Лиш боротись — значить жить!
Іван Франко, український письменник, поет, публіцист, громадський діяч

ЕФЕКТ ВИСОКОГО НЕБА

Монологи Сергія Кримського про софійність та життя
20 квітня, 2001 - 00:00


Шановні читачі, сьогодні «День» публікує першу частину анонсованої раніше лекції професора, доктора філософських наук Сергія Борисовича Кримського про скарбницю воістину світового значення — Софію Київську. Ми відвідали разом iз нашим постійним автором цей пам’ятник давньоруського зодчества. Цикл незвичайний тим, що вдумливий, мудрий філософ буде проводити імпровізовані бесіди, використовуючи свої знання про пам’ятники архітектури, топоніміку Києва — «Другого Єрусалима». Ми йшли до цих лекцій багато місяців, зрештою, знайшовши потрібний контекст, в якому буде розгорнута своєрідна антологія софійності (мудрості) минулих століть на тлі знакових пам’ятників культури столиці України

ПРИЄДНАННЯ ДО БОЖЕСТВЕННИХ СМИСЛІВ НАДАЄ РАДІСТЬ БУТТЯ

Смисл книги — всередині книги. А смисл архітектурної споруди залежить від місцевості. Вона «виростає» з певного контексту; треба знати контекст і коли дивитися — вранці, увечері, взимку чи влітку. Я написав статтю про українське бароко. На Україні немає такої барочної споруди, до якої я б не потрапив пішки — на заході чи сході. На підставі таких особистих вражень і написана ця робота. Спочатку треба відчути екстер’єр.


Софія Київська — пам’ятник світового значення. Такого ж значення, як грецький Парфенон і римський Колізей. Справа ось у чому: звичайно християнські церкви присвячуються або святу (Різдва, Стрітення, Великодня...) або якому-небудь святому (Павлу, Миколаю, Петру...). А такої християнської святої як Софія до XV століття не було. Це просто образ мудрості. Рідкісний, особливий випадок, щоб до XV ст. християнська церква називалася ім’ям Софії.

Справа в тім, що можна говорити про певну паралель між афінським Парфеноном і київською Софією. Подібно до того, як афінський Парфенон збудовано на місці історичної битви з персами — київську Софію збудовано на місці історичної битви з печенігами, після якої ці кочівники взагалі зійшли з історичної арени. Літописець пише: «Многие утопиша, многие погибаша, а иные бегают до сих пор неизвестно где...»

Так само як Парфенон присвячений богині мудрості Афіні, київська Софія присвячена Софії, тобто мудрості. Якби ми з вами поставили перед собою таке завдання: дати лаконічне визначення, що ж таке античність, то якою була б відповідь? Це концепція софійності світу.

Античні греки дійшли такої думки — є два типи мудрості. Є мудрість, яка в голові — «Логос»; є мудрість, яка в бутті, в речах — це «Софія». І тому греки дійшли висновку, що світ — це книга. Світ читається, як ми читаємо книгу. У книзі кожний розділовий знак, кожне слово щось значать. Так само й у світі речі мають деякі приховані, божественні смисли і приєднання до цих змістів надає радість буття, радісне мистецтво. І дає, так би мовити, залучення до певної життєвої благодаті. Тому світ — книга... Це поняття виявилося надзвичайно важливим для християнства. Справа в тім, що християнство — це теїстична релігія, тобто Бог у ній не субстанція, і Бог там — не енергія, як у брахманізмі, Бог — особистість, така ж особистість, як кожний із нас. Ця особистість має біографію (Євангеліє), в неї є характер; відомо, що Ісус плакав, але ніколи не сміявся.


Отож, як зв’язати Бога зі світом, якщо він є субстанцією чи енергією? Зрозуміло, можна сказати, що в основі усього — Бог. А як зв’язати зі світом особистість? І тоді згадаємо античну концепцію софійності світу. Світ, згідно з нею, — це текст Бога, це слова Бога. Звідси «спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було — Бог». Таким чином і сам Ісус — це Слово з великої букви, що було на самому початку. І звідси такий особливий піїтет перед знаками навколишнього світу. Скажімо, київський літописець може описувати історичну битву; і в нього ж... «пройшла корова». Те, що пройшла корова, має не менше значення, ніж сама битва! Це знамення, знак чогось, якихось дуже важливих смислів, можливо, божественних смислів.

Чому — тепер нам стане зрозумілим — у Києві виникає храм Софії? Київська Русь, і, відповідно, Київська держава, народилася на березі великого степового океану. Уявіть собі Великий Степ, що починається біля Великої Китайської Стіни — степи Монголії, степи Середньої Азії, степи Прикаспію, степи Уралу і степами України та Угорщини вона закінчується біля Альп. Великий степ, що охоплює два континенти! Цей Степ був етнічним казаном, що весь час «вихлюпував» хвилі навал кочівників.

До речі, цікава деталь: у нас «відкрилася» тема української культури. І як завжди, коли відкривається щось нове (як скажімо, Америку відкрили), туди кинулися авантюристи. Ось і зараз в українську культуру кинулися авантюристи, які пишуть казна-що. Я вже не кажу, що дуже шкідливий вплив справила діаспора, у якої не було серйозних матеріалів. Представники діаспори «наговорили» таке, що сприймається тепер як остання істина. От, скажімо, пишуть: «українська культура — селянська». Та взагалі ніяка культура не може бути селянською! Культура виробляється в містах. І Україна — особливий регіон світу. Тут до середини XVII століття сіл не було як таких. Натиск степу могли витримати тільки укріплені місця — міста. Те, що так називалося (потім, звичайно, виникали села), — це були козачі хутори. А козачий хутір — це не село; у козаків розмовна мова — латинь — у «Тарасі Бульбі» головний герой говорить: «І я Горація латиною читав». Тобто це було зовсім інше середовище, щоправда, дуже цікаве — воїн-селянин, воїн- землероб.

ХРАМ ЯК ГАВАНЬ У СТЕПОВОМУ ОКЕАНІ


Цей Великий Степ, що «давив» на Київську Русь, для киянина, русина, був пітьмою зовнішньою, хаосом. Хаосу треба було протиставити розумну Ойкумену, тобто розумне буття. Такою розумною Ойкуменою могло бути місто, центром якого є Софія. Це — альтернатива хаосу Степу. Причому місто тоді розумілося інакше, ніж ми зараз його сприймаємо. У нас воно має центр і периферичні частини (передмістя). Тоді ж місто було чітко окреслене стінами. За стінами вже було не місто. Самі стіни пов’язувалися зі словом «цнотливість». Тільки після Жанни Д’Арк, дівчини-лицаря, це поняття було перенесене на жінок. А до цього воно відносилося тільки до стін, котрі охороняли мудрість міста. І місто розумілося як суцільний образ, як земна ікона небесного міста — Єрусалима. У літописах воно вживалося в художньому контексті — «І одяглася Русь у білу ризу міст».

Звідси особливе значення і самої ідеї Софії, і самого храму Софії. Звичайно, це християнський храм, головний храм Київської Русі. Але одночасно це був і духовний центр. Тут на другому поверсі влаштовувалися бенкети; проходили дипломатичні прийоми; тут знаходилася перша бібліотека; тобто в цілому — це був храм мудрості, храм Софії. Більше того, подібно до того як Парфенон (це моя метафора) був транслятором античної традиції в Західну Європу, Київська Софія була транслятором античної традиції в Східну Європу. Звідси й ця симетрія.

Один церковний письменник XV століття написав про православні храми так: «Тихі гавані безкрайніх степових просторів з їхніми нерозв’язними проблемами». Храм як гавань у степовому океані!

Тут, коли ми дивимось із зовнішньої сторони на храм Софії, усе читається як текст, буквально усе має свій зміст. Скажімо, 13 куполів (у XVII в. — додали 6). Чому 13 куполів? 13 апостолів, чи то включаючи Христа, чи то включаючи Іуду (адже він теж був апостолом, обраним самим Христом). 13 руських племен — поляни, древляни, кривичі, угличі, вятичі... Тому саме 13 куполів.

Історик Надія Никитенко доводить (звичайно, офіційні історики цураються цих версій, котрі йдуть врозріз із їхніми версіями), що Софію Київську починав будувати ще Володимир, оскільки тримати будівельників Десятинної церкви без роботи було досить дорогим задоволенням. І я відчуваю, що шановна колега права.

У V столітті нашої ери в Римі один чернець підрахував, що в Х столітті (тобто на початку Другого тисячоліття) буде кінець світу. І ось що цікаво, п’ять століть у Європі падає економіка, ніхто економікою не займається. Гроші вкладають у церкви, у монастирі, люди рятуються. І тільки в Х столітті, коли виявилося (як вони думали, — це теж окрема тема), що Страшний Суд не настав; він був перенесений у майбутнє, що, на мій погляд, виявилося ілюзією. Насправді Страшний Суд був розтягнутий у часі. Адже в II тисячоліттi загинуло 400 мільйонів чоловік, тобто все населення, що жило в Х столітті. За минуле тисячоліття жодна велика с оціальна проблема не вирішена, також як проблема бідності, проблема безробіття, проблема злочинності, молоді. Ані соціалізм, ані капіталізм не вирішили ці питання.

Скажете, а науково-технічний прогрес?.. Вернер Гейзенберг, найбільший лідер сучасної науки, сказав: «науково-технічний прогрес — це спосіб зробити пекло більш комфортабельним для життя» . Бо техніка вирішує ті ж проблеми, що і викликає. Прекрасно, я можу на машині або на транспорті приїхати на роботу. А навіщо треба жити так, щоб на роботу треба було їхати?

Я вважаю, що наприкінці Х століття Володимир хрестить Русь, рятуючи свій народ від Страшного Cуду. І тому не випадково ця подія збігається з часом, коли чекають кінця світу. І ось це очікування, контекст кінця світу позначаються і тут. Ви бачите несправжні вікна. Це не закладені прорізи, їх із самого початку так будували. У чому ж справа? Поза храмом демони — нехай вони б’ються в закриті вікна і не потраплять у відкриті. Або ви бачите на апсидах тонкі стовпчики, що йдуть нагору і перетворюються в такий орнамент — трилисник (пізній орнамент, але він показує суть стовпчиків). Трилисник — це символ Трійці, триєдиної сутності Бога. Нечиста сила в землі. Її потрібно каналізувати нагору і заплутати в нестерпній для чорта символіці триєдиної сутності Бога. Тут ми бачимо чекання і боротьбу з цими страшними силами, що знаходяться зовні. І сама Божа Матір (Оранта) «Непорушна Стіна» — це те, що захищає від зла і свавілля нечистої сили за стінами цього храму.

КУЛЬТУРИ НЕ ВКЛАДАЮТЬСЯ ОДНА В ІНШУ, ЯК МОТРІЙКИ

Є ще одна особливість — Київ народжується як християнський центр; у просторі бісівської сили, у її самому небезпечному жіночому варіанті — відьмацтві. Київ виділявся навіть шабашами відьом на знаменитій Лисій горі. І треба було протиставити цій бісівській силі християнську міць, християнську оборону, особливу духовність.

Нагорі Софії ви бачите рипіди, або сонця... Рік тому, знаходячись у Парижі, я побачив різницю між католицьким і православним храмом. Паризькі храми будуються як Град Божий, як ціле місто; вони мають, наприклад, оборонні вежі, часто архітектурно не зв’язані з цією спорудою; там величезна кількість сонячного світла, вітражі. Тут, у Софії, стіни глухі. А рипіди або сонця випромінюють духовне світло, добуте у темряві печер праведниками й екстраговане наверх. Духовне світло, добуте з темряви.

У Софії ми бачимо зразок культури початку ХI століття. Офіційна дата її заснування — 1037 рік. Але це, швидше за все, дата освячення храму. Тут є фрески 1018 року, тобто самого початку ХI століття. Всупереч тому, чому нас учили в підручниках, культури не вкладаються одна в іншу, як мотрійки. Культури монадологічні, замкнуті. І проникнути в них дуже важко, необхідне найскладніше моделювання. Кожна культура має свої цінності, свою психо логію, і зрозуміти її суть (я про це кажу, щоб ми правильно розуміли те, що там побачимо) неможливо, спираючи на те, що ми знаємо зараз. Скажімо, у нас головна цінність сучасної культури — життя. Але ще для європейської культури ХVII століття було дві цінності — життя і смерть. Я маю на увазі не тільки стоїків, що влаштовували бенкети, читали вірші і... різали вени. Скажімо, Олександр Довженко це дуже здорово показав у фільмі «Земля»; старих, з бородами, я їх ще пам’ятаю в українських селах. Для них смерть — як із яблуні падає яблуко. Очікувана смерть. На «горищі» у них уже «труну» було заготовано! Смерть мала свою цінність — це зовсім інша культура, де цінність не тільки життя, але й смерті . Нам це важко зрозуміти. Наприклад, Іван Грозний хотів зробити страту страшною. Справа в тім, що для давньоруської людини страта не була страшною; страта була те саме, що театральна дія, де засуджений прощався з народом, промовляв молитву Богу, і був абсолютно переконаний, що за кілька секунд він буде в раю, тому що він мученик. Як же зробити страту страшною? Іван Грозний біля «лобного місця» будує собор Василія Блаженного, щоб засуджений шкодував, з якою красою світу він розстається. Це не допомагало — ката не боялися; боялися пекла (це інша тема). І цар придумав (щоб ви зрозуміли, наскільки відрізняються культури) з його погляду найстрашнішу страту: раптова смерть з- за рогу, щоб засуджений не встиг відчути смерть, не встиг піднести молитву Богу, і отже, буде в пеклі. Ви відчуваєте, яка різниця? Що це таке, ми знаємо за відносно недавніми подіями в Ірані. Шахська гвардія, озброєна сучасною зброєю, з юрбою нічого не могла зробити, бо за мусульманськими звичаями — якщо ти загинув за віру, твоя душа йде негайно в рай і 40000 гурій (!) тебе одразу обслуговують.

ПРО КУЛЬТУРУ РІЗНИХ ЕПОХ

До речі, це неофіційні відомості, мені знайомі з Зоряного містечка говорили — Юрій Гагарін, швидше за все, був останньою людиною з цінністю смерті. Він, власне кажучи, тому і загинув; весь час жив у ситуації на межі між життям і смертю. Коли Гагарін летів у космос, у нього був нормальний пульс. Це чудо, бо якщо дзвонить телефон — у вас піднімається пульс; ви дзвоните в двері своєму знайомому — у вас також піднімається пульс. Людина летіла в невідомість — до Гагаріна згорів один супутник (дві собачки загинули). У жодного космонавта в майбутньому (ані радянського, ані американського) такого не було. Ось що таке культура різних епох.

З іншого боку — відчуття часу. До ХVII століття годинники не мали хвилинної стрілки. Хвилини абсолютно нікого не цікавили. Коли Ґете написав: «Мить, зупинися — ти прекрасна», це стало великим відкриттям, бо нікому в голову не приходило, що мить може мати красу. Люди жили тільки під знаком вічності. У будинку «красний кут», де ікони висіли. Будинок був орієнтований на визначений напрямок — на схід. Поховання — ногами на схід. Це цікаво — звичай виник у Римі, де на схід від нього знаходився Єрусалим. Але у нас на сході Сибір! Ось такі парадокси! Історичні.

Скажімо, в Києві, якщо ви пам’ятаєте, років 20 тому були такі забігалівки — «Хвилинки». Річ зовсім немислима для київського жителя навіть XIX століття — люди не можуть зустрічатися під знаком «хвилинки». Тільки вічності. Ось це культура, де цінність — вічність. Це культура — де чимало символізму, в який ми не завжди можемо зараз проникнути. Наприклад, найбільш світлий пам’ятник давньоруської архітектури — Покрова на Нерлі, присвячений дуже радісному святу заступництва Божої Матері. Але там ми бачимо в екстер’єрі та в інтер’єрі грифона, що мучить зайця; досить страшний образ. У чому ж справа? Тільки завдяки Данте вдалося зрозуміти в чому справа (Данте жив на межі ХIII і XIV століть і не втратив ще якийсь ключ до символізму). Це, виявляється, просто образ віруючого. Але який ланцюг асоціацій, щоб зрозуміти, що ж такий образ означає! Ось тому ми з вами будемо споглядати культуру, де символізм, де імператив вічності, віра в цінність життя і смерті.

Софія — друга кам’яна споруда на Русі. Тут вироблялися основи православної архітектури. От візьміть готику. Говорять, що це мистецтво вписувати лінії в небо, де головне завдання — виразити нескінченність у самій будівлі. Тут протилежна задача; будівля монументальна, але майстер зробить усе, щоб вона справляла інтимне, камерне враження. Важливо не в будівлі виразити нескінченність, а будівлею підкреслити нескінченність неба. Тому над православними храмами є ефект дуже високого неба. Ось якщо ви подивитеся на звичайний будинок — там небо нагору не піднімається так, як тут, де ми спостерігаємо архітектурно розрахований ефект високого неба.

Подивіться на кладку стін Софії. Ось камінь, плінфа, плоска цегла, особливий розчин; звичайно говорять, що в нього домішували яйця. Але ніяких яєць не клали. Секрет простий — будівельники нікуди не поспішали! На сучасних будівництвах вапно гасять 2—3 години. Біля Золотих воріт ями, де вапно гасилося 2—3 роки! Саме така кладка в Римі. Потім через Візантію майстри принесли її сюди.

У КИЇВСЬКІЙ СОФІЇ ЗАКЛАДЕНО МОГУТНІЙ ДРАМАТУРГІЧНИЙ ЕФЕКТ

Спочатку Софія була оточена відкритою галереєю; і з яскравого сонця люди йшли у напівтінь галерей, а потім потрапляли в темну прихожу (нартекс) і в темні коридори; і потім повинні були бути осліплені внутрішнім світлом мозаїки, внутрішнім світлом цього собору. Справа в тім, що християнський храм будується інакше, ніж храми до нього. От скажімо, єгипетський храм. Ви заходите через два вузьких пілони (символ вашого народження), потім потрапляєте в подвійний ряд колон, що не дає відхилиться вам ні на йоту ані вправо, ані вліво, на шляху до мети вашого існування — до мумії. Античний храм — до нього не заходили. Античний храм — це футляр бога. У нього тільки жерці заходили. А народ збирався навколо на майдані.

А православний храм будується інакше — зібрати усіх під одним куполом. Він будувався як модель світу. Тобто тут свій простір, котрий архітектурно заданий хрестово-купольною композицією, в основі її лежить хрест. Простір відчутний, завдяки диму кадил; а час задавався порядком читання фресок. Звичайно, як правило, проти часової стрілки, знизу нагору.

Ми дивимося на головний образ Київської Софії — Оранту. У кожній картині є джерело світла; світло чи падає з вікна, чи від лампи, чи ще у якийсь спосіб. Тут же немає джерела світла. Тут світло всюдисуще, тобто божественне світло. Воно побудоване так — мозаїка, смальта, кубики під різними кутами розсіюють світло, внутрішнє світіння відбувається. Зовсім унікальне світіння. Аналогів такого образу Божої Матері не збереглося. Божа Матір, звичайно, зображується по-іншому: вона витончена, «свічкоподібна». Тут же вона важка, і виступає як в акафісті Божої Матері. Там вона подається як войовниця Бога.

За однією з історичних версій, сам акафіст був написаний у V столітті. Це час нападу Кия на Константинополь: акафіст був створений на честь порятунку Константинополя від варварів. І ось образ акафіста повернувся до Києва у вигляді цієї Оранти. Цей образ взятий з 2-ї книги Біблії — «Вихід». Коли Мойсей виводив євреїв із Єгипту, по дорозі сталася битва з амалікітянами. Мойсей побачив, що перемагають амалікітяни, і він здійняв руку догори, звертаючись до бога із закликом про допомогу. Це дуже цікава особливість — поки в нього вистачало фізичних сил тримати руки догори, перемагали євреї; як тільки руки знесилено опускалися, перемагали амалікітяни. Таким чином, подвиг Оранти — це подвиг вічного «тримання» рук перед Богом на захист грішного людства. Тому вона і зображується тут як войовниця, як згусток волі і сили, від якої повинні загинути усі вороги. Що тут важливо? Знову ж таки, інша культура; молитва не була чисто психологічним станом. Тільки пієтизм у XVIII столітті вводить психологічне сприйняття молитов. Молитва була як магія, як дія, магічна дія. Іноді з виявленням фізичних зусиль, що ви тут бачите.

МІСІЯ І ФУНКЦІЇ ГОЛОВНОГО ХРАМУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Про Оранту можна багато говорити. Але тут виникають інші асоціації. У давньоруських містах головний храм мав семантичну функцію — він виражав місію князівства. У Переяславському князівстві головний храм — Михаїла, воїна, проводиря небесного воїнства; це прикордонне, степове князівство, що захищало Русь від кочівників. У Чернігові головний храм — Спасу (Чернігівське князівство претендувало на перше місце серед руських земель). Це було найбільше князівство — від Курська до Тьмутаракані. У Києві — головний храм — Софія. Софія — за християнським богослов’ям — друге обличчя Трійці, тобто Христос. Але зображено Богородицю. Взагалі, семантика Києва задана богородичним циклом. Основні храми (Благовіщення на Золотих Воротах, Десятинна церква, весь цикл лаврських храмів від Анназачатіївського до Успенського) пов’язані з Богородицею.

У чому ж справа? Чому Софія пов’язана з Богородицею? Я вивчав це питання. Дуже просте рішення. Виявляється, у богословській літературі Богородиця розглядалася як перший храм Софії. Вона несла Христа усередині самої себе, була вагітна Христом, тому вона — перший храм Софії. А перед нами храм Софії другого плану. Тому тут немає протиріччя з тим, що Софія пов’язана з Христом, а основна фігура тут Богородиця. Вона сама — храм Софії.

Вгорі ви бачите три фігури — сцена називалася «деісус». Справа в тім, що велика частина православних обрядів походить із ритуалів візантійського двору. Ікони — це аналог портретів полководців. Іконостас виникає з задника античного театру. У ньому так само три входи, подібно до того як у античному театрі було три актори. А деісус зображує сцену, коли праворуч і ліворуч від імператора ставали найбільш близькі до нього люди (дружина і перший візир) і просили про полегкість до в’язнів підземної в’язниці Константинополя. Таким чином Деісус, або моління в перекладі, перейшло потім до православного обряду. З XV століття — праворуч і ліворуч вже домальовувалися апостоли, у результаті чого виник цілий іконостасний чин. У деісусі Софії ми бачимо в центрі Христа, а праворуч і ліворуч — найбільш близьких йому осіб — духівника (Іоанна Хрестителя) і Богородицю. Вони просять його про полегкість до грішного людства. Над Орантою напис з 45-го псалму — «Воно не похитнеться» (у давньогрецькій мові, як і в українській, — місто — середнього роду). «Воно не похитнеться, Бог у середині його, Бог йому допоможе із самого ранку». Цим написом і цим зображенням Київ знаходиться під заступництвом Божої Матері. Оранта характерна для православ’я. Протестантизм взагалі заперечує її, вважає цей символ непотрібним сентименталізмом.

Закінчення див. у наступну п’ятницю

Матеріал підготував Сергій МАХУН, фото Анатолія МЕДЗИКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments