якої була побудова світлого майбутнього. Сьогодні можна говорити про позитивні патріотичні тенденції. Судіть самі. 1994 року ми запитували: чи пишаєтеся ви званням громадянина України? Позитивно відповіли всього 33% громадян, серед молоді — 40%. Рік тому на це ж запитання сказали «так» 60% опитаних і 70% — молоді. Покоління, що народилося в новій Україні, сприймає її як свою країну.

Ольга БАЛАКIРЄВА:

— Тут варто уточнити, що гордість молоді за належність до України — скоріше деклароване почуття. Можна пишатися, працюючи або стажуючись за кордоном. Адже при цьому існує ще такий показник, як наявність відповідальності за долю своєї країни. А ось це почуття готовності докласти максимум зусиль, щоб змінити життя в Україні на краще, в молодих значно нижче, аніж у населення загалом.

— Кожен українець мріє бути багатим. Ідея функціональна, але якщо її упакувати в красивий ідеологічний одяг... А що, хіба не ідея — інтеграція в європейське співтовариство. Можливо, Євросоюз для України поки недосяжний, але прагнути до таких параметрів, як хороша європейська якість життя, варто. Чи сприймає соціум таку ідею?

О. Б.: — Гадаю, ні — в хороше життя для кожного нині ніхто не вірить. Пояснюється це тим, що попередня суперідея соціалістичного періоду — побудова суспільства рівних можливостей і повного добробуту для всіх — себе скомпрометувала. Сьогодні в суспільстві запанувало повне усвідомлення того, що рівних можливостей для всіх не існує.

— Але європейське суспільство також не передбачає загальної рівності. Існує усвідомлена диференціація. Тим часом представники нижніх щаблів соціальних сходів мають гідний рівень життя.

О. Б.: — Мабуть, у нас процес усвідомлення диференціації ще не завершився. Ми регулярно стежимо за тим, як відбувається розшарування суспільства і наскільки ця проблема хвилює людей. Так-от, якщо нерівність загалом відчуває приблизно п’ята частина населення, то в молодіжному середовищі — третина. Молоді, приміряючи свої можливості на перспективу, реагують на проблему більш гостро. Проте нерівність можливостей характерна для більшості країн. Соціологами давно вивчена залежність можливостей кожного від соціального статусу батьків, одержаної освіти, матеріального становища, місця проживання. Жорсткість такого взаємозв’язку в нас посилюється важким економічним станом.

ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО: ЗУСТРІЧАЙТЕСЯ ПУБЛІЧНО

— Виходить, щоб реально щось змінилося, доведеться чекати зміни поколінь — того часу, коли перспективна нині молодь стане більшістю на виборчих дільницях. А що ж буде із суспільством у період очікування? Але тоді виникає запитання: який механізм забезпечення взаємного притягання влади держави і влади народу? Як встановити зворотний зв’язок, адже зараз влада абсолютно незалежна від становища народу?

О. Я.: — Щоб відповісти на ці непрості запитання, було б добре спочатку з’ясувати, що ж ми все- таки будуємо. Чи нам для цього потрібна сильна виконавча влада, президентська республіка чи щось іще? На мій погляд, могутня наріжна точка зіткнення є — це економічні інтереси. Коли влада ухвалить рішення, що стимулюють економічну активність, індивідуальне підприємництво, самозайнятість, забезпечить нормальні правила гри, тоді вирішаться багато які соціальні проблеми, буде затребуваний величезний потенціал української працьовитості, завзятості й наполегливості при досягненні мети. Зміниться становище людей, зміниться ставлення людей до влади.

— Наскільки глибоко дослі- джене соціологами таке явище, як тіньова економіка, яку роль вона грає в нинішньому житті, де те світло, яке витіснить тінь?

О. Я.: — Тіньова економіка нагадує мені двоголового орла. Вона дозволяє людям вижити, в ній налагоджені зв’язки, що підгодовують офіційну економіку, вона є ніби дзеркальним відображенням останньої. Але вона ж живить подвійну мораль на рівні як господарських, так і соціальних відносин, і, що найнебезпечніше, всередині неї зростає наступне покоління тіньовиків. Уже зараз сектор тіні зашкалює за 50%. (До речі, за даними нашого недавнього дослідження ринку праці, кожен п’ятий опитаний зізнавався, не соромлячись, що паралельно з офіційними отримує гроші в конверті). Боротися з цим явищем адміністративними методами марно. Показовим є приклад Польщі, в якій 10 років тому нелегальна економіка становила 40%. Там змінилися економічні умови, і цей показник минулого року впав до 14—16%. Щоб зважитися на подібний крок, потрібно мати політичну мужність. Ті ж, від кого щось залежить, запитують, а де ж гарантії, що у випадку зміни умов стане краще. Тобто існує рівень недовіри не тільки з боку населення до влади, але й влади до населення, що не дозволяє приймати радикальні політичні рішення. Таким чином, доля українських економічних реформ буде визначатися не стільки успіхами на паливно-енергетичному фронті, скільки економічною поведінкою українців, яка, в свою чергу, залежить від установлених урядом правил.

— Однією з улюблених тез соціологів є твердження про амбівалентність (суперечливість, розірваність) масової свідомості. Простий приклад з недавно обнародуваних у нашій газеті результатів соціологічного опитування. Дві третини опитаних ви-знали, що вони неофіційно платять гроші лікарям за «безкоштовне» лікування, і тут же дві третини заявили, що вони проти платної медицини. Чи щось змінилося в цьому, в чому специфіка української амбівалентності?

О. Б.: — Сказати, що в безвиході, напевно, дуже різко. Нинішній період я б охарактеризувала як період пристосування до тих правил і норм, яких змінити не можна. Громадська думка в Україні не сформована як інститут, відсутній її вплив на тих, хто приймає доленосні рішення, оскільки демократичні традиції дуже слабкі. Ось коли інститут громадської думки сформується — рівень амбівалентності стане нижчим, м’якшим, хоч буде властивий деяким категоріям громадян.

О. Я.: — Додам, що на суспільну свідомість впливає як накопичений соціальний досвід минулого, так і усвідомлення необхідності думати, жити і діяти за новими правилами. Виникає суперечність. Від цих внутрішніх зіткнень, від безпритульності люди ховаються в надійній гавані — сім’ї. Сім’я, діти, здоров’я і благополуччя «осередку суспільства» — головна цінність, яка фіксується нами протягом останніх шести років. Заклик «Раніше думай про Батьківщину, а потім — про себе» змінився, але не став гіршим.

НЕЗАПИТАНІСТЬ, ЯКІЙ ПОЩАСТИЛО

— Соціологи стикаються і з владою, і з народом. Як ви почуваєтеся в цій ролі «посередника», які запити до вас з обох сторін?

О. Б.: — Особисто я відчуваю себе незадоволеною. На жаль, попит на інформацію існує в пікових ситуаціях, точково, що доводить розквіт чорного PR-у в період виборів. За великим же рахунком, немає системності у використанні знань, якими володіють соціологи. Хотілося б переконати управлінців, що якби вони були обізнані в соціології, то вони б від цього тільки виграли. лені власною працею машини, квартири на двоюрідних бабусь. Дивує величезна безмежна терплячість українців. Разюче, але на запитання, яке ми поставили року пiвтора тому в регiонах, яка сума потребується вам для нормального життя, — відповідь була — 60 грн. ($30 за тогочасним курсом), для впевненості ж у завтрашньому дні опитаним вистачило б 110 грн. З урахуванням середньої заборгованості з виплат зарплат і грошових допомог у 1,5 років це було сприйняте нами, як сенсація. Ми навіть не повірили і кинулися шукати помилку. Страшною несподіванкою виявилося, що 5% дітей віком від 10 до 15 років в Україні працюють. Уразило й ставлення до старості суспільства, що вже просто тупо чекає, поки люди похилого віку підуть із цього життя.

Зрозуміло, це не може не по- значитися в майбутньому на духовності і моральних засадах суспільства. Щоправда, знову-таки подає надію тенденція зростання турботи дітей про батьків. Якщо 9 років тому ми зареєстрували, що 85 відсотків молоді користувалися в тій чи іншій формі матеріальною допомогою батьків, то зараз до неї вдається лише 50% юнацтва. У той же час з’явилося 15—18% молодих людей — чого раніше не було, — що допомагають своїм рідним та близьким.

СИЛЬНА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА — ПЛАТА ЗА СПОКІЙ

— Реформи повинні супроводжуватися сильною соціальною політикою, твердять нам уже котрий рік. Як ви вважаєте, в чому сила соціальної політики?

О. Я.: — Насамперед — у тому, щоб була захищена кожна конкретна людина. Колишні підходи соціального захисту «для всіх» у суспільстві, яке розшарувалося, не годяться. Кожна вкладена гривня повинна приносити віддачу. Хто зараз пояснить, наприклад, куди йдуть 37% відрахувань до Пенсійного фонду з кожної гривні? І чому окремі громадяни, здатні захистити себе самі, за допомогою по безробіттю приїжджають солідною іномаркою? До речі, наш інститут розробив концепцiю монiторингу соцiальної полiтики i запропонував Міністерству праці і соціальної політики почати її впровадження. Це дасть можливість оцінювати законодавчу базу і розробляти рекомендації щодо вирішення соціальних проблем.

О. Б.: — Філософія соціальної політики, як мені здається, полягає в тому, що потрібно допомогти людині допомогти самій собі. Створити для неї такі умови, щоб вона змогла сама вирішити свої проблеми. При цьому необхідно виробити механізм гнучкої цільової соціальної допомоги тим, хто дійсно має в ній потребу. У Данії, наприклад, мені видався цікавим досвід шкіл для соціально дезорієнтованих. Головне завдання — зайняти цих людей, допомогти їм знайти себе. До речі, один з датських міністрів закінчив свого часу таку школу. Крім того, треба максимально децентралізувати бюджетні кошти, зосередивши їх на місцевому управлінському рівні, де ці проблеми видніші.

О. Я.: — Якщо ми справді будуємо гуманну державу, ми повинні підтримувати людей, які опинилися на соціальному дні, — це плата суспільства за свій спокій.

Розмовляли: Лариса ІВШИНА, Олег ІВАНЦОВ, Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ, Олександр ФАНДЄЄВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments