Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Дорога до... життя

Протестантська церква «Перемога» успішно служить наркозалежним
30 листопада, 2012 - 00:00
СЕРЕД ОБОВ’ЯЗКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ — БІБЛІЯ. ДО РЕЧІ, НА ФОТО ПОПЕРЕДНІ «ВИПУСКИ» РЕАБІЛІТАНТІВ. 0БІЛЬШІСТЬ ПОТІМ ПІДТРИМУЮТЬ КОНТАКТ ОДИН ІЗ ОДНИМ
СЕРЕД РЕАБІЛІТАНТІВ ОХОЧИХ ІТИ НА КОНТАКТ ВИЯВИВСЯ ТІЛЬКИ ОДИН — ВОЛОДИМИР ІЗ ДОНЕЧЧИНИ (ІМ’Я ЗМІНЕНО). МИ ЙОГО ЗАСТАЛИ ЗА МАЙСТРУВАННЯМ
ДИРЕКТОР ЧОЛОВІЧОГО РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЦЕНТРУ СЕРГІЙ АСТАПЕНКО ПОРАЄТЬСЯ КОЛО ГОСПОДАРСТВА

Реабілітаційні центри (чоловічий і жіночий) для наркозалежних при протестантській церкві «Перемога», що в Броварах на Київщині, мають репутацію одних із найкращих в Україні. За результатами, очевидно. Зрештою, життя тамтешнього пастиря є найкращим доказом цього. У минулому Сергій ДУДКА — особливо небезпечний злочинець: чотири судимості. Під час останнього перебування на зоні його практично роздавила вантажівка. Нині не видно й сліду того інциденту.

Служіння для наркозалежних розпочалося із домашніх груп 1998 року. Ребцентри виникли значно пізніше — в середині 2000-х.

Перебування наркозалежних у цих реабілітаційних центрах — справа конфіденційна. Розуміючи делікатність ситуації, ми побували тільки в чоловічому закладі. Це приватний будинок в одному селі під Броварами. Реабілітанти (наразі їх шестеро) самі в ньому порядкують. Очевидно, для цього їм надають кошти. Також там є мале підсобне господарство (кури). У денний розпорядок дня входить: зарядка, особиста молитва, загальна молитва (читання псалмів і притч), конспектування Нового заповіту, проповіді на DVD, працетерапія (на подвір’ї лежать дерев’яні брили, які треба розпиляти на дрова), подячна і покаяльна молитви...

Зрозуміло, ми знайомилися лише з тими, що самі хотіли спілкуватися і були готові фотографуватися зі спини. Охочих виявилося небагато. Точніше один — Володимир (25 років) із Донеччини (ім’я змінено). «Я багато де лікувався, — коротко говорить він. — Не допомогло. Сподіваюся, що звідси вийду вільним від наркозалежності. Дуже сподіваюся. Бо хочу жити. Мрію продовжити навчання. Можливо, тоді до мене повернеться дружина з донькою. Одним словом, прагну розпочати нове життя. А втім, я вже його розпочав. Тут».

«Компенсацією» стали відверті інтерв’ю директорів обох реабілітаційних центрів — Сергія АСТАПЕНКО та Євгенії РОМАНОВОЇ. Колись вони теж були наркоманами. Тепер кожен зі своїм досвідом служить іншим, засвідчуючи, що з Богом все можливо.

СЕРГІЙ: — Мені 37 років. З них більшу частину я витратив на sex, drugs and rock ‘n’ roll. Коли порівнював, як живуть добрі і погані люди, то мені більше подобався стиль життя других: квартири, машини, тусовки, дівчата... Думав: «Круто!» Аж поки не сталася подія, після якої вирішив покінчити життя самогубством.

— Що це було?

— Самогубство батька, причини якого складно пояснити. У цілому колись ми були нормальною сім’єю: тато, мама і три сини.

Я вже мав серйозну залежність від наркотиків. Можна сказати, вживав всю таблицю Менделєєва. (Застав героїнову лихоманку — в 1990-х Київ завалили героїном.) І коли вирішив покінчити життя самогубством, то була вже п’ята клінічна смерть від передозування. Пам’ятаю: відкрив очі і побачив того ж лікаря, до якого потрапляв чотири рази. «Таке витривале серце, як у тебе, міг дати тільки Бог», — сказав він мені. За статистикою, вже після другого випадку клінічної смерті люди мають фізичні вади, зокрема й вади серця, якщо, звичайно, виживають. Певний час думав над сказаним. Потім промовив: «Господи, якщо Ти хочеш, щоб я жив, роби щось в моєму житті, бо я не в змозі».

На сьогодні я створив сім’ю. Скоро народиться наш первісток. Працюю і служу в реабілітаційному центрі. Маю справжніх друзів.

— Сергію, а як ви виходили із наркотичної залежності?

— Поїхав у реабілітаційний центр в Коростені на Житомирщині. До речі, він був теж при церкві «Перемога».

Я одразу повірив у Бога, але довго не міг повірити в себе. Часто запитував у віруючих: «Скільки років минуло з того часу, як ви навернулися?» «Чотири, п’ять, сім», — почув у відповідь. «І за весь цей час не було апатії, зривів?» — цікавився далі. Коли чув, що «ні», більше до таких не підходив. Не вірив. Згодом Господь дав тих, кому довіряв.

Очевидно, певний час тривала внутрішня боротьба. Я прагнув змін. Однак те, як Бог це робить, не дуже подобалося — треба було змінюватися докорінно: погляди, стосунки, звички, спосіб життя загалом.

— У вас, напевно, тепер нові друзі?

— Не всі. Старі від мене не відвернулися. І я від них теж ні. Інколи зустрічаємося. Вони при мені не п’ють, не палять... Коли, прощаючись, тиснемо руки, кажуть, що і вони скоро в церкву прийдуть. (Сміється). Усвідомлюю, що їм складно відважитися: не все розуміють, приймають. Коли я навернувся, багато хто думав, що у мене шизофренія... А тепер часто телефонують і порад питають. У нашому служінні є такий різновид, як допомога рідним і близьким. Тож маю ще такий досвід спілкування.

— Крім того, саме ваше життя є свідченням.

— Це — дуже важливе свідчення. Особливо для наркозалежних, яким я служу.

— Як у Ліни Костенко: це вже хтось пережив до тебе...

— Найефективніше служиш тільки тим, що ти пережив і з чого вийшов. Я не прошу людей із ребцентру робити те, чого сам не робив. Як і не проводжу через те, що сам не пройшов.

Останнім часом чимало ребцентрів (світських і християнських) зіпсували собі репутацію — через застосування сили. У нас була ситуація: мама привезла сина, сидить, говорить зі мною і на всі боки оглядається.

— У чому справа? — запитую.

— А де решітки на вікнах, підвал, де можна людину за непослух закрити, наручники?..

Для нас важливо, щоб людське втручання було мінімальним — ми виконуємо свої обов’язки (я-от — директора) і просто любимо.

— Скільки часу триває реабілітація?

— Мінімум — півроку. До речі, дуже важливо, щоби перебування в ребцентрі — це було бажання самого наркозалежного, а не його батьків, дружини, друзів. Звичайно, для Бога немає нічого неможливого. Але коли людина закрита, виникають протиріччя, починаються нарікання, непослух... А без дисципліни немає ефективності.

Отже, перших десять днів триває карантин. Потім впродовж двох місяців відбувається звикання. Ті, що перебувають довше в ребцентрі, стають наставниками новачкам. З ними можна виходити за межі нашої території. Наставникам довіряю фінанси, купівлю продуктів. Через два місяці я запитую: «Ви хочете любити і бути любленими? Хочете довіряти і щоби вам довіряли? А бути мужніми, щоби по-справжньому відповідати природі чоловіка?» Таким чином переходимо до періоду виховання цих рис характеру. Такий набір рис продемонстрував нам Ісус, тож ми, зокрема, багато читаємо Біблію, науково-популярну літературу про шкоду наркотиків. І завершальний етап: наші реабілітанти беруть участь у всеукраїнських християнських семінарах, на які з’їжджаються багато таких, як вони, і тих, що вже звільнилися від наркозалежності. Важливо, що там між ними зав’язується спілкування, яке часто триває й після того, як одні і другі повертаються до нормального життя. До слова, головною запорукою нормального життя є продовжувати жити з Богом. Після щонайменше піврічної реабілітації триває піврічна адаптація: ми намагаємося не випускати людину з поля зору. Якщо вона з Броварів чи Києва, то залишаємо в нашій церкві, доручаємо служіння і продовжуємо спілкуватися. Якщо ж особа нетутешня, тоді зв’язуємося з церквами в тому чи іншому місці, з якими маємо хороші стосунки.

— І що: всі ваші реабілітанти позбуваються наркозалежності?

— Ні, звичайно. За моє дворічне служіння в цьому ребцентрі приблизно шістдесят осіб перервали курс реабілітації. Майже всі вони говорили одне і те ж: «Я не готовий. Це не моє».

— Віра, читання Біблії, відкриття для себе любові Бога-Отця, вплив Святого Духа — це духовні речі. А як бути з фізичними? Наприклад, що ви робите, коли в наркозалежного наступає ломка?

ЄВГЕНІЯ: — Починаючи реабілітацію, звісно, буває складно. (Євгенії 29 років. З 16 до 24-х вона сиділа на опіумі. Заміжня за колишнім наркоманом. — Ред.) Пам’ятаю, фізично було дуже погано. Але всередині жила надія, що Бог мене виведе з того пекла. Як Він вивів тих, які мені служили в одному з християнських ребцентрів у Києві.

Я п’ятнадцять разів лікувалася по різних лікарнях. До того ж займалася з психологами. Це не дало результатів. Мої батьки вже змирилися з тим, що їхня улюблена донька — наркоманка... (Я з хорошої сім’ї. На наркотики присіла, що називається, за компанію. Хотіла бути крутою.)

Очевидно, ми співпрацюємо з лікарями. Наші реабілітаційні центри діють при фонді «Перемога», який у свою чергу діє при однойменній церкві. Оскільки фонд (директор — Надія ЧЕРНУХА) займається різною соціальною діяльністю, то він співпрацює з лікарями: інфекціоністом, гінекологом, дерматовенерологом, педіатром, медсестрою. За необхідності їх привозимо в ребцентри.

— Євгеніє, ви з Сергієм маєте справу зі співзалежними — батьками, дружинами/чоловіками, дітьми наркозалежних. З ними займаєтеся окремо?

— При київській церкві «Перемога» ведуть групи для співзалежних батьків. Наших скеровуємо туди. Знаю, що з ними, зокрема, говорять про те, як важливо підтримати своїх сина/доньку або чоловіка/дружину пройти реабілітаційний курс до кінця, а потім допомогти їм створити християнські товариства...

— Таким чином батьки реабілітантів навертаються самі?

— Зазвичай, так. Вони починають з того, що ходять до церкви підтримати рідних. Пригадую, коли Господь мене зцілив, мама з тієї радості прийшла на служіння. Вона не знала, як молитися. Тільки безконечно шепотіла: «Слава Тобі, Боже! Слава Тобі!»

А для нас немає більшої радості, коли можеш бачити Божу роботу в людині. (Плаче). От дивлюся я на ту чи іншу молоду жінку і згадую: приїхала така нещасна, фізично виснажена, емоційно вичерпана, душевно спустошена... За якийсь час вона випростовується, розправляє плечі, внутрішньо заспокоюється. І ми усвідомлюємо: Бог послуговувався нами, щоб комусь знову повернути сенс життя!

ДО РЕЧІ

В Україні відсутня єдина статистика наркозалежних громадян. Також відсутня єдина статистика людей, які, пройшовши курс реабілітації, справді позбавляються залежності, як і тих, які повертаються до неї. Загальну картину ситуації з уживанням наркотиків в країні можна скласти за даними Міністерства охорони здоров’я щодо кількості осіб, які перебувають на лікуванні від залежності, і за даними МВС щодо кількості випадків вилучення наркотиків. Отже, за статистикою МВС України, кількість наркозалежних, що офіційно перебувають на обліку, 2011 року становила 151 700 осіб. За даними МОЗ України, кількість зареєстрованих хворих з розладами психіки та поведінки внаслідок вживання наркотичних речовин в Україні станом на 1 січня 2012 року становила близько 70 тисяч осіб. На думку вітчизняних та міжнародних експертів, загальна кількість наркозалежних в Україні може сягати одного мільйона.

За результатами дослідження «Європейського опитування учнівської молоді щодо вживання алкоголю та наркотиків» (ESPAD), 25% української молоді вживали наркотики. А кількість молодих людей у віці 15-17 років, які вживали алкогольні напої хоча б раз протягом життя, сягає 87%. Основними місцями, де можна придбати наркотики, є дискотеки та бари. Під час дослідження впродовж 1995—2011 років у 36 країнах Європи, зокрема й в Україні, опитували учнівську молодь щодо тютюнокуріння, вживання алкоголю та наркотиків.

Надія ТИСЯЧНА, фото Костянтина ГРИШИНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments