Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Двi дати

Сьогодні 825-та річниця першої згадки назви «Україна» і 860-річчя перемоги князя київської династії Ізяслава Мстиславича над суздальським князем Юрієм Долгоруким
18 квітня, 2012 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Влада за відзначенням дня комсомолу прогавила 825-річницю першої згадки назви країни, якою вона керує. Ця дата минає 18 квітня.

Під датою 18 квітня 1187 року літопис говорить: «У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода (нині с. Білгородка, під Києвом), Вишгорода, Василькова, Переяслава (нині м. Переяслав-Хмельницький) та фортець на р. Росі на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна багато постогнала».

Вага цієї згадки про Україну колосальна.

Адже назва України згадана задовго до монголо-татарської навали 1240 року, яку імперські ідеологи брали за точку відліку для розпаду «єдиної давньоруської народності», що нібито до того існувала.

Однак якщо Україна існувала вже 1187 року, ще за часів Київської Русі, то теорія про Київську Русь як «братню колиску» виявлялася безглуздою.

І ще одне запитання: якщо назва України походить від іноземного слова «окраїна», то окраїною чого вона могла бути 1187 року? Невже безкняжого острогу Москви, за яку тоді на Київщині, напевно, ніхто й не чув?

Крім того, цілком незрозуміло, чому за князем тужили саме прикордонні землі, а не мешканці всього Переяславського князівства незалежно від віддаленості від кордонів?

Наприклад, під 1189 р. в літописі — в оповіданні про князя Ростислава Берладника — згадується, що він в’їхав «в Україну Галицьку» (коли князь в’їхав у князівство володіти ним як цілим, а не якимись його околицями).

У Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис: «Данило ж повернувся додому і їхав з братом, і прияв Берестій, і Угровеськ, і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну». Тобто знову мова йде не про околиці, а про все князівство Забужжя з центром в Угровеську (нині городище в с. Новоугрузьке Любомльського району на Волині).

Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», знову таки у власне князівство, а не в його околиці.

Не менш цікаві згадки містяться в російських літописах XVII століття, де десятки разів мова йде про «царські україни», маючи на увазі землі (князівства, колишні уділи), підвладні цареві, а не якісь околиці.

Паралель прозора — адже й нині по-українськи слово «країна» означає власне країну.

Щоб зрозуміти, що слово «Україна» абсолютно чітко, особливо в літописах XII—XIII століть, виступає як синонім слова «князівство», «земля», історикам варто було лише неупереджено їх прочитати.

Не менш важлива для розуміння української історії інша дата, яку також можна відзначати цього року.

Це остаточна поразка суздальського князя Юрія Довгорукого від князя київської династії Ізяслава Мстиславича, що сталася 1152 року.

Ретельно прихована радянськими істориками битва за Київ цих двох князів становила центральну подію історії всієї Східної Європи середини XII століття.

1146 року великокняжу владу здобув Ізяслав Мстиславич, син Мстислава Великого і норвезької принцеси. Його головним супротивником став суздальський князь Юрій Долгорукий. Він був наймолодшим сином Володимира Мономаха, тому його заслали князювати у віддалену околицю держави.

Юрій Долгорукий усе ще вважав Київ своєю Батьківщиною. Показово, що засновника Москви звали Долгоруким, а не «Дліннорукім».

Із розростанням династії стара система передання влади почала давати збій. Традиційно великим київським князем ставав найстарший з роду Рюриковичів. Однак у ХІІ ст. окремі старі князі, які правили в далеких землях і яких десятиліттями не було на Русі, могли бути вкрай непопулярними. Юрій Долгорукий був старший за свого племінника Ізяслава, і тому формально мав більше прав на Київ. Ізяслав Мстиславич був особливо популярним серед киян і решти мешканців Русі, тобто Наддніпрянщини, своїми особистими якостями, приростанням до місцевого ѓрунту й успіхами в боротьбі з половцями.

Щоб легітимізувати свою владу, Ізяслав Мстиславич запросив у співправителі до Києва свого дядька В’ячеслава, сина Володимира Мономаха, який був ще старший за Юрія Долгорукого. У Києві з’явилися два княжі двори, проте реальна влада належала Ізяславові Мстиславичу. Почалася війна.

Після вдалого походу на Суздаль 1148 р. Ізяслав занадто самовпевнено поставився до походу Юрія на Русь. Як наслідок, 1149 року на короткий момент великим Київським князем стає Юрій Долгорукий, непопулярний у Русі. Адже Юрій Долгорукий довго не жив у Києві та співпрацював із головним ворогом Русі — половцями. Він не здійснив жодного великого походу на Ізяслава та Київщину без участі половців та був одружений із половецькою княжною — донькою хана Аєпи. Юрій Долгорукий товаришував із ворогом киян, половецьким ханом Свенчом Боняковичем, який погрожував «посікти Київські Золоті Ворота».

Уже наступного, 1150, року Ізяслав приймає рішення блискавично йти на Київ. У містах на підступах до Києва сиділи сини Юрія Долгорукого, у Києві — сам Юрій.

Перед військом він виголосив запальну промову, з якої видно, що більшість його війська становили вихідці з Київщини: «Ви за мною із Руської землі вийшли, своїх сіл і маєтків позбувшись. А я або свою отчину і їх поверну, або голову складу».

Під прикриттям темряви війська Ізяслава підійшли до Білгорода (нині с. Білгородка поблизу Києва). Тоді це була могутня фортеця, друга за могутністю після Києва у всій Русі, вали якої сягали у висоту 16 метрів. Син Юрія Долгорукого Борис у цей час пиячив із дружиною. Лише в останню мить один із митників устиг закрити ворота міста. Але й це не допомогло — коли військо Ізяслава засурмило в труби, син Юрія Долгорукого втік. Він прибіг до Києва, де зі страху перебільшив сили Ізяслава. Юрій Долгорукий, залишивши власну дружину, втік через Дніпро.

1151 р. Юрій Долгорукий спробував переправитися через Дніпро, щоб повернути столицю. Тут сталася чи не найбільша «річкова» битва у середньовічній історії. Від гирла Десни й до сучасного річкового вокзалу ріка була вкрита броньованими кораблями.

Юрієві Долгорукому вдалося переправитися лише біля Заруба (фортеці поблизу с. Трахтемирів Канівського р-ну на Черкащині, затопленої за часів СРСР Канівським водосховищем). Ізяслав організував масштабну оборону Києва, якої місто не знало за всю свою середньовічну історію. Кругова оборона з валами розтягнулася на 10 кілометрів.

На берегах Либіді військо Юрія Долгорукого було наголову розбите. Його товариш, половецький хан Свенч Бонякович, — убитий.

На Перепетовому полі (між Білою Церквою, рікою Стугною і Фастовом) залишки військ Юрія Долгорукого були остаточно побиті, захоплені в полон і потоплені в р. Рутець. Як пише літопис, у тій же битві кияни ненароком ледь не вбили свого князя. Коли Ізяслав крикнув, що він князь, кияни подумали, що він — Юрій Долгорукий або його син, і почали рубати князя по шолому. Після цієї поразки літопис чітко показує, що син Долгорукого Андрій Боголюбський не вважав Суздаль Руссю: він «випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі ні раті, ні чого іншого».

Навесні 1152 р., якраз 860 років тому, Юрій Долгорукий зібрав муромські й рязанські полки, а також половецьку кінноту, і знову спробував вирушити на Київ. Однак, лише тільки почувши про наближення київського війська великого князя Ізяслава, половці залишили Юрія Долгорукого, а далі втік і він сам.

Ця війна починалася майже як звичайна усобиця, а закінчилася як війна, в результаті якої, по суті, утворилася нова країна. Тоді вона звалася Суздаль, або Залісся. І тоді її перша самовпевнена спроба встановити контроль над Києвом була провалена.

Ізяслава Мстиславича першим із усіх князів літописи й навіть конкуренти, в тому числі Юрій Долгорукий, починають називати «цесарем Русі», уподібнюючи його візантійським імператорам.

Ізяслав був прихильником незалежності Київської митрополії від Константинопольських патріархів. Одразу ж по утвердженню на великокняжому столі Ізяслав Мстиславич наказує єпископам обирати митрополита без участі Константинопольського патріарха. Всі єпископи з українських земель підтримали це обрання, у той час як новгородський і смоленський — не підтримали. Як результат, 27 липня 1147 року більшістю голосів митрополитом Київським і всієї Русі було обрано Клима Смолятича, якого дуже шанували сучасники. Як пишеться в літописах, такого «філософа і книжника в Руській землі не було». Це було дуже важливе досягнення на шляху до утвердження автокефалії української церкви.

Князь Ізяслав Мстиславич у важкій боротьбі з Юрієм Долгоруким установив повний київський контроль над усією територією від Північного Льодовитого океану до Чорного моря. Практично скрізь сиділи його сини або васали.

Запас міцності Київської держави був на цей час ще настільки великим, що навіть безперестанні війни не змогли вплинути на міжнародний статус країни.

На жаль, після того, як цілі покоління вчили «українську історію» за з’їздами КПРС і тисячами вироблених тракторів, в Україні бракує не лише розуміння, а простого знання історичних фактів.

Олександр ПАЛІЙ, історик, автор книжок «Історія України» (2010), «Ключ до історії України» (2005)
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments