«Чорний туризм» та історична пам’ять

Останніми роками, звичайно, ще до коронавірусної епохи, туризм почав розвиватися дуже швидкими темпами. Сприяли тому такі чинники, як поява ловкостів та інших дешевих способів пересування, відкриття кордонів, спрощення візових процедур, розвиток фармацевтики та існування споконвічної людської цікавості. В зв’язку з цим з’явилися нові способи класифікації туризму.

Наприклад, виділили кулінарний туризм, екотуризм, аграрний, екстремальний тощо. На увагу заслуговує така категорія, як «чорний туризм». Термін розуміє під собою подорожі до місць великих трагедій і катастроф, кривавих подій та битв. Усередині напряму встигло з’явитися багато підвидів, наприклад, танатотуризм, містичний туризм, некропольний туризм чи туризм катастроф. Цікаво, що в Англії навіть існує спеціальний Центр дослідження «чорного туризму». Без сумніву, для психологів і соціологів дуже цікава тема. Чому людей притягують подібні місця?

Можливо, бракує гострих відчуттів і яскравих вражень у житті. Можливо, набридли традиційні подорожі — видаються занадто нудними. Хай як би там було, напрямок існує і успішно розвивається. Люди готові викладати величезні кошти, щоб дістатися до місця з трагічною аурою і зробити селфі на тлі, скажімо, гори праху жертв нацистського крематорію. Не зупиняє навіть те, що багато туристичних «принад» розташовуються в місцях, в яких перебування пов’язане з ризиком для здоров’я чи життя.

Існував цей вид туризму задовго до того, як отримав свою назву. Навіть подорожі батька історії, Геродота, можна зарахувати до категорії «чорного туризму» — відвідував він руїни колись великих цивілізацій та місця кривавих битв. Пізніше люди відвідували колізей чи катакомби, місця публічних страт, місця вбивств відомих людей, цвинтарі. Дуже «успішним» для еволюції галузі стало ХХ століття. Тут тобі і розвиток техніки, а з тим — техногенні катастрофи, аварії, авіакатастрофи; і дві світові війни, а з тим — концентраційні табори, місця масових убивств, поля битв, місця вибухів атомних бомб. Додалися і природні катастрофи, як-то цунамі та урагани, а також локальні військові конфлікти по всьому світу.

УКРАЇНСЬКА «ЧОРНА» РОДЗИНКА — БАКОТА

На жаль, причиною появи багатьох об’єктів «чорного» паломництва є звичайна халатність або недалекоглядність. На жаль, багато таких об’єктів міститься на пострадянських просторах. Цікаво, що в радянський час була практика замовчувати «незручні моменти» і деякі з таких подій досі залишаються малознаними. Спробуємо навести кілька неочевидних прикладів такого типу туризму.

Щоб далеко не ходити, на території України маємо Чорнобиль або Бакоту. Якщо про Чорнобиль відомо всім (місце притягує туристів, які приїжджають сюди з’їсти обід у їдальні біля сумнозвісного реактора), то про Бакоту знають мало. Свого часу це було літописне село, відоме з ХІІІ століття. Сьогодні від нього залишився лише фрагмент скельного чоловічого монастиря, засновником якого, за переказами, був преподобний Антоній Печерський. Існувало село успішно аж до того моменту, коли радянська влада вирішила використати потенціал Дністра для забезпечення електроенергією країни. В межах проєкту було створено Дністровське водосховище. 1981 року Бакота зникла з лиця землі. При будівництві Дністровського водосховища (Галицького моря) було затоплено 63 села. Близько семи з половиною тисяч людей були змушені в терміновому режимі залишити свої будинки, в яких їхні предки мешкали поколіннями, а потім спостерігати, як хати нищать бульдозери.

Водосховище, що будувалося з 1973 по 1981 рік, поглинуло 100 га лісу і 16 га землі — родючого українського чорнозему. Туристи приїжджають у Бакоту в наш час, щоб помилуватися насправді прекрасними краєвидами, покупатися та порибалити, відвідати монастир, не задумуючись про історію цього місця. На щастя, при будівництві водосховища ніхто не загинув, ГЕС приносить багато користі, однак масштабність проєкту і зміна екосистеми такої великої за площею території викликають гнітюче враження.

Тим паче, що приклад не поодинокий. Тяжко уявити, який пласт історичного матеріалу, родючих ґрунтів, цінної деревини було знищено під час будівництва шести українських штучних морів, скільки людей було примусово відселено.

ТУРКМЕНСЬКІ «ВОРОТА ДО ПЕКЛА»

Чергове «цікаве» місце можна знайти в сучасному Туркменістані — сьогодні воно має романтичну назву «Ворота до пекла». 1971 року поблизу кишлаку Дарваз радянські геологи знайшли місце покладу підземного газу.

Під час дослідження науковці виявили, що на місці покладу існує пустота, наповнена газом, у яку провалилася техніка. На щастя, ніхто не постраждав. Утворився кратер, його діаметр 60 м, а глибина 20 м. Для того, щоб убезпечити місцевих мешканців та їхню худобу від шкідливих випаровувань, радянські учені вирішили розв’язати проблему в дивний спосіб — підпаливши газ. Напевно, вони сподівалися, що за якийсь час газ вигорить. Однак горить він по сьогодні.

Селище Дарваз було ліквідоване лише 2004 року. Однак туристів, попри складну візову політику Туркменістану і те, що Дарваз лежить на відстані 266 км від Ашгабада, попри те, що поблизу немає жодної інфраструктури — ні кафе, ні готелів, це місце приваблює. Виходять тут дуже гарні фото, особливо при заході сонця.

БАВОВНА ТА АРАЛЬСЬКЕ МОРЕ

Чудова за своєю абсурдністю історія пов’язана і з одним із колись найбільших на території Центральної Азії озер і четвертим прісноводним, до 1960-х років, озером світу — Аральським морем. Поглинуті гонкою озброєння і змаганням зі США чиновники СРСР вирішили вирощувати бавовну. І не де-небудь, а в пустельному Каракалпакстані, в Узбекистані. Для цього ставили завищені плани, мобілізували величезні людські і фінансові ресурси до втілення ідеї в життя. Студенти, викладачі, інші держпрацівники з міст і сіл, з самого Ташкента, мали залишати все і присвячувати свій час збору дорогоцінного врожаю. А на те, що вирощення кілограму (!) бавовни потребує від 7 до 29 тисяч літрів води (такі дані подає Всесвітній фонд дикої природи WWF), ніхто не звернув уваги.

До справи було навіть залучено ресурси рік Сирдар’я і Амудар’я, чиї русла були спрямовані на бавовняні поля. А от на те, що ці ріки живили Аральське море — головний ресурс регіону, який давав місця праці для 60 тис. осіб, ніхто не звернув увагу. Позбавлене допливу води озеро досить швидко почало міліти. Його площа зменшилась до ѕ колишньої території, а об’єм води впав на 90%.

Місто Муйнак, що колись було вибудовано якраз над морем і вважалося риболовним центром, тепер віддалене від озера на майже 100 км. На місці озера утворилася солона пустеля. Зникла вся флора і фавна регіону. Пил, що літав у повітрі, збільшив кількість онкологічних захворювань серед мешканців краю. Варто пригадати, що на одному з островів на Аральському морі містилась секретна радянська база, де, за припущеннями дослідників, займалися розробкою біологічної зброї. Власне, розташування бази було вибрано неспроста — вода мала убезпечити від негативних наслідків незапланованих помилок.

Попри те що Муйнак лежить далеченько від головних туристичних принад Узбекистану, багато туристів обирають це місце для поїздок і викладають чимало грошей, щоб дістатися сюди.

Тож прагнучи задовольнити свою цікавість і туристичні амбіції, люди проводять час у колишніх в’язницях, у готелі в Руанді чи на місці злочинів Червоних Кхмерів, приїжджають до меморіалу, присвяченому пам’яті жертв 11 вересня 2001 року, відвідують озеро Лох-Несс, радянські ГУЛАГи, німецькі концентраційні табори. Можливо, це один зі способів збереження пам’яті про трагічні сторінки людської історії, намагання наголосити на значущості цих подій, щоб уникати повторення в майбутньому.