Нації творяться перемогами або нещастями, психологічно спільними для всіх членів одного національного колективу.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму

Чотири бувальщини про вершників

31 жовтня, 2000 - 00:00

Вершники зазвичай не афішують свого «Я». Вони його реалізують
і бережуть, як найвищу цінність. На коні чи під конем — вони однаково на
вершині.

БУВАЛЬЩИНА ПЕРША. АВТОМАТИ — ПРОТИ ІНІЦІАТИВИ

Одного чудового дня до офісу громадської організації —
клубу інтелектуально-творчої ініціативи «Династія», що об’єднує 230 малих
і середніх підприємців, завітали гості із Франківського райвідділу внутрішніх
справ м.Львова. Членів правління клубу на той час в офісі не було. Отож
почали розпитувати-допитувати бухгалтера Таїсію Міцкевич. Пізніше, на прес-конференції,
вона скаже, що запитань власне не було. Одразу — претензії: хто ви такі?
Чи знаєте, що держава турбується про свої гроші? А за дверима — хлопці
з автоматами. Вони пильнували порядок, допоки тривала розмова із вилученням
документів — статуту, свідоцтва про реєстрацію. Схоже, правоохоронців не
задовольнило роз’яснення цілей і завдань клубу: спілкування, взаємодопомога,
моральна й інтелектуальна підтримка підприємців різних рівнів — від фермера
до юридичної фірми. Гості не йняли віри, що «Династія» — то не бандитська
«криша», а творчий прихисток. Для кращого «порозуміння» на одного із членів
клубу вдягли кайданки, привели до райвідділу й побили.

Ці факти викладені у заявах на ім’я начальника УМВСУ у
Львівській області Валерія Строгого, прокурора області Богдана Ринажевського.
Заявники сподіваються на службове розслідування і апелюють до громадської
думки: держава — це ми, працедавці, а не силовики. Чому дедалі частіше
правоохоронців називають цим словом? Прикмета часу?

Питання — відкрите. Істина, зіткнувшись із міліцейськими
автоматами, сором’язливо опускає очі долу. Інтелектуально-творча ініціатива
— у різних проявах, на формальному чи неформальному рівнях — живе у часі
й просторі своїм камерним життям. Та вже робляться відчайдушні спроби опуститися
в низи, закласти «ген» громадянського суспільства. Відновилася на неформальному
рівні діяльність відомої в Європі ще із передвоєнних часів Львівсько-Варшавської
філософської школи К.Твардовського. Тематика її читань покликана шукати
відповіді на насущні питання буття, як-от: «Чи спроможна істина сама себе
захистити?», «Егоцентризм і проблема життєвого вибору», «Емоційне і раціональне
у виробленні і прийнятті рішень» тощо. До школи долучився герой наступної
бувальщини — підприємець Олександр Нагорний. За освітою він — лінгвіст,
за покликанням — філософ-політолог, за соціальним станом — дрібний буржуа.
Так він себе називає...

БУВАЛЬЩИНА ДРУГА. ПЛУГАТАРІ ВСІХ ПРОШАРКІВ, ЄДНАЙМОСЯ!

Нинішнє місце праці Олександра Нагорного — книжкова ятка
на Краківському ринку у Львові. Тут він продає підручники, посібники, політичну
й філософську літературу. Ятка — мов яхта: суспільні вітри напинають вітрила
і підприємець-філософ має змогу обсервувати життя у всіх його площинах
— знизу догори. Має моральне право на критичні висновки:

— При владі нині люди, які ніколи не нюхали ринку, а хочуть
побудувати супермодель ринкового суспільства із собою на чолі. Вони вже
свою справу зробили і мають відійти...

Результат його обсервацій базару- ринку-життя — просвітницька
діяльність: статті, теле- і радіопередачі, виступи на наукових конференціях,
а ще — «промивання мізків» на розмовному рівні. Він вірить у те, що крапля
камінь точить і що є сили тягне ідеологію власника в маси. Написав Маніфест
Партії лібералів України гармонізованої (ПЛУГ). З двох партій він уже вийшов
із принципових міркувань: там ідею підминали під амбіції. А він чинить
навпаки. У абревіатурі ПЛУГ — сіль програми неіснуючої поки партії середнього
класу, а саме: кожний тягне свого плуга зосібна, набиваючи гулі й синці,
а треба тягти його в супрязі, як колись водилось поміж господарями. Яким
чином? Про це йдеться в Маніфесті:

«Ми, діти і нащадки держави і влади тоталітарного, монопартійного
типу, тільки тепер, після 12-річного легітимного існування приватної власності,
починаємо, як риба об лід битися і задихатися без жаданого ковтка ідеології
приватних власників. Наше завдання — здійснити буржуазну революцію у свідомості
кожного громадянина. Ось чому наш Маніфест капіталістичної партії — партії
лібералів України гармонізованої (ПЛУГ), народжений в надрах українського
дрібного і середнього бізнесу, подає приклад розкутості ліберальної ідеології
на противагу пануючій у свідомості та підсвідомості має ідеології привиду
(комунізму). Внаслідок революційної трансформації свідомості мас від люмпена
до ментальності власника, хазяїна, в державі запанує реальна свобода Особистості...»

Інтелектуальний капітал — основна його власність. З іншою
поки що сутужно. Наш буржуа знає, що таке — одна картоплина на вечерю,
що таке зашморг боргів і костюм секонд- хенд. Всяке бувало... Та хто б
здогадався, побачивши на Краківському ринку засмаглого під променями бабиного
літа, елегантного, завжди усміхненого 51-річного чоловіка?

— Я є власником самого себе. А підприємець — це та людина,
яка бере на себе відповідальність за свою долю.

У його свідомості буржуазна революція на інформаційно-ментальному
рівні вже відбулася.

БУВАЛЬЩИНА ТРЕТЯ. ДЕ ВИ, МАЙСТРИ?

Кілька років поспіль я проводжу експеримент: виконую роль
працедавця, шукаю виконавців для ремонтних робіт у квартирі, на дачі. Здавалось
би, що простіше? На Львівщині на одне робоче місце претендує понад сто
осіб, серед безробітних — представники усіх професій, які шукають собі
застосування. Звісно, я — скромний працедавець, зате гоноровий: готова
розрахуватися одразу ж. Експеримент обернувся глибоким розчаруванням і
висновком: стражденні, нужденні, обділені і т. ін. не мають аніякісінького
бажання заробляти гроші. Схема трудових відносин зазвичай така: приходить
«майстер», обумовлює вартість робіт в «баксах» (не інакше!), більш-менш
сумлінно працює один день. Потому просить на цигарки і починає скаржитися
на життя. Мовляв, немає грошей навіть на хліб, то чи не могла б господиня
видати аванс. Після авансу «майстер» загадково... випаровується. Його неможливо
застати вдома ані вранці, ані ввечері. Якось терпець увірвався, я запідозрила
обман і попрохала незнайомця подзвонити в двері до «майстра» Юзека. Юзек
відчиняє двері і, побачивши мене, починає розповідати жалібні історії про
те, що його перестріли на вулиці, відібрали гроші, побили і т.д. І що залишається?
Принижуєшся, вмовляєш прийти і відробити аванс. А потім ситуація з «майстрами»
і різними варіантами «історій» повторюється вдруге, втрете. До слова. Той
самий Юзек має золоті руки і міг би бути багатим чоловіком, навіть підприємцем,
якби захотів. Малоімущим — за рівнем самоусвідомлення — гроші не потрібні!
Більше того: вони, схоже, дістають задоволення, витираючи ноги об працедавців.
Та про це не прийнято говорити вголос.

Табу! Тема заборонена. На народ не гоже нарікати: кинеш
сірник — спричиниш вибух. Відтак маємо явище парадоксальне: працедавець
стає моральним (а іноді й фізичним) заручником виконавця. Підприємець —
беззахисний і «обділений» навіть тоді, коли має капітал, охорону, будинок,
машину, дачу — себто увесь джентльменський набір, який видається «юзекам»
найвищим благом. Та він не має головного: радості бути самим собою, належати
собі...

Знайомтеся: Любомир Замрикіт, успішний підприємець на рівні
середнього класу, 55-річний інженер з двома вищими освітами і чотирма робітничими
спеціальностями. Своє підприємство «Лещата» він скромно називає — майстернею.
В майстерні працює близько ста робітників, які своєчасно отримують непогану
зарплатню. Продукція від «Лещат» — металеві брами, броньовані двері, ковані
решітки та інші конструкції для офісів і житла — конкурентоздатні, замовлень
не бракує. Але підприємець сказав про себе:

— Я — господар. І водночас наймит у самого себе...

Самоіронія — небезпідставна. Мої дзвінки заставали його
то в цеху, то на даху (по радіотелефону чути було стукіт-грюкіт). Солідних
клієнтів годилося би приймати в костюмі з краваткою, але тоді довелось
би переодягатися по 20 разів на день. Він усе сам перевіряє «на дотик»
— від креслень до клямки на дверях. Відтак його робочий день триває 12
годин. Поганий керівник? Не зумів підібрати команду виконавців? Не в цім
річ.

— Я попрацював на виробництві, на керівних посадах десятки
років. Умію працювати з людьми і організовувати виробництво. Я почуваю
себе відповідальним за добробут тих сімей, які утримують мої робітники.
Даю роботу, зарплату, дбаю про соціальний захист. Навзамін вимагаю якісного
виконання робіт і чесності. Всього лиш! Здавалось би, це — норма, про неї
й говорити не варто. А я й не говорю, а щодня кричу, зриваюсь аж до лайливих
слів, а якось вдався навіть до стусанів, бо робітник напився, зіпсував
дороге замовлення та ще й почав здіймати мене на кпини. Волі і витримки
мені не позичати, але як жити день від дня з думкою, що я — ворог, хоч
даю працю і зарплату, а другом є той, хто дає випити і дозволяє красти.
Щодня внутрішня «служба безпеки» доповідає мені про крадіжки. А злодії
й не думають виправдовуватися, вони навіть обурюються: «Та я взяв лише
один метр кутника, мені треба до хати». Але я ж на власні кошти купую метал,
дерево, а вони нині коштують так дорого! Якщо кожний візьме лише по метрові
кутника, я матиму щодня по 500 гривень збитків. Мене не чують. У відповідь
— мовчання або тупа злість в очах. Я готовий щедро винагороджувати золоті
руки, даю оголошення на біржу праці, шукаю кваліфікованих столярів, зварювальників,
але... Молоді рвуться в Грецію чи Португалію, а старші катастрофічно втрачають
гонор. Але це — не нинішня проблема незалежної України, як дехто зловтішається.
Генетичний корінь господаря в Галичині було підрубано ще 1939-го року.
Я вперше побачив своїх батьків, коли мені виповнилося вісім років. Вони
переховувалися, переїжджали з місця на місце аж до смерті Сталіна. Чому?
Бо дід був господарем, та ще й війтом, а отже — ворогом. А прадід, до слова,
був осавулом Дунайської Січі, торгував волами. Господарська жилка у мене
від них.

Попри драматичний перебіг життя і гіркий присмак кожного
прожитого дня, Любомир Модестович був і залишається «на коні». Дає відсіч
обставинам і нападникам, заробляє нагороди й відзнаки разом зі шрамами
й травмами — на тілі й на душі.

У п’ять років він уперше сів на коня і опинився під його
копитами, півгодини лежав без свідомості. Підріс і почав приборкувати норовливого
жеребця: натирав ноги до крові, падав і знову хапався за гриву. З образом
того коня, якого повсякчас треба приборкувати і міцно тримати, він пішов
у життя. Можливо, якби робітники знали життя свого керівника хоча б у штрих-пунктирному
викладі, у них не піднялася б рука аби поцупити бляху чи дріт.

Закінчив механіко-технологічний факультет лісотехнічного
інституту, де водночас здобув чотири робітничі спеціальності у так званій
«хрущовській» групі: токар, слюсар, верстатник, зварювальник. Якби був
сторуким, то нині міг би працювати за цими спеціальностями. У 24 роки був
призначений на фанерному заводі начальником цеху, де працювало 500 чоловік,
і цех почав виконувати норму. У 33 роки його призначили директором Експериментальної
фабрики музичних інструментів і доручили капітальну реконструкцію підприємства
без зупинки виробництва. Там він удвічі скоротив партійну організацію,
яка спивалася на дармовому спирті і нажив недруга в особі вищого партійного
лідера. Той позаочі передавав погрози: «я этого гордого бандеровца посажу
в тюрьму — пусть только построит фабрику». Збудував і зумів піти з посади
вчасно.

У 80-х роках він працює начальником технічного відділу
в Управлінні громадського харчування. І знову перед ним високо піднімають
планку: треба механізувати працю кухарки. Придумав і сконструював такі
пристрої, яких на той час і в природі не було (картопля «катапультувалася»
на кухню, качани в капусті висвердлювалися тощо). Інженер-слюсар (його
й донині так називають) здобув медалі ВДНГ СРСР і перше місце з раціоналізації
і винахідництва в Україні. Працюючи в системі громадського харчування —
створив майстерню в складі 6 чоловік для термінового виконання аварійних
робіт. Вона займала дві кімнати в ангарі на овочевій базі. На цьому місці
нині розташоване його власне виробництво площею 1500 кв.м.

— Ще 1985-го року я знав, що Союз розпадеться і вирішив,
що ось тут буде моя справа. Почав стягувати звідусіль обладнання, частину
придбав на власні кошти, а потім усе викуповував , і «своє» також. Нині
душа болить, коли бачу, як на колишніх державних заводах простоює дороге
обладнання. А в моїй майстерні верстати сорокарічної давності.

До початку оксамитової революції він уже став на ноги як
підприємець і зміг передати на виборчу кампанію В’ячеслава Чорновола 15
тонн паперу. На пропозицію пристати до влади не погодився. Його як фахівця
збентежили прожекти першої шеренги революціонерів на взірець: на базі «Сільмашу»
Львів випускатиме український двигун — ні більше, ні менше! Заховався подалі
від такої політики у «черепашку» — свою справу. Вона для нього — об’єкт
реалізації амбіцій, а вже потому — джерело матеріального благополуччя.
Зокрема, в його майстерні виготовляють куленепробивні двері для банків.
Вичитав технологію у старій австрійській книжці. Це — ексклюзив і комерційна
таємниця, яку співрозмовник трішечки привідкрив: між двома дверними полотнами
— спресований пух, в якому куля «заплутується».

Ексклюзивів на його рахунку чимало. Після того, як у нього
вкрали машину і він змушений був викуповувати її в злодіїв за 1500 доларів
(міліція на заяву не відреагувала. — Авт. ), він сам придумав і
зробив протиугінний пристрій, який жодний професіонал із кримінального
світу не може розкусити. Щоправда, аби завести «Фольксфагена», він знімає
черевик і намацує пальцем потаємну кнопку.

Три роки тому опинився «під конем»: вибудував на замовлення
заокеанського підприємця офіс, ресторан. Але іноземця залякали, він утік,
не розрахувавшись. Удар був таким тяжким, що й досі дається взнаки. Із
ста робітників тоді залишилося десятеро, довелося усе розпочинати спочатку...

Йому таланило і на хуліганські напади. Ще школярем нишком
почав займатися боксом, став першорозрядником і почав професійно давати
відсіч нападникам — і навкулачки, і вольовими зусиллями. «Криша» знає про
ці його якості і не потикається. Одному із своїх кривдників-начальничків
колись сказав:

— Я стану директором і ви ще прийдете проситися до мене...у
двірники.

Доля утнула жарт: минули роки, колишній кривдник справді
прийшов, вклонився, попросився допрацювати до пенсії...

То хто ж він нині? Міні-олігарх? Еліта?

— Я не багатій, бо сумлінно сплачую податки і вкладаю гроші
у виробництво, а еліта колись ще виросте із таких , як я, господарів.

БУВАЛЬЩИНА ЧЕТВЕРТА. ГОЛІРУЧ ІЗ ВІТРЯКАМИ

Приватна українознавча авторська школа Марії Чумарної визнана
перлинкою на освітянській ниві (про неї свого часу писала газета «День»).
Наукові світила, як-от доктор педагогічних наук академік Олександра Савченко
упродовж майже десяти років відзначала, що розробки Марії Чумарної мають
не регіональне, а загальнодержавне значення. Однак із галицьким п’ємонтом
стосунки склалися драматично. Аварійне приміщення довелося покинути, нинішнє
тимчасове перебування в обшарпаній споруді наводить на сумні роздуми. Та
ще й податківці висунули штрафні санкції на суму понад 40 тисяч гривень.
Три роки тому вони вважали школу неприбутковою структурою, а тепер визнали,
що то була помилка. Марія Чумарна звернулася із позовною заявою до Арбітражного
суду. Школі згідно із рішенням сесії міської ради надано статус авторської
державної.

Здавалось би, приватна справа — загинула, на головою —
меч Феміди. Є від чого впасти у відчай, втратити віру. А вона усміхається.
Ще й інших зміцнює у вірі й переконаннях: треба шукати не винних, а вихід.
Протягує цю думку у авторських програмах на радіо «Незалежність». Гіркоту
переживань переплавляє у горнилі поетичної і наукової творчості. Марія
Чумарна — член Національної спілки письменників. Чому ж довкола школи склалася
така драматична ситуація?

— Школа — «важка» для сприйняття суспільством, вона випереджає
в плані ідей свій час, бо я пропагую захист індивідуальності дитини, у
нас на першому плані — сила її самореалізації. Тільки тоді людина буде
продуктивною в суспільстві. Більшості батьків імпонує авторитарна модель
навчання й виховання «з-під палки». Дев’ять років я втримувала школу своїм
ентузіазмом і говорила, що не є прихильником приватної освіти. Я щаслива:
Львів визрів до того, що така модель школи має бути під державною опікою.
А мої непорозуміння із податківцями — логічні. Вони свідчать про те, що
суспільство ніколи не було і не є однорідним. Воно завжди структуроване.
І складається з безлічі світів, які мають навчитися сприймати одне одного,
але ні в якому разі не нав’язувати правила гри. Дон- Кіхота теж не розуміли:
чому він кидався на вітряки? Коли людям незрозумілі мотивації твоїх вчинків,
праці, діяльності, — це викликає несприйняття, лють. Я —права, я виграю
судовий процес і не маю причин не спати з цього приводу. Для того й існує
держава, щоб різні суспільні групи були однаково захищені і не втручалися
в світ одне одного зі своїми мотиваціями. Для цього є закон...

Наступного року в школі буде перший випуск. Чи готові її
вихованці до життя в суспільстві? Недоброзичливці, які не сприймають лібералізму
в педагогіці, не раз віщували: «війна з вітряками» не доведе до добра.

А Марія Чумарна, яка подарувала суспільству свої педагогічні
інновації і навзамін отримала стусани, сповнена оптимізму:

— Найважливіше — створити те середовище, в якому дитина
максимально реалізує себе. Наші вихованці мають це середовище всередині
себе. Вони не бояться бути собою, не бояться бути неслухняними й перевіряти
дорослих — і мене також, не бояться помилятися. Вони не боятимуться випробувань,
екстремальних ситуацій. Це і є — нові українці...

Не здивуюся, коли ці нотатки викличуть зливу заперечень:
кого захищаємо? «Нові» українці — то глитаї, що розкрадають Неньку. І це
також правда. Та зараз мова не про них. А про ті стереотипи, які заважають
нам рухатися, чути й бачити одне одного. Допоки оплакуватимемо безробітних,
не помічаючи і не шануючи працюючих «вершників», ми — приречені. Приречені
на нескінченне «маємо те, що маємо...»

ОКСАНА ТЕЛЕНЧI  Лібералізм нам потрібен, як політичне повітря Мирослав Попович, філософ Вершники зазвичай не афішують свого «Я». Вони його реалізують і бережуть, як найвищу цінність. На коні чи під конем — вони однаково на вершині.
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments