Лиш плекання зовсім нового духу врятує нас!
Дмитро Донцов, український літературний критик, публіцист, політичний діяч

Горизонти і виклики українського православ’я

Суспільство не зрозуміє і не прийме, якщо результатом майбутнього Собору не буде проголошено рух до майбутнього союзу з УПЦ КП та створення Єдиної помісної православної церкви
8 серпня, 2014 - 11:17
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Сигнали долі, які дедалі голосніше лунають останнім часом, кличуть українське православ’я до послідовної та зрозумілої для вірян і всього суспільства відповіді на сьогоденні драматичні події. І відповідальність за рішення, передусім, лежить на ієрархах УПЦ Московського патріархату.

У чому драма очікуваних рішень? На сьогодні вся увага православної спільноти прикута до особи майбутнього Предстоятеля УПЦ. Видається, що від нього залежить обрати стратегію ставлення УПЦ до автокефалії, Київського патріархату, сучасного московського керівництва тощо.

Натомість варто поставити питання дещо глибше: якими є наші стратегічні цілі, наші горизонти для рішучого і послідовного руху церковного корабля УПЦ? Які принципово нові відповіді має дати українське православ’я загалом, на виклики сьогодення?

Питання на ці відповіді має дати все наше православ’я — але перед УПЦ МП питання стоять набагато гостріше. Які саме релігійні, моральні та соціальні підстави виживання і розвитку цієї церкви у сучасній та майбутній Україні?

Для того щоб залишатися вірянином УПЦ МП і бути впевненим у цьому духовному виборі, необхідно, щоб релігійна ідентичність поєднувалася з моральними переконаннями та національно-культурним світоглядом.

За рахунок чого протягом 20 років УПЦ МП була за кількістю парафій найбільшою і поки що залишається такою церквою в Україні? В її безумовній чисельній перевазі були і суб’єктивні, і цілком об’єктивні причини.

Суб’єктивно — ставлення українських православних до УПЦ МП багато в чому визначалося ставленням до двох видатних релігійних особистостей — до багатолітнього Предстоятеля, нині спочилого Блаженнійшого Митрополита Володимира та до Предстоятеля опозиційної (так можна її назвати) до УПЦ церкви — Святійшого Патріарха Філарета.

Від особи Предстоятеля УПЦ КП православних мирян на початку 1990-х відштовхувала несподівана і, здавалося, кон’юнктурна зміна його публічних поглядів, негативний піар особистого життя, масова непідтримка з боку підлеглих йому до того часу єпископів УПЦ МП. Звичайно, далося взнаки й те, що утворення УПЦ КП не було підтримано світовим Православ’ям. Натомість у постаті Митрополита Володимира привертали його спокій, зваженість, духовна глибина, очевидний пріоритет духовно-релігійного начала особистості над громадсько-політичним. Тому значна частина православних мирян, обираючи свою церкву, орієнтувалася на нього.

Об’єктивний аналіз засвідчує, що на час активного утвердження УПЦ КП на початку 1990-х років цю церкву підтримали переважно віряни з вираженою національною свідомістю. Таких виявилась меншість у Центральній та особливо Східній Україні. Натомість численнішими прихильниками УПЦ МП виявилися люди без чіткої національно-культурної ідентичності, не схильні до різких змін власної позиції. Серед них більшість, особливо у містах, становили російськомовні люди з симпатією до російської культури (не обов’язково орієнтовані на Росію політично), які на той час про власне українську православну традицію мало що знали.

Минуло 20 років. Для УПЦ МП вони були, на зовнішній погляд, мирними, завдяки, певно, молитві митрополита Володимира, його такту, хисту до компромісів та згладжування гострих кутів. З іншого боку, не відбулося суттєвих змін ні в освітньо-культурній політиці церкви, ні в її устрої, який наразі залишається законсервованим синодальним і опирається на досвід життя церкви і за часів СРСР, і навіть за часів царської Росії. До певного часу обрана тактика здавалася благополучною, в першу чергу за рахунок лояльного ставлення з боку влади всіх рівнів, яке забезпечувалося потужним проросійським лобі в українському політикумі. Практично за всіх президентів України УПЦ користувалася режимом найбільшого сприяння з боку офіційної влади — і у виділенні землі для будівництва храмів, і у економічних пільгах та преференціях, які церковні ієрархи «вибивали» і ділилися ними зі своїми спонсорами...

Після перемоги «православного президента» Януковича на виборах 2010 р. здавалося, що церкву чекає безтурботне майбутнє. Але, перепрошую, «Бог — не фраєр» — часи круто змінилися. І весь значний досвід запобігливості перед владою та сильними світу цього виявився нічого не вартим перед новим досвідом — необхідністю стати Церквою власного народу. Це, мабуть, найбільша проблема УПЦ МП — вона не є Церквою всього українського народу або його значної частини, а для більшості населення є швидше інституцією з проведення необхідних релігійних малодоступних ритуалів. Церква залишається віддаленою від людей малозрозумілою обрядовістю, відсутністю живої (і рідної) мови у спілкуванні з Богом, солідними іномарками та годинниками ієрархів і найголовніше — униканням відповідальної реакції на животрепетні питання сьогодення. Не чути було голосу Церкви і при забитті студента цинічними «правоохоронцями», і при чисельних врадіївках — народних обуреннях проти озвірілих бандитів у погонах, і за часів «податкового» та інших, ще поки маленьких, майданів, і у гуртуванні людей проти незаконних забудов тощо. Саме звичайного милосердя, чуйності і людяності, підтримки соціальної справедливості ми як клірики і пастирі УПЦ, на жаль, не навчилися. І саме у цій відчуженості, а не лише у майбутньому нелегкому церковно-політичному виборі, вважаю, основна проблема УПЦ.

Українокультурним та україномовним мирянам УПЦ, на жаль, у більшості парафій ніколи не було комфортно — рідко де у великих містах (можу свідчити за Київ) можна почути проповідь по-українськи (цього, так само, як і української релігійної термінології, не вчать у майже всіх семінаріях та духовних училищах), практично відсутня україномовна релігійна література. Особливо це проявлялося у роки цивілізаційно-культурного вибору. Перед президентськими виборами 2004 року у парафіях УПЦ проросійськими політтехнологами була інспірована знавісніла істерична кампанія проти Віктора Ющенка, якій піддалася маса, здавалося б, адекватних людей. Пізніше, зрозумівши, що відбулася значна самодискредитація, церковне керівництво публічно і демонстративно засудило «політичне православ’я». Під час Революції Гідності цієї зими градус істеричності був нижчий, але також помітний (деінде архієреї, священики, монахи і монахині, миряни молилися або пропагували за перемогу влади над Майданом, за перемогу «Русского мира», проти асоціації з ЄС тощо — є чимало свідків). Утім, адептам «Русского мира» завжди було комфортно у церковному культурно-міфологічному просторі за рахунок культивування страхів і oбразів ворога (керівництво, ієрархія якщо й не підтримували ці страхи і oбрази, але ж і нічого не зробили для їх ліквідації). Усі роки незалежності невпинно і, вважаю, цілеспрямовано (адепти православ’я московського типу) розігрівали параноїдальні міфи-страшилки щодо підступних ворогів православ’я, які ось-ось можуть довести його до загибелі. Перерахую основних «ворогів», про яких автор мав можливість почути за двадцять з лишком років: розкольники та уніати (звісно — а як же без них), (жидо)масони, ідентифікаційні номери, ювенальна юстиція, власне, керівництво УПЦ, протестанти з кейсами, наповненими зеленими доларами, т. зв. тоталітарні секти, зокрема, бездуховна Європа, Америка, Захід у цілому. В основному ж через релігійну літературу (яка на 80—90% російська), російське телебачення (зокрема і т. зв. православні канали), а особливо в останні роки через пропаганду діяльності Патріарха Кирила заперечували та зневажали будь-яку самобутність і цінність українського православ’я. До речі, зараз через монастирі та деякі парафії активно поширюють міф про буцімто неблагословення Афоном Президента Порошенка, розігрівають стояння «до смерті за руське православ’я» у випадку вибору шляху до автокефалії тощо.

Над Українською православною церквою Київського патріархату також тяжіє традиція синодального та підрадянського життя. Утім, є й суттєва відмінність від УПЦ МП. Київському патріархату не довелося вкусити втіхи всебічної державної підтримки, хоча до цього ця Церква прагнула на початку 1990-х. Натомість чимало зусиль було потрачено на розбудову Церкви як власне української, на спілкування з творчою інтелігенцією, молоддю. Якщо молода людина шукає шлях до Христа, то в храмі Київського патріархату вона знайде природне поєднання — бути православним і бути українцем. Натомість у храмі УПЦ МП поєднувати те й інше непросто. Тривалий час на багатьох із тих, хто шукав шлях до Христа, могла подіяти ще одна страшилка — мовляв, Київський патріархат неканонічний і, отже, храми його неблагодатні. Але Майдан Гідності змінив ракурс, кут зору. Благодать — це дія Божої любові. Ця дія відбувається через людей. І там, де церква приймає і підтримує людей у їхніх стражданнях та тривогах, там і Христос. Київський патріархат вистояв разом зі своїм народом на Майдані, прихищав у Михайлівському монастирі побитих і покалічених, отже, Христос і Його благодать були там.

Серед мирян і священнослужителів православних церков і Київського, і Московського патріархатів є багато достойних людей, щирих християн, які бажають послужити Христу, Православній церкві та Україні. Є, звісно, набір стереотипів, що розділяє. Але українці вчаться долати розділення та відчуження. Ми постаємо, розвиваємося як громадянське суспільство. І віряни наших церков, разом із усім суспільством навчаючись бути свідомими громадянами, одночасно навчаються також бути свідомими, відповідальними християнами.

Тому, як ми бачимо, майбутній Архієрейський Собор УПЦ, обираючи свого Предстоятеля, мав би обрати і затвердити стратегічний вектор розвитку УПЦ. Суспільство не зрозуміє й не прийме, якщо результатом Собору не буде проголошено рух до майбутнього союзу з УПЦ КП та створення єдиної помісної Православної церкви. Але ця провідна мета, окрім юридичної, канонічно переконливої форми, повинна мати й відповідне змістовне наповнення. Українська спільнота воліє, щоб єдина Церква була українською по суті, закоріненою в найкращі духовні та культурні здобутки українського православ’я. Для цього також важливо усвідомити й обрати правильні кроки для більш тісного діалогу із суспільством, особливо з його громадянсько-активною частиною. Передусім Церква має співпрацювати з правозахисними та усіма іншими організаціями, діяльність яких спрямована на підтримку соціальної справедливості, турботу про «стражденних і обтяжених». Дуже важливо також налагодити зв’язки з творчою, діяльно-культурною громадськістю, адже не таємниця, що саме в середовищі творчої інтелігенції є радикальне неприйняття УПЦ.

Запропоновані нами бажані напрями розвитку не є простими і легкими до виконання. Але, лише слідуючи ним, на наше глибоке переконання, Православна церква може відновити духовний і моральний авторитет в українському суспільстві, бути «берегинею» України, надихати людей на ревне, самовіддане, жертовне виконання заповідей любові до ближнього та до нашої дорогої, зраненої України.

Від редакції. Нагадуємо, що Архієрейський собор УПЦ, на якому буде обрано нового Предстоятеля, відбудеться 13 серпня.

Протоієрей Богдан ОГУЛЬЧАНСЬКИЙ, УПЦ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...