Дорога до Чортового болота

Територію Цуманської пущі називають клондайком для ботаніків. Одна з недавніх наукових експедицій виявила тут реліктову рослину, яку останній раз в Україні зустрічали ще 34 роки тому! Її вважали зниклою і в Європі, бо так само не знаходили більше ні в Польщі, де росла, ні в Болгарії. А цього літа йшли собі професори з Києва лісом через древній місток на річці Кормин, і побачили як по воді пливе... кальдезія білозоролиста!

Місцеві лісівники, які знають цю територію краще від столичних академіків, вважають: коли в пущі почнуться справді послідовні дослідження, буде виявлено не 19, як зараз, червонокнижних рослин, і навіть не 29. Наразі заповідна територія обмежується лісовими масивами. Перехід її в статус, як пропонується, Національного парку, потішить екологів, але завдасть клопоту лісівникам та мешканцям навколишніх сіл...

Осінній ліс навіть пахне не так, як літній, зате можна, за образним висловом інженера з лісового господарства Цуманського держлісгоспу Анатолія Дорошука, «подихати історією». Адже навколо — діброви, яким від 120 до 170 років. Вузькою дорогою, над якою вже починають змикати свої крони дерева, ми їдемо туди, де й живе кальдезія.

Ще кілька років тому цими дорогами їздили важкі лісовози. Від них і лишилися в землі вирви й канави. І якби лісовози їздили й досі, ми після них навіть нашим двомісним УАЗом (інколи його колеса не торкаються й землі) не проїхали б. Деякі ділянки ще рік тому були призначені для суцільних рубок, але відтоді як потрапили в межі заповідника, люди з сокирами й бензопилами звідси пішли. У заповідник відійшло немало стиглих і перестиглих — за класифікацією лісівників — деревостанів. Здебільшого це дуб і сосна, але років з 20 без особливої шкоди для своєї товарної цінності вони ще простоять. Дочекаються, можливо, нових технологій, коли «готові» дерева можна бути забирати з масиву без шкоди для навколишньої природи. Проте й полювання тут вже заборонене. А серед браконьєрів, між іншим, трапляються й американські піддані. І це не жарт: немало мешканців навколишніх сіл, де переважають прихильники протестантської віри, поживши трохи в США, повертаються у Башлики чи Липне, та повернути собі українське громадянство не поспішають.

Місток через Кормин, невеличку притоку Стиру, явно знав кращі часи. Тому водій висаджує пасажирів. У ці заповідні масиви вела ще одна дорога, і теж з мостом через Кормин. Але лісівники його розібрали, «аби не спокушати».

Є молодчики в навколишніх селах, які відверто кажуть: «Хлопці, вийдіть з лісу хоча б на тиждень, а ми за цей час дамо собі раду!» Ось, питаю я Степана Пащука, який очолює Черемський заповідник, що у Маневицькому районі: «Як ви охороняєте свій об’єкт?». Адже лише цього року він отримав проект організації заповідника, а працюють люди вже п’ять років. Тобто гроші є лише на зарплату, але не на наукову роботу, охорону чи відтворення фауни й флори. Ну, браконьєрів вони ганяють, бо мають добру єгерську службу... «А як з лісокрадами?». — «Та яка там особлива охорона, — каже Пащук, — це ж болото, хто у нього добровільно полізе?!». — «Тим більше, населенню відомо, що, незважаючи на відсутність належного фінансування, у Черемському спуску лісокрадам не дадуть. А тут такі ліси, які без нагляду залишити не можна. У нас люди знають, що цуманська лісова охорона налагоджена, і не так, може, бояться суддів, як щоб не нарватися на сердитих лісників», — сміється Анатолій Дорошук, натягуючи непромокальний спецодяг, з яким і «полюватиме» на кальдезію.

Рослинка, яка наробила стільки «шороху» у наукових колах, місцем проживання вибрала тиху заводь Кормина. Анатолій Васильович спускається лісовими хащами до води й витягає з неї... скромну, найзвичайнісіньку рослинку з кількома листочками.

— А ви чекали, що це буде краса на зразок однієї з червонокнижних орхідей?.. — зауважує моє розчарування й розказує принагідно майже анекдотичну історію, котра, однак, дуже яскраво характеризує характер співіснування, так би мовити, «об’єктів» майбутнього Національного парку.

Зазвичай наукові експедиції з Києва, які вивчають багатий світ місцевої фауни і флори, поселяють у Грем’ячому, в санаторії «Пролісок». Знайшли тут місце й черговій, на чолі зі світилом української ботаніки — професором Тетяною Леонідівною Андрієвською. Вранці гості зі столиці зайшли в їдальню й... обімліли. На столах з хрусткими скатерками у вазочках стояли букетики зі смілки литовської! Ця напрочуд гарна при цвітінні квітка, занесена навіть не у всеукраїнський, а у європейський червоний список рідкісних рослин. Професор Андрієвська «рвала й метала». Розгублені жіночки з кухні, на чиїй совісті мав бути цей гріх перед Європою, врешті пояснили, що таких квітів у них «цілі килими». Потім Андрієвська обстежила околиці й полегшено написала, що на Цуманщині навіть найбільша в Україні популяція смілки литовської! Але й букетики, сказала, так не залишу. Зібрала всі з ваз і засушила для гербаріїв...

До речі, смілка литовська, котру називають найчарівнішою квіткою нашої флори, — однорічна рослина, їй щороку треба вирости, зацвісти й кинути в піщаний грунт насіння, тому людина, зірвавши, може припинити подальше її існування.

Тепер у Червону книгу повернеться й кальдезія білозоролиста (якщо, звичайно, те, що це саме та рослина, підтвердить спеціальна експертиза). Зрозуміло, зникала вона з очей ботаніків не тому, що її нищили люди. Але ця рослина (як ще раки) відчуває якість води. Розмножується вегетативно, або бульбочка, або частинка рослинки чіпляється до грунту (тому і ми нашу «фотомодель» зі спокійним серцем відправляємо у рідну водойму). Проте віддає перевагу лише піщаному грунту. Якщо вода замулена, там її вже нема. Мабуть, цуманські водойми при відсутності діяльності колгоспного «монстра», котрий добре-таки «нахімічив» на нашій землі, стали чистіші. Але парадокс: ворогом № 1 для кальдезії стають... бобри, ще самі недавно знищені мало не до останнього хвоста. У 60-х роках минулого століття їх було завезено на Цуманщину всього десяток. Нині їх тут є три сотні, а боброві греблі стали локальною проблемою. Урочище Чортове болото, де вони переїли гарні лісочки, вже можна перейти по добротній бобровій гаті.

Мало того, що в цих краях майже не ступає людська нога, так ще й лісівники почали блукати... Та не була б це дорога до Чортового болота! Приїхати у Цуманську пущу й не побувати на ньому — це, видалося мені, те саме, що приїхати до Риму й не побачити Ватикан. І хоча у заповіднику «Цуманська пуща» є чимало й інших місць, де плачуть від радості екологи (ті ж лопатенські діброви з елітними дубами, ті ж Горинські крутосхили), але в них бувала не один раз. А Чортове болото кликало до себе давно. Років з 15 тому ми з чоловіком збирали на цьому болоті чорниці. Збиралися в інше місце, а дорогою зустріли знайомого, який і спокусив чорничними полянами на Чортовому. Ягід справді назбирали, і були вони наче сортові: більші від звичайних. І комарі кусалися так, що однією рукою чорницю брав, а другою відмахувався від кровопивць... Як не крутилися через тиждень на тому ж, здавалося, місці, де повертали на болото, так його й не знайшли. Не прийняло нас Чортове тоді у свої володіння.

А тут з подачі Анатолія Васильовича захотілося глянути на березу низьку — деревце, характерне не для нашого Полісся, а для тундри. Розлогі, мало не в людський ріст, папороті обабіч дороги (і вони з Червоної книги...) та ліс, який ставав все біднішим (менше дубів), дороги, що інколи лише вгадувалися у заростях кущів і трави, свідчили, що ми все ближче до мети. Ліс перед Чортовим болотом теж називається Чортовим. Вірогідно, що назві посприяла віддаленість від людських осель.

Саме в цих місцях Анатолій Васильович Дорошук ще з одним лісником вполював орлана білохвостого. Птах надзвичайно рідкісний, і раніше на Волині його й не бачили. Йому потрібні саме такі дрімучі праліси, він за куркою ж у село залітати не буде. Вполював — сказано, звичайно, образно. Орел був явно не жилець, скакав лісникам назустріч, та коли накрили його курткою, то ще норовив вдарити дзьобом. — Годували ми його м’ясом, і він їв його. Вже й кільце привезли, щоб закільцювати й пустити на волю, але здох, — каже з жалем Дорошук.

Ще один наш провідник у пущу, головний лісничий Горинського лісництва Олександр Тачинський, знов зупиняє УАЗик. Йде шукати черговий поворот до Чортового болота. Просіка так заросла травою, що йому аж по груди (і це теж, кажуть, свідчення того, що в лісі давно не ведуться промислові розробки). За нею вже й болото. Трава пружинить як еластичний килим, а потім різко бризкає з-під ніг вода. Далі не йду — треба гумові чоботи. Тачинський невдовзі повертається, а Дорошук виходить назад... зовсім з іншого боку ніж заходив. Каже, що березу низьку не знайшов, десь не туди ми заїхали.

— А болотом наскакався!.. З кемпи на кемпу, з кемпи на кемпу! Мало у чоботи води не набрав. (Кемпою у його рідному селі Датинь, що у Ратнівському районі, називають, власне, купини на болоті).

Раніше мешканці навколишніх сіл (хоч до болота від них по доброму десятку кілометрів) добували тут сіно для худоби. По пояс у воді діставали. Проте наказали довго жити колгоспи, і на полях утворилися не лише сінокоси, а й «заповідники», в яких скоро вовки витимуть.

— Ось кажуть: треба заповідати природу, створювати національні парки... Хіба ми проти? — каже Анатолій Дорошук. — Ось визначили спеціалісти з центру заповідної справи при Міністерстві екології межі заповідних територій... На карті ці межі нечіткі, як визначити, де порушення: у заповіднику чи вже в господарській зоні?.. Тому ми пішли далі, додали до територій заказників і заповідників стільки своїх земель, аби можна було провести реальну границю тими ж квартальними лініями. Екологи пропонували під заповідні території 6 900 гектарів, а ми віддали 9 700... А відсоток заповідності по держлісгоспу зріс в останні роки у три рази. Та чому заповідність у лісі й кінчається?! Маємо ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Кормин». Кінчається ліс, далі тече той же Кормин, простягаються прекрасні луги... Хіба ті ж рослини, що в лісі, не ростуть і там? Чи ще цінніші?..»

У його рідному Датині, пригадує Анатолій Васильович, доки не розкрали під колгоспні поля давні пасовища, були хмари чайок («їх у нас називали «книгами»). Вільно росла дуже цінна лікарська й червонокнижна росичка, яка харчується тим, що... поїдає комах.

Пасеш корів, комара зловиш — і росичці у «рот». А тепер усе розорано, де чайки, де росичка, де орхідеї і папороть?.. І колгоспів уже нема, і природу не відновиш.

Ботаніки всього світу плачуть з утіхи над волинською смілкою чи кальдезією, а цуманські лісники — над зрізаними, трапляється, самовільно деревами. Був у їхній практиці випадок, який можна було б назвати анекдотичним, якби не був відверто драматичним. Затримали вони чоловіка, котрий, поклавши шість дубів, працював з бензопилою над сьомим. Оформили акти, протоколи, дочекалися суду. На суді ж адвокат питає: «Ви бачили, як він зрізав ті шість дубів?» — «Якби бачили, хіба б дозволили стільки зрізати?» Але шість, мовляв, свіжозвалених, чоловік зізнався... «Але ви бачили, як він кожен з тих шести дубів зрізав, чи це ваші припущення? — повторює адвокат. — Певне, це таки ваші припущення...» А на основі припущень докази не приймаються... «Слухаєш і думаєш, хто ідіот: ти ідіот, адвокат ідіот, суддя ідіот, чи такі у нас закони, що дозволяють «хорошим хлопцям» споруджувати хатки навіть у Долині нарцисів?» — міркує Анатолій Дорошук.

Мабуть, тому й місцеве населення не надто поділяє захоплені плани екологів. Проект створення національного парку «Цуманська пуща» мусується в цих краях вже не перший рік. А коли проблема вийшла на обласний рівень, з’ясувалося, що проти парку не так уже й лісівники (вони унікальний природний комплекс вже зберігають у комплексі, у вигляді заказників і заповідників), як селяни. У Берестяному сесії сільської ради ще не було, але люди, каже сільський голова Надія Федорівна Папежук, попередньо проти: «Нестерпне буде для нас життя зі створенням того парку! Люди переживають за випаси, за дрова. А газ же нам «не світить» абсолютно!»

Одноголосно проти Національного парку були депутати Холоневичівської сільської ради (за що начебто дехто «у верхах» назвав їх дурнями)... Секретар Світлана Миколаївна Піддубна (сільський голова у відпустці) каже, що «наші люди з лісу живуть». Збирають гриби і ягоди, здають заготівельникам й возять на базар. Вигодовують на лісовому сіні худобу, возять молоко аж на луцький ринок. Люди так зрозуміли, що не можна буде іти по гриби, потерпають за сінокоси, а найбільше — за дрова. Кажуть: «А дайте нам того академіка на зиму у Холоневичі! Хай спробує перезимувати, коли з дровами і так напруга!».

Це десь в Африці у національному парку гроші від продажу ліцензій на право полювання йдуть на будівництво доріг, шкіл і лікарень, і місцевий люд буде зацікавлений як у статусі Національного парку, так і в тому, щоб було у ньому більше звірини, а значить, більше продавалося ліцензій. Та Цумань — не в Африці...