Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Філософія та політика

23 грудня, 2004 - 00:00
ВОЛОДИМИР ШКОДА / ФОТО МИХАЙЛА МАРКIВА / «День»

Нова книга нашого постійного автора, філософа Володимира ШКОДИ (Харків) «Философия in Action», за його власним визнанням, відсотків на 95-96 складається з матеріалів, опублікованих у «Дні». І тому цілком логічно, що одним із приводів для нещодавнього візиту Володимира Васильовича до Києва стало бажання подарувати свою книгу безпосереднім «винуватцям» її появи на світ. Крім того, філософ поділився деякими своїми враженнями від подій «помаранчевої революції».

— У назві книжки — «Філософія in Action» — я хотів виразити ідею, що сучасна філософія — це не сова Мінерви, яка вилітає з настанням сутінків (як у Гегеля), тобто тоді, коли все закінчилося й уляглося. Тепер це нікому не потрібне. Треба відгукуватися на те, що відбувається зараз. І в анотації до книжки (яку повинні писати видавці, але завжди пише автор, оскільки видавці лінуються це робити) я, до речі, написав про те, що ця книжка написана в жанрі «газетної філософії». «Але це не оповіді про саму філософію, не популяризація нібито здобутих нею істин. Це спонтанні відгуки на події, що становлять публічний інтерес. Або локальні узагальнення швидкоплинних спостережень, які підкидає нам невичерпне на вигадки життя».

— Ці слова свідчать на користь прийнятого мною свого часу рішення, що філософія повинна бути в щоденній газеті. І, я думаю, ця книжка буде ще одним внеском у «Бібліотеку газети «День». До речі, а чим стала для вас поява ваших філософських робіт на сторінках газети, на вашій «Лавці філософа»? Як відгукувалися читачі?

— Було досить багато відгуків. Позаминулого року, наприклад, коли ваша газета проводила акцію «Топ «Дня», в рамках якої просила визначати п’ятірку найцікавіших матеріалів за тиждень, я дуже часто опинявся в цьому рейтингу в першій трійці. Першим ніколи не був, але другим доводилося.

І ось що ще я хочу сказати. Я — довірена особа Віктора Ющенка в одному з територіальних округів Харкова, 172 му. Я бачив, що ефективність моїх зусиль у цій ролі в практичному розумінні — дуже низька, я виконував суто представницькі функції. А потім я подумав — а ось те, що я чотири роки робив, абсолютно явно декларуючи ліберальні цінності, хіба ця робота не зробила хоч маленький внесок у те, що зараз відбувається в Україні?..

Що до відгуків читачів, можна згадати ще про одну історію знайомства. Близько двох місяців тому я отримав електронною поштою лист від дівчинки 17 років. Її звати Юля, вона навчається на другому курсі одного з київських університетів. Вона тоді прочитала мою статтю «За що я люблю Америку», яка в неї викликала захоплення: мовляв, у той час, коли багато людей ненавидять Америку, ви наважилися висловити таку думку і т.д. І розпочалося активне листування, за два місяці — близько сорока листів, майже кожен день по листу. Я з цікавістю читав її листи на найрізноманітніші теми та з цікавістю писав (при тому, що наша різниця у віці — якраз півстоліття: 17 і 67 років), а вже в Києві познайомився з нею особисто. І все це — завдяки нашій газеті...

— Це — наша спільна заслуга. Ми хотіли, щоб у людей, які шукають, були наставники. Як, наприклад, той самий Сергій Борисович Кримський, який багато років читав і накопичив колосальне розуміння (не просто знання, а саме розуміння). Він — один із тих, хто потрібен нам у власних пошуках. Адже ми також вчимося. І поруч із нами вчилися багато тих, хто прийшов до газети, як до способу розвитку. Це, звісно, було надзавдання і для газети. Тому що йшлося про руйнування стереотипного образу газетної продукції (хай навіть у кращих виявах) та створення газети, націленої на роздум і дію.

До речі, про «роздум і дію» — які ваші враження від Майдану?

— Зазвичай, коли приїжджаєш до Києва, думаєш про те, де ти ночуватимеш. Під час цієї поїздки вперше за багато років у мене з’явилося приємне почуття бездомності, солідарне з людьми в наметах. Друге — якщо говорити про людей, яких я бачив на Майдані, то слово «натовп» до них не застосовне. Це не натовп, а дуже організована спільнота. Продумане було все: аж до оголошень «зарядка мобільних телефонів» (як, наприклад, у приміщенні Вищої атестаційної комісії на Хрещатику). Так ось, коли я спостерігав за цими людьми, я зрозумів, що їх абсолютно ніщо не могло б розігнати, держава не має такої сили. На Майдан справді прийшов увесь народ. Хоча, звичайно, я зауважив (можливо, місце таке було), що все-таки більше було жителів Західної України.

Ще один момент — я щодня сидів бiля телевізора, хоча до цього не дивився його 12 чи 13 років. Щоправда, розумних передач дуже мало...

— І все-таки, що ви відчували як філософ, коли були на Майдані?

— Ви знаєте, філософського відчуття не було жодного, було суто людське відчуття якоїсь радості. Ще одне враження — харківське. Якось мене викликали рано вранці до територіального обласного штабу. І приїхали хлопці зі Львова як спостерігачі, близько 30 осіб, віком 17—20—22 роки. Ви знаєте, я ніколи не бачив таких облич. Не знаю, як це передати, але якась абсолютно явна відмінність у бік благородства.

— І все-таки цікаво дізнатися про один нюанс. Адже ви не займалися політикою раніше. І раптом вас запросили взяти участь у передвиборній кампанії. Запросили, тому що читали та знали?

— Читали і знали, знову ж таки завдяки «Дню». І людина, яка мене запросила, дуже мене поважала саме в зв’язку з публікаціями. Повертаючись до публікацій, можна згадати, що відгуки були не лише з України, але навіть із Росії.

— До речі, про Росію. Навіщо, на вашу думку, Росії треба було ввести в дію саме такий сценарій для українських виборів?

— Якщо ви пам’ятаєте, свого часу я написав статтю для «Дня» щодо виступу Анатолія Чубайса — «Навіщо лібералу державна велич?» (як відгук на публікацію в «Незалежній газеті»). Мені здається, що коли російські розумні люди або росіяни (так-так, розумні, в тому числі філософи) починають говорити про свою націю, вони мовби втрачають розум... Ось Гаврило Попов, наприклад, — вельми розумна людина. Але коли він починає говорити про майбутнє Росії, про те, що росіян треба захищати, про те, що «ми втратили Україну»... Оцініть вислів. Що означає «ви її втратили»? Україна завжди була ваша? Я — росіянин, і дружина моя — росіянка. І російська культура справді для нас — криниця. І економіка: як каже Віктор Ющенко, гроші не мають географії. Але що стосується політичної єдності або, насправді, спроб використати нас у якості такої собі провінції (в класичному значенні) — це просто дратує. Між іншим, росіяни нічого не знають про нас: моя дружина побувала зовсім нещодавно в Москві і ще раз переконалася в цьому. Кандидати, доктори наук, вчені нічого про нас не знають! Уявлення про Україну просто жахливе. Хоча я зустрічав у «Незалежній газеті» відгуки, аналітичні статті, де йшлося про те, що Україна повинна бути для Росії прикладом. Те, що відбувається в Україні зараз, — це справді приклад для Росії.

— До речі, ми писали про це і в передмові до книжки «Дві Русі», фактично випередивши події. Зокрема, ми поставили питання — чим Україна може допомогти Росії? І відповіли — «своєю роботою над власним європейським образом»...

— Річ у тому, що Росія хоче бути таким собі гравцем на світовому полі, причому гравцем самостійним, на якого зважають. Але навіщо ж нас виключати?..

Розмовляла Лариса ІВШИНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments