Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

До роковин смерті Надії Світличної

Сьогодні минає десять років із дня смерті Надії Світличної – відомої правозахисниці, активної учасниці руху шістдесятників, політв’язня, журналіста, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка
8 серпня, 2016 - 20:01
Фото з відкритих джерел

Сьогодні минає десять років із дня смерті Надії Світличної – відомої правозахисниці, активної учасниці руху шістдесятників, політв’язня, журналіста, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка.

Надія Світлична померла 8 серпня 2006 р. у м. Матавані (штат Нью-Джерсі, США), однак останнім бажанням Надії Олексіївни було те, щоб її поховали на рідній землі, служінню якій вона вбачала сенс свого життя. Ця остання воля всесвітньовідомої українки була реалізована завдяки зусиллям Миколи Горбаля – саме він організував перевезення тіла покійної зі США до України та її поховання на Байковому кладовищі, яке відбулось 17 серпня 2006 року за участі тодішнього президента України.

Надія Світлична народилась 8 листопада 1936 року у с. Половинкине на Луганщині. Після успішного закінчення філологічного факультету Харківського університету 1958 року, де раніше навчались також її старші брат Іван та сестра Марія, а її називали «маленькою сестричкою великого брата», професійна кар’єра Н. Світличної складалась досить успішно – вона працювала вчителем, бібліотекарем, директором школи. Щиро вірила в ідеали партії, а про свій вступ до комсомолу зазначала таке: «Якось так сталося, що мене єдину з усього курсу прийняли до університету не комсомолкою і приймали до комсомолу вже в університеті. Доки виповнили цю прогалину в моїй біографії, я відчувала це, як ґандж, як фізичне каліцтво, бо в 14 років я оминула комсомол не з почуття спротиву, а навпаки – через надмірне ідеалізування комсомолу».

Переїзд до брата Івана у Київ 1964 року став не лише переломним моментом у становленні її постаті, але й був найщасливішим періодом у її житті, бо «братове оточення, – зазначала Надія Світлична, – було надзвичайне, просто рідкісне на той час. До нього приходили молоді, старші, гуртувались коло нього. Були такі “суботи Світличного”. Він придбав магнітофон “Весна”. На той час це не було аж так поширено, тоді не ходили по вулиці з магнітофоном через плече. Але він мав ту “Весну” і багатьох записував – тих, кого він хотів. Приходили молоді поети, наприклад Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Василь Симоненко – а вони були тоді молоді». Саме тому суть шістдесятництва Надія Світлична найперше вбачала у «моральному кліматі, який створювали шістдесятники». Також Іван Світличний – затятий бібліофіл – мав одну з найрозкішніших домашніх бібліотек того часу, конкуруючи, зокрема, з бібліотекою Григорія Кочура. У Клубі творчої молоді Надія Світлична познайомилась із українською інтелігенцією, зокрема художницями – Аллою Горською, Галиною Зубченко, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною. Згодом, на їх прохання, у майстерні А. Горської давала своїм подругам уроки української мови, а 1965 року один сезон була у складі групи художників-монументалістів із Аллою Горською у м. Донецьку (керівник Г. Синиця).

Деякий час працювала в редакційній групі заочного сільськогосподарського технікуму, редактором видавництва «Радянська школа», науковим співробітником інституту педагогіки, а також за сумісництвом – учителькою вечірньої школи в Дарниці. Однак після першого ув’язнення брата та його товаришів (Я. Геврича, І. Геля, братів Горинів, О. Заливахи) у 1965 р., а також після вшанування пам’яті Шевченка у 1967 р., попала до чорних списків репресивної системи, через що доводилось часто змінювати роботу – у трудовій книжці було понад тридцять записів.

Після другого арешту Івана Світличного у 1972 р., разом із іншими побратимами (у Києві тоді були арештовані В. Стус, Є. Сверстюк, Л. Плющ, Д. Шумук, М. Плахотнюк, З. Антонюк, О. Сергієнко, І. Коваленко, а у Львові В. Чорновіл, М. Осадчий, І. Гель, С. Шабатура, І. Стасів-Калинець), так званого «січневого покосу», Надію Світличну викликали на допити майже щодня. Вона була морально готова до того, що розділить долю брата, тому на допити у КГБ брала, на випадок арешту, зубну щітку та мило й щоразу прощалась із малолітнім сином, який теж був «аргументом» слідства. У той час Н. Світлична працювала у бібліотеці Київського холодокомбінату, а про її відсутність на робочому місці сповіщала картка на дверях: «Викликали на допит у КГБ», хоча парторг просив пояснювати відсутністю якось інакше й картки регулярно зникали… На допитах Н. Світлична трималась безкомпромісно, а коли слідчий намагався вплинути, маніпулюючи материнськими почуттями (синові Яремі виповнилось лише 2 роки), домагаючись, щоб визнала: твори, які вилучили – антирадянські, Надія Світлична відповідала твердо: «Прошу припинити цю торгівлю і ведіть у камеру, якщо арештували». Ось так на практиці відпрацьовувала класичну формулу О. Солженіцена:

Не бійся

Не надійся

і Не вір.

18 квітня 1972 року – за місяць до арешту – Надії Світличній повідомили, що її арештували і сказали написати доручення щодо того, кому вона доручає виховання сина, але то була імітація прешту. 18 травня 1972 р Н. Світличну арештували, а дитину, незважаючи на доручення, «таємно від родини забрали до сиротинця, «тобто обох влаштували на державне утримання». Лише завдяки братовій Леоніді Павлівні Світличній Ярему вдалося забрати з будинку дитини (м. Ворзель) та відвезти до бабусі на Луганщину. До речі, уповноважені органи були проти того, щоб бабуся Меланія Іллівна виховувала онука, адже двоє її дітей, мовляв, стали антирадянщиками, тому опікуном призначили сестру Марію.

23-24 березня 1973 року Н. Світлична засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 4 роки таборів суворого режиму. Покарання відбувала в сел. Барашево у Мордовії. Головним звинуваченням було виготовлення, зберігання і розповсюдження спогадів багаторічного політв’язня Данила Шумука, які редагувала та частину яких повернула авторові. Також як антирадянські були інкриміновані самвидавні повість М. Осадчого «Більмо» та статті Є. Сверстюка «Собор у риштуванні», «Іван Котляревський сміється», «На мамине свято», які передруковувала.

В останньому слові Надія Світлична визнала себе частково винною, іронізуючи, зазначивши, що «маючи вищу освіту, мусила б докладніше вивчити юридичні закони, які регламентують життя в нашому суспільстві. Я ж наївно й сліпо вірила, – говорила вона, – в проголошену Конституцією свободу слова, недооцінивши кримінальний кодекс, за що тепер мушу гірко розплачуватись». Однак не сприймала вирок як власну трагедію, бо «за всі приниження, фізичні труднощі, – усе, що називається словом неволя, мала добру компенсацію – можливість бути собою і щастя спілкуватись з гордими і внутрішньо вільними людьми – радянськими політв’язнями». Зізнавалась, що «вихована в радянській школі, у радянських умовах, у комсомолі, звикла думати, що все радянське – то є найкраще, радянська свобода – то найбільша свобода в світі. І що кожній букві Конституції треба вірити». Наголошувала: «Для мене було відкриттям існування політичних ув’язнень не тільки в минулому, а й тепер. Я зацікавилась тим і за ту цікавість поплатилась потім власним ув’язненням на чотири роки».

Відразу точкою опертя обрала для себе вислів М. Пришвіна – «принизливих ситуацій не буває, якщо сам не принизишся», а іронія була рятівним панциром й способом поглузувати зі зла. От наприклад, потрапивши після тюрми, де поправилась на 5 кг. до табору, говорила слідчому, що вони мусять її випустити хоча б для «агітації та пропаганди, що радянські тюрми – найкращі в світі…». Ув’язнення відбувала у Мордовії в одному таборі з Даркою Гусяк, Марійкою Пальчак, Стефою Шабатурою, Іриною Калинець, Ніною Строкатою. І це було добірне товариство однодумців!

У травні 1976 року повернулась із ув’язнення до Києва, але прописки не давали, що могло обернутись арештом за «дармоїдство», адже без прописки не можливо було й влаштуватись на роботу, а братову Л. Світличну регулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». На деякий час Н. Світличній вдалось влаштуватись двірником у дитячий садочок, завдяки «доброму серцю завідуючої садка Шаповалової Ніни Ничипорівни, яка мусила дорого платити властям за свою доброту, попри те, що була комуністка».

У 1977 квітні року вийшла заміж за Павла Стокотельного, з яким познайомилась у Бориса Дмитровича  Антоненка-Давидовича на його день народження 5 серпня 1976 року. Отримала прописку на Борщагівці й хотіла влаштуватись у видавництво коректором, однак казали, що коректором не можна, бо то ідеологічна робота й пропонували вихователькою у садочку, адже діти «маленькие, они идеологии не понимают». Також перебувала під адміністративним наглядом – з 21 до 6 ранку мала бути вдома. Це все супроводжували чисельні обшуки, прослуховування телефону або його відключення. А от промовиста деталь: коли у Надії Світличної 20 травня 1978 року почались перейми перед пологами, телефон теж був відключений, тому чоловік змушений був викликати швидку з телефонного автомата, а коли повернувся, то дружина вже тримала на руках маля – сина Івана, якого народила вдома сама на кріслі-ліжку…

Припинити усі ці поневіряння міг лише виїзд за межі СССР. У заяві про відмову від громадянства, яку надіслала ще 1976 року, зазначала: «Нижче людської гідності, після усього пережитого бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору». Хоча домагалась виїзду упродовж двох років, дозволили лише після того, як на руках було дві маленькі дитини: «Вигідно було тепер збутися мене за межі, і не раніше чи пізніше, а саме тепер, коли мене обсіли діти і клопоти у зв’язку з цим», зауважила Н. Світлична в першому радіоінтерв’ю 1979 року на Заході.

12 жовтня 1978 виїхала спочатку в Рим (потрібно було оформити документи для виїзду до США), де її прийняв Папа Римський Іван Павло ІІ, а 8 листопада того ж року прибула до США й спершу мешкала в родині Тита й Софії Гевриків у Філадельфії. Перший рік працювала в Українському Інституті Гарвардського університету, брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ. Коштом української діаспори регулярно до 1985 року видавала «Вісник репресій в Україні». 12 років працювала в Українській редакції Радіо «Свобода», розповідаючи про українських дисидентів та розправи над ними.

Дуже важливо пам’ятати, що саме Надія Світлична підготувала до друку поетичну таборову збірку Василя Стуса «Палімпсести», рукопис якої поет особисто надіслав їй: «Ранньою весною 1978 року на моє ім’я в Києві, – пригадувала Надія Олексіївна, – прийшла поштова бандероль з визначеною вартістю в 30 крб. від Василя Стуса, який відбував у той час заслання на Колимі. Спершу виглядало, що це жарт: у пакунку виявився інший пакунок, а в тому – ще інший і т.д. – кожен старанно обклеєний з усіх боків. Щойно в самій серцевині цієї “цибульки” був саморобний зошиток кишенькового розміру із дрібно списаними рядками віршів. Збірка називалась “Палімпсести”. […] Оскільки правила адміністративного нагляду уможливлювали міліції робити обшуки в мене практично без прокурорського ордера, виникла реальна небезпека втратити оригінал збірки і до того ж накликати додатковий клопіт авторові. Тому я якнайшвидше переписала своєю рукою всю збірку в грубий зошит, не зазначивши, на всяк випадок, прізвища автора». Згодом цей зошит (варіант А), як зазначає Надія Світлична, знайшов її вже в Америці через два роки після того, як в жовтні 1978 року виїхала з дітьми в еміграцію.

Започаткувавши у 1992 році у Києві музей шістдесятництва, 1994 року Надія Світлична віддала свою частку Державної премії України ім. Тараса Шевченка на його створення. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня та орденом «За мужність» І ступеня за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи та демократії.

Вічна пам’ять!

Наталія ЗАГОРУЙКО
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments