Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Чужина до мене не причепилася

В середені грудня у відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України відбулася презентація книги Івана Музички «Християнство в житті особи і народу»
28 грудня, 1999 - 00:00

Розкажемо трохи про життя отця доктора Івана Музички. Йому
78 років. Народився він на Івано- Франківщині, дитячі роки пройшли в «писанці-селі»
Пуків, яке він і сьогодні згадує наче втрачений рай. У своїх листах він
описує релігійні свята, народні гуртки, а також сільську читальню, бо там
«народ читав». Іван навчався в Рогатинській гімназії й водночас у музичній
школі, потім — вчителював. Далі почалося — 1939 рік... 1941... 1945. Після
війни Іван Музичка опинився в Італії, і наприкінці 1945 року він вже студент
Папської колегії, а також вивчає філософію в університеті «Урбаніана».
1951 року молодий українець захистив докторську дисертацію з богослов'я,
того самого року став священиком Греко-католицької церкви й отримав парафію
в Англії, де прослужив парохом понад 20 років. З 1975 року — в Римі. Разом
з Любомиром Гузаром він працює в службі Митрополита Йосифа Сліпого. Пізніше
він був проректором Українського католицького університету, ректором колегії
Святої Софії. Сьогодні отець Іван очолює українську парафію святих Сергія
і Вакха в Римі, піклується й печалується долями тих українців, що приїхали
до Італії «батракувати».

Попри свій «західний» життєвий шлях, Іван Музичка залишився
щирим українцем: «Для мене ні Лондон, ні тим більше Рим не були ніколи
батьківщинами. Належав я до тих емігрантів, які були повними чужинцями
скрізь, де б не бували. Ніде до мене чужина не причепилась ні на крихітку
і ніякого сліду не лишила. Завжди мріяв повернутися колись до України.
Якийсь голос шепотів мені, що таки повернуся, хоча ще недавно я сам вважав,
що це неможливо». З 1991 року Іван Музичка буває в Україні регулярно, кілька
разів на рік — викладає в світських та духовних навчальних закладах, читає
публічні лекції, друкує статті в наукових часописах. Приїжджаючи, ніколи
не забуває зазирнути в своє рідне село. На презентації своєї книги о. Іван
сказав: «Коли їду в Україну, завжди думаю про свою вже близьку смерть.
Так не хочеться, аби мене везли додому з Італії в закордонній труні та
з закордонним паспортом!».

Сучасна ситуація в Україні є для о. Івана джерелом постійного
душевного болю й роздумів. Він страшенно переживає з того, що «Ми загубимося
в хуторянстві і всяких примітивах, а життя залишить нас при своїй широкій
дорозі із простягнутими руками, як це вже почалося...». «Через що? — шукає
причину Іван Музичка. — Може через те, що, як думав Іван Франко, ми стали
наймитами — фізично і психічно. Інакше неможливо пояснити наш стан, нашу
поведінку й ті брудні події, вчинки, якими заповнені болючі наші будні...
Впадаємо в якусь апатію від всіх своїх труднощів, байдужіємо до всього,
не дбаємо ні про що, навіть коли з голоду гинемо. На Заході такого не зустрінеш.
Там людина буде шукати розв'язки, буде битися, грабувати, страйкувати,
буде щось робити, але не жити в якійсь млосній апатії, втішатися горілкою...
Готові галушки нікому й ніколи не падають з неба. Візьміть німців після
війни — вони не стогнали, не співали тужливих пісень, не нарікали, не робили
революцію, а взялися до важкої праці. Відтак скоро стали на ноги й сьогодні
добробут у них вищий, ніж у тих, хто війну виграв. Ось що означає спільна
дисципліна, добрий і мудрий провід, розумна та пильна праця! Мене вже томить
те думання про наш рятунок...».

Непокоять отця Івана також релігійні свари у Вітчизні:
«Може я погано знаю ситуацію в Україні, але здається, що все там у якомусь
хаосі і безладі — і на полі політичному, і на церковному. Що з того вийде?
Читаю тут, що Московський патріарх є противником приїзду папи в Україну
і буде робити проти того якийсь «молитовний похід». Цього вже забагато!
Диктувати нам, кого запрошувати в гості, а кого — ні...». Іван Музичка
постійно закликає всі українські церкви до спілкування, співпраці, до спільних
просвітницьких і соціальних акцій.

Є в Івана Музички давня мрія: «Ось ще трохи попрацюю й
тоді, може, буду, як Григорій Сковорода, мандрувати з сопілкою шляхами
України й шукати когось, хто хотів би мене слухати». Він боїться, однак,
що до цього не дійде — з роками сил не прибуває, а роботи не меншає.

Повернімося, зрештою, до книги Івана Музички «Християнство
в житті особи і народу». То є збірка творів, написаних автором у різні
часи, з різних приводів і на різні теми, об'єднані тим, про що каже назва
книги. Перелік розділів книги свідчить як про різнобічну освіченість автора,
так і про його широкі зацікавлення. Ось кілька розділів нової книги: «Початки
української богословської науки в XX столітті», «Священне мистецтво і богослов'я»,
«Соціальна наука християнства про особу», «Демократія в світлі науки церкви»,
«Основи християнського виховання», «Родина — перша школа», «Благовіствування
в Київській Русі», «Перший український друкований Ірмолой» (тексти і ноти
богослужбових співів) та ще багато інших.

Всі розділи нової книги цікаві й повчальні. Ось, наприклад,
«Перший український друкований Ірмолой» — оригінальне й ретельне історичне
дослідження, про яке сам автор сказав, що це «єдина моя студія, яку я написав
без поспіху, а тому вона вийшла добре». У роботі йдеться про перше українське
нотне видання з текстами, здійснене у Львові 1700 року. Воно на добрі півстоліття
випередило Московську православну церкву Петра I — там власний Ірмолой
з'явився лише 1772 року. В цьому, як пише Іван Музичка, нема нічого дивного,
бо український церковний стиль спiву стояв значно вище від московського.
Автор наводить записи одного іноземного клірика, який 1653 року побував
у Росії та в Україні. За словами мандрівника, в Україні можна було спостерігати
помітну любов до співу, а також знання музичних правил, у співі українців
лунали високі й приємні звуки. А московини, каже іноземець, співали як-небудь,
грубими і протяжними голосами, що неприємно діяло на слух. Іван Музичка
дослідив історію еволюції нотного письма в Україні, зокрема, процес усунення
тогочасного крюкового письма лінійним західним нотописом. Саме таким нотописом
було надруковано львівський Ірмолой. До речі, Москва перейшла на лінійний
нотопис наприкінці XVIII сторіччя, а в грецькому православ'ї стародавні
нотні «крюки» залишилися по сьогодні. Отець Іван наводить цікаві дані про
головного виконавця Ірмолою. Ним був ієромонах Йосип Городецький, за званням
«гіссерський друкар», який сам себе називає старовинним українським почесним
ім'ям — «Пельгрим Єрусалимський». Бо він дійсно здійснив прощу до Гроба
Господнього, «вмився в водах йорданських». Далі продовжив закордонну подорож
— відвідав Іспанію, Рим, Венецію. До Венеції він поїхав з професійного
інтересу, спеціально заради того, щоб познайомитися там із відомою друкарнею.
Адже після падіння Константинополя Венеція стала центром друкарства для
греків і слов'ян. Вивчивши справу, «пельгрим Єрусалимський» повернувся
до Львова і взявся за унікальне видання Ірмолою.

Книгу Івана Музички «Християнство в житті особи і народу»
видано зусиллями двох осіб. Упорядкування збірника, написання приміток
і біографічної статті, підготовку іменного і предметного покажчиків здійснив
доктор філософських наук, професор Анатолій Колодний. Варто відзначити,
що книга вийшла в серії «Мислителі української діаспори», започаткованій
Відділенням релігієзнавства Інституту філософії НАН. Фінансував видання
вибраних творів Івана Музички його давній друг отець Іван Шевців, що зараз
живе в Австралії. Пани Колодний і Шевців вважають, що найбільш складною
частиною роботи було отримати згоду автора на це видання.

На презентації книги виступило багато людей, більшість
з яких давно знають, шанують і люблять отця Івана та його твори. Запам'ятався
виступ Люби Лутгин, аспірантки Інституту українознавства. Вона представилася,
як учениця доктора Музички: «Він завжди вчив нас, якою повинна бути людина,
а я, слухаючи його, зрозуміла, яким повинен бути вчитель».

Закінчімо розповідь витягом з передслова до книги о. Івана
Музички, написаного єпископом Любомиром Гузаром: «Отець Іван — то мислитель
неабиякого формату, син української землі, якого не змінив довголітній
побут поза її межами. Набував богословських знань, працював, душпастирював,
навчав у різних західноєвропейських країнах, у чужих середовищах високої
інтелектуальної та духовної напруги; спілкувався з представниками різних
культур, але назавжди залишився українцем. Він уособлює слова Шевченка:
«І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!»

Клара ГУДЗИК, «День» 
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments