Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Героїчнi трофеї 1941-го

19 липня, 2013 - 10:58
Г. МАЛАКОВ. ПЕРШИЙ ТРОФЕЙ. ІЗ СЕРІЇ «КИЇВ. 1941— 1945». 1961, ЛІНОГРАВЮРА
ТРОФЕЙНИЙ АРТИЛЕРІЙСЬКИЙ ТАНК (ШТУГ) БІЛЯ ШТАБУ 37-ї АРМІЇ. 10 СЕРПНЯ 1941 р.

...Минули роки, десятиріччя, змінилися погляди, уявлення про минуле — життя триває в інших вимірах, і це цілком природно. Але спробуйте тепер пояснити правнукам учасників оборони Києва, як могло статися, що Вермахт 1941 року дійшов від західного кордону до Києва за двадцять днів! Тобто, десь 800 км по прямій — по 40 км за добу! Неймовірно, але — незаперечний факт: 22 червня стався «віроломний напад», а 11 липня передові частини 6-ї армії під командуванням генерал-фельдмаршала Вальтера фон Рейхенау вже вийшли на рубіж річки Ірпінь, що за 20 км від Хрещатика!

Для порівняння двох потуг, двох тогочасних збройних сил двох тоталітарних держав нагадаймо ще й такий незаперечний факт: від 6 листопада 1943 до 28 жовтня 1944 року, тобто від дня визволення Києва і до дня визволення всієї України, «легендарная, непобедимая, в боях познавшая радость побед» цілий рік гнала «врага ненависного» за тим самим напрямком — від річки Ірпінь, від столиці України — до кордону. Двадцять днів і... цілий рік. Скільки б не намагатися пояснювати, чому так сталося, але так було... Про ці речі й досі не заведено згадувати, мовляв, цим можна образити ветеранів. Бо таки справді перемогли! От тільки якою ціною — їм так само неприємно, боляче згадувати. Від самого початку тієї війни, незважаючи ні на що, велась потужна пропагандистська робота, спрямована на піднесення бойового духу армії та належного патріотичного виховання населення. Щодо останнього, то наші люди за двадцять передвоєнних років добре навчилися слухати між словами та читати між рядками. Отож, із початком війни кинулися запасатися сіллю, милом, сірниками та гасом, рештою — як вдасться. Ще у серпні 1941-го радіо повідомляло про бої «на Коростенському напрямку», а над Голосієвом висіли хмари диму та в Києві виразно чувся гуркіт канонади звідти. Кому ж було вірити?

У ті тривожні дні політичне керівництво Червоної армії демонструвало киянам результати своїх перемог над ворогом. Для цього на завжди велелюдний Хрещатик привозили фюзеляжі німецьких літаків. Так, 30 червня відбувся мітинг на теперішньому майдані Незалежності біля ворожого бомбардувальника «юнкерс» Ju-88, і з балкону колишньої міської думи, а тоді — міськкому і обкому КП(б)У, з палкою промовою виступив перший секретар ЦК Микита Хрущов. Потім біля Бессарабки киянам демонстрували ворожий винищувач «мессершмітт» Bf-109 (імовірно, то була модель «Е» — так званий «Еміль»). А 10 серпня в центрі міста загуркотіли траки трофейної штурмової гармати StuG-III, озброєної 75-мм короткоствольною гарматою. Появі цієї машини в Києві передував незвичний випадок. Якось під час відчайдушної контратаки поблизу села Віта-Поштова з укриття вийшов важкий танк «КВ» — єдиний, що залишився з усього механізованого корпусу — і рушив на німецькі позиції. Їхні снаряди не могли пробити лобової броні, але заклинили гармату, заглух двигун. Танк перетворився на нерухому мішень, контратака захлинулася. Ворог вирішив захопити танк разом з екіпажем, і 22-тонний «штуг» підійшов упритул до безпорадного «КВ» та зачепив тросом. Проте не зміг зрушити з місця свій удвічі важчий трофей. Тоді німці підігнали ще один «штуг», і вдвох вони таки посунули свою здобич. Аж тут запрацював двигун «КВ», і тепер уже він легко потягнув за собою обидві німецькі машини. Їхні екіпажі повилізати з люків і кинулися навтьоки. А на позиції захисників Києва прибув дивовижний караван із трьох броньованих машин.

Один із цих артилерійських танків (так їх називали у нас на початку війни) червоноармійці вкопали в землю, перетворивши на дот. Другий рушив своїм ходом у місто — на вулицю Чкалова (нині — Олеся Гончара), 55, до штабу 37-ї армії.

Там було зроблено фото, вперше оприлюднене нами в альбомі «Київ. 1939—1945», виданому 2005 року. Оригінал знімка зберігся на три чверті, бо чверть відбитку відірвав його власник — батальйонний комісар, начальник організаційно-інструкторського відділення політвідділу 37-ї армії, заступник воєнкома КиУР Михайло Володимирович Паньковський. На фото він — на бойовій рубці ліворуч, праворуч від нього — майор Потєхін. А на відсутній чверті знімка — в люку на місці механіка-водія сидів генерал-майор Андрій Власов, тоді командувач 37-ї армії, герой оборони Києва, згодом і Москви. 1942 року, коли стало відомо про взяття в полон і зраду вже генерал-лейтенанта А. Власова, власник знімка, з цілком зрозумілих міркувань, відрізав оте місце. Про це нам розповів його син, дозволивши оприлюднити фото.

А справний трофейний «штуг» того ж 10 серпня політвідділ 37-ї армії використав для наочної пропаганди і агітації, демонструючи киянам в такий роб мужність і героїзм захисників столиці України. Машина зупинялася біля Оперного театру, на розі Хрещатика і Володимирського узвозу. Там виникали стихійні патріотичні мітинги, які увічнили військові кореспонденти. Знімки широко репродукувалися в періодиці й згодом стали хрестоматійними. Фотограф точно компонував знімок, щоб місце було впізнаваним: біля головного входу до Київської опери, на тлі будинку тодішнього Палацу піонерів і жовтенят (нині Національна філармонія України). Око різав розпізнавальний знак Вермахту — чорний хрест у білій окантовці, так званий «балкенкройц» (балковий хрест).

Із Києва цей перший захоплений зразок ворожого артилерійського танка StuG-III відправили залізницею до Москви для вивчення й випробувань. Вважається, що він і досі там. Згодом, коли цих машин та подібних PzKpfw-III (Т-ІІІ) як трофеїв назбиралося досить багато, на військових заводах їх стали переобладнувати вітчизняними 76,2-мм танковими гарматами Ф-34, що встановлювалися в новій бойовій рубці. Ходова частина і двигун залишалися первісними. Під маркою СУ-76-И було виготовлено близько 1200 самохідних артилерійських установок, які брали участь у боях, але всі були втрачені ще до виходу Червоної армії на державний кордон. На терені України зберігся лише один зразок СУ-76-И, піднятий із дна річки Случ і встановлений на постаменті в місті Сарни як пам’ятник радянським танкістам.

Така от історія одного з перших трофеїв серпня 1941 року. Був ще один трофей, який не набув тоді широкого розголосу, бо захопили його не бійці Робітничо-селянської Червоної армії, а... вчорашні енкаведисти.

І тут починається майже детектив.

У серпні 1941 чотирирічний автор цих рядків разом із старшим братом Георгієм (тринадцять років) та мамою (батько пішов на фронт 23 червня) мешкали на вулиці Терещенківській, 11, навпроти Шевченківського парку. Він був закритий для відвідувачів, бо там порядкували військові: всюди стояла охорона, а газони було перекопано бліндажами й щілинами. Вважалося, що це винищувальний батальйон НКВД.

Одного серпневого дня ми стали свідками незвичного видовища: бійці-енкаведисти приїхали на... німецькому панцернику. Вони діловито походжали навколо своєї здобичі, постукуючи прикладами гвинтівок по задраєних амбразурах. Мені здавалося, що там сидять, зачаївшись, німці — як жуки-хрущі в сірниковій коробочці. Мотор ніяк не заводився, і тоді панцерник взяв на буксир «ЗИС-5». То була тритонна вантажівка, відома під народною назвою «захар», він і завіз трофей на сусіднє подвір’я, де тоді, поруч із Музеєм російського мистецтва, містився якийсь гараж.

Минуло 15 років, війна була далеко позаду. Старший брат, художник, одружуючись, нарисував своїй подрузі автобіографічний альбом, в якому зобразив і ключові епізоди оборони, окупації та визволення рідного Києва — те, що ми пережили. На одному з аркушів кількома штрихами подано той панцерник із хрестом, «трьохтонку», бійців і нас обох — глядачів.

Минуло ще п’ять років. На республіканській художній виставці 1961 року, присвяченій тепер уже місту-герою Києву, художник Георгій Малаков продемонстрував серію кольорових ліногравюр «Київ 1941—1945 років». На одному з аркушів великого формату під назвою «Перший трофей» зображено в неодмінних канонах мистецтва соціалістичного реалізму німецький панцерник на тлі пам’ятника Тарасові Шевченку.

Потім ця робота разом із десятками інших творів заслуженого художника України Георгія Малакова (1928—1979) експонувалася на численних, на жаль, вже посмертних, персональних виставках у Києві, Дніпропетровську, Одесі, Маріуполі, Донецьку, Харкові, Львові, Вінниці, Керчі, а 1984 року — в Москві. Тоді ж у київському видавництві «Мистецтво» вийшов друком альбом «Георгій Малаков». І там вміщено репродукцію кольорової ліногравюри «Перший трофей». Презентація видання відбулася того ж року в Кловському палаці на Липках, де тоді повноправно містився Музей історії Києва. Альбом, виданий накладом у 5000 примірників, одразу ж здобув популярність і швидко став бібліографічною рідкістю.

Невдовзі після презентації до автора цих рядків звернувся незнайомець, якому у видавництві дали наш номер телефону. На зустрічі, що відбулася 17 грудня 1985 року, він подарував оцей унікальний фотознімок і розповів його історію. Батько служив у цьому підрозділі. Коли панцерник затягли на подвір’я гаража, запросили фотографа, який працював у фотоательє в кутку Шевченківського парку, на розі бульвару. Кияни багатьох поколінь, особливо студенти Університету імені Тараса Шевченка, добре знали цей заклад. А на знімку видно бічні вікна музею. Кожен із бійців отримав по фотовідбитку на згадку. Якщо б хтось із їхніх родичів і залишився в окупованому нацистами Києві, мусив приховувати не тільки зв’язки з «органами», але й не тримати вдома таке «антифашистське» фото. Наш знайомий, розшукуючи все, що пов’язано було з батьком у роки війни, знайшов цей відбиток (трохи пошкоджений) далеко від Києва — у селі Торговиця на Кіровоградщині. А нам подарував копію. У липневому номері часопису «Київ» за 1985 рік надруковано повість-пошук В. Костенка «Батальйон особливого призначення». Отже, докладніше — все там.

На фото — німецький важкий бронеавтомобіль типу SdKfz-231 (8Rad) зразка 1936 року. Це був перший у світі чотиривісний повноприводний броньований автомобіль, який серійно випускався до 1943 року. Мав бойову масу 8,3, двигун потужністю 150 к. с. та озброєння: 20-мм автоматична гармата KwK.30 і кулемет МG-34 калібру 7,92 мм; екіпаж — 4 чоловіки.

На унікальному знімку — той самий, що ми бачили, трофейний панцерник, на якому вмостилися бійці з 1-го дивізіону 4-го батальйону особливого призначення НКВД УССР. Цей підрозділ було сформовано із курсантів того ж відомства на самому початку війни, і наш знайомий назвав декого із сфотографованих.

Біля дверцят — ст. лейтенант Борис Григорович Скарбовський (це в його сільській родині зберігалася унікальна світлина), ліворуч від нього, з компасом на руці — лейтенант А. І. Топоров, праворуч — водій Семен. На капоті присів із ручним кулеметом ДП курсант Пінчук. Решта озброєна трьохлінійними гвинтівками Мосіна зразка 1891/1930 рр. з примкнутим багнетом; в одного — того, що тримається за антенну, — пістолет «ТТ» у кобурі з латунним шомполом. Лише в одного бійця, який присів за баштою, виблискує на грудях нагорода — мирна довоєнна медаль «За трудовую доблесть» на трикутній колодці. Цікаво, що з лівого краю знімка з-за плеча бійця визирає якийсь київський хлопчисько в кашкеті — так, як ми з братом того ж дня...

Ворожий панцерник, прозваний бійцями за характерну форму корпусу «гробом», здобули в бою десь на річці Ірпінь. Потім на Дарницькому танкоремонтному заводі бойову машину переозброїли, встановивши 45-мм вітчизняну гармату та кулемет «Максим». Бортові «балкенкройц» зафарбували і замість них із цілком зрозумілим задоволенням намалювали червоні зірки. В такому вигляді «трофей» не раз брав участь у боях під Києвом.

Батальйон не довго дислокувався в Шевченківському парку, де почувався не зовсім затишно — у всіх на видноті. На завдання здебільшого вирушали вночі, вдень відсипалися. Тому невдовзі перемістилися на терен власного відомчого стадіону «Динамо», де умови для конспірації були незрівнянно кращими. А ми з братом ходили дивитися на покинуті бліндажі.

18 вересня 1941 року, коли радянські війська поспіхом залишали Київ, у Шевченківському парку почали вибухати артилерійські снаряди, і в сусідніх будинках повилітали шибки. Тривало це й наступного дня, коли на вулиці покинутого напризволяще міста рушили моторизовані колони 6-ї армії Вермахту. В Шевченківському парку загинуло щонайменше двоє німців, про що свідчить тепер уже теж унікальний рисунок Георгія Малакова з підписом: «Сент. 1941» — хрести зі свастикою та каски на двох могилах на тлі пам’ятника Шевченкові та колонади університету.

Німецькі сапери позбирали розкидані вибухами 76-мм та 152-мм снаряди та знешкодили їх у тому ж парку. Окупаційна влада наказала місцевому населенню засипати бліндажі та щілини і впорядкувати парк. Опікувалася цим тодішній директор Художнього музею Поліна Кульженко.

У грудні того ж 1941-го в Шевченківському парку знову гриміли вибухи — про них пише у своєму «Київському щоденнику» угорський археолог Нандор Феттіх. Улітку 1942 року німецькі «піонірен» (сапери) шукали та знешкоджували в парку радянські снаряди. Але, як видно, не всі. Аж через 60 років — навесні 2001-го, під час впорядкування Шевченківського парку, там знову виявили велику кількість «вибухонебезпечних матеріалів», які, на щастя, вивезли й знешкодили за межами міста. Здавалося б, все! Та ні — взимку та восени 2006 року знов у Шевченківському парку було виявлено та знешкоджено ще кілька десятків снарядів! Сподіваємось, останніх!

І лише згодом декому із здогадливих киян стало зрозуміло, в чому могло полягати одне з «особливих призначень» того батальйону, крім розвідок боєм: встановлення фугасів «там де треба». Решта снарядів залишилася лежати в парковій землі. Повідомити про це вже не було ким і кому: намагаючись вирватися з оточення в Київському «котлі», рештки батальйону загинули у нерівному бою з ворогом біля села Березань 29—30 вересня 1941 року.

Дмитро МАЛАКОВ. Фото надані автором
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments