Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Госпітальєри»: лицарі без страху

Історії людей, що працюють на передовій медиками-добровольцями
13 травня, 2015 - 11:13
СЕРЕД «ГОСПІТАЛЬЄРІВ» ДІЮТЬ ЗАКОНИ ВЕЛИКОЇ РОДИНИ, ДЕ ПАНУЄ ВЗАЄМОВИРУЧКА. МЕДИКИ-ДОБРОВОЛЬЦІ ПИШАЮТЬСЯ ЦИМ І НАМАГАЮТЬСЯ, ЩОБ ТАК УСЕ БУЛО Й НАДАЛІ

Вони називають себе іменем лицарського ордену, що в XI столітті започаткував польові шпиталі як явище. Хрестоматійні лицарські риси справді притаманні «Госпітальєрам», медичному підрозділу Добровольчого українського корпусу (ДУК). Добровольці-медики цього підрозділу працюють завжди у «червоній зоні», по всій передовій. Люди, що здебільшого не мають медичної освіти, проте мають вдосталь завзяття. В минулому — програмісти, мистецтвознавці, професори, часом — просто «вільні художники», люди різного віку, з різним минулим і мотивацією, з різною філософією та вірою, кожен з яких — ненаписана книга. Зараз у «Госпітальєрів» понад сто добровольців. Хтось не покидає передову місяцями, а хтось краде тижневі відпустки за власний рахунок та приїздить туди, де гаряче, аби допомогти бодай на короткий час.

ПРО МАМУ ЛЮДУ, «БЕХУ» І СТЕПАНА БАНДЕРУ

Начмед «Госпітальєрів» Яна Зінкевич — найбільш красномовна й жива відповідь тим, хто каже: «А що я можу в цій війні?.. Я маленька/ий», «Слабка/ий здоров’ям», «Я нічого не вмію, що з мене толку?». Ця тендітна дівчина прийшла в ДУК після школи, лише вступивши до Луцького університету на біологічний факультет.

«Госпітальєри» — це підрозділ, який почався з однієї мене. На фронті були проблеми з евакуацією, з перевезенням поранених, медицини не було як такої ні в ЗСУ, ні в добровольчих батальйонах, ні в Нацгвардії, ні у міліцейських підрозділах, — розповідає Яна. — Поступово ми почали розвивати структуру, збирати людей. З’явився один автомобіль, другий, третій, один екіпаж, п’ять, потім десять... Спочатку ми створили повноцінну структуру на секторі «Піски — Первомайське», тобто це група, яка працює по «червоній зоні», «Піски — аеропорт» — яка займається на місці безпосередньо першою медичною допомогою і евакуацією, доставляє потерпілого в «жовту зону». Там, у «жовтій зоні», людину оперують-стабілізують. У нас дуже високий відсоток виживання, дуже мало втрат».

45-річна акушерка Людмила Гаюк більше відома як Мама Люда. На фронт поїхала разом із чоловіком. До слова, подружніх та просто закоханих пар серед добровольців не бракує, проте командування намагається розводити їх по різних локаціях. Окрім, власне, лікарських зобов’язань, Мама Люда готує їсти, прибирає та вислуховує усіх, хто того потребує — як і належить мамам. «На війну я збиралася дуже давно, ще з листопада, — згадує вона. — Але просто так туди не попадеш... Потрапила аж 10 лютого. Потрапила до «Правого сектору», хоча планувала до іншої структури. На деяких локаціях лікарів немає взагалі, до мене приходять лікуватися місцеві, діти. Мене вже всі знають, на мій приїзд чекають, місцеві викликають додому — там навіть «швидких» немає, лікарні немає...» Мама Люда вміє водити «беху» (БТР) та вправлятися з автоматом, а поміж роздачею ліків місцевим мешканцям розповідає їм про Степана Бандеру.

Бабуся у Станиці Луганській просить краплі для очей — останнім часом зір геть зраджує. «У поліклініці просили переказати, щоби ви їм ліки занесли! — бідкається пацієнтка. — А що ж «їм», коли вони мені один раз прокапали та взяли 20 гривень, а ви он цілу коробочку дали!..»

БЕЗСОННЯ ВІД... ТИШІ

ПАРАМЕДИК-ОПЕРАТОР ІЗ ПОЗИВНИМ «СКУЧНИЙ» ПОЯСНЮЄ: ТАМ, ДЕ ВІН, НІЧОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ, НАВІТЬ КОЛИ ЦЕ ПЕРЕДОВА

«Скучний». Просто «Скучний», — представляється парамедик-оператор. Свій позивний він пояснює тим, що там, де він, нічого не відбувається і завжди скучно, навіть коли це «передок». В «Госпітальєрах» він уже близько місяця, але поки парамедичні навички застосувати не довелося, тож здебільшого працює як оператор та журналіст. Перш ніж потрапити на фронт, працював ковалем історичної зброї. Чимало «Госпітальєрів» в минулому побувало у лавах історичних реконструкторів, тож дух і гумор тут панують відповідні.

22-РІЧНИЙ ЛЬВІВ’ЯНИН «КОБРА» ПІШОВ НА ФРОНТ ОДРАЗУ ПІСЛЯ МАЙДАНУ. ЗАРАЗ ВІН — КОМАНДИР МЕДРОТИ ТА РЕАНІМАТОЛОГ, ЙОМУ ВЖЕ ДОВОДИЛОСЯ ЗАПУСКАТИ СЕРЦЯ ТА ВЕРТАТИ ТЯЖКИХ «300-Х» ДО ЖИТТЯ

22-річний «Кобра» зі Львова пішов на фронт одразу після Майдану без жодного вишколу. Усі навички, як бойові, так і парамедичні, здобув на практиці. Зараз є командиром медроти та реаніматологом, йому вже доводилось запускати серця та вертати тяжких «трьохсотих» до життя. За весь час війни був удома лише тиждень, та й то не знав куди себе подіти. Каже, що без вибухів не може спати. «Я за час перебування в АТО звик до вибухів, пострілів, я на передовій почуваюся краще, ніж удома», — зізнається хлопець.

«Госпітальєр» із позивним «Джоконда» набиває усім охочим тату — кажуть, що в минулому майстер мав власний салон татуювання у Києві. Більшість прагне мінімалізму — набиває собі позивний та групу крові, проте деякі естети дозволяють собі розписати всю спину вишуканими фентезійними сюжетами.

58-РІЧНИЙ КОЗАК МАЖА ЗДЕБІЛЬШОГО ТУТ ОПІКУЄТЬСЯ АВТІВКАМИ — ПОВОДИТЬСЯ ІЗ ТЕХНІКОЮ НІЖНО, НАЧЕ З ДИТИНОЮ. НА ДОЗВІЛЛІ ВІН КРАЩЕ ЗА БУДЬ-КОГО МОЖЕ РОЗПОВІСТИ УСЕ ПРО ІСТОРІЮ КОЗАЦТВА ТА КОЖНОГО ОКРЕМОГО ГЕТЬМАНА

58-річний «Козак Мажа», відомий своїм колоритним козацьким образом ще з Майдану усім його постійним мешканцям, тут здебільшого опікується автівками, поводячись із технікою ніжно, наче з дітьми. На дозвіллі демонструє смертоносне мистецтво вправляння з батогом, а також краще за будь-кого може розповісти усе про історію козацтва та кожного окремого гетьмана.

21-річний «Ярий» поїхав на війну, а слідом за ним вирушив батько («Батя»), аби наглядати за малим, а за ними обома поїхала Мама. Щоправда, наглядати прийшлося за всіма, і тут «на передку» родина в Мами суттєво розширилась. «Страшно кожного дня, — зізнається вона. — Страшно було, коли ми їздили на вивіз з аеропорту. Перед тим, як підірвали термінал, то було важко: поранених багато, бойові дії на Пісках активізовані, і бойові дії велися в аеропорту, і було, що вивозили 10–12 осіб за день. Фізично то важко — без сну, їжі, в бронежилеті, який важить 11 кілограмів, плюс іще розчини — це до 15–16 кілограмів на собі, рюкзак важкий, пояс... Це був січень місяць». На відміну від «Кобри» та його однолітків, Мама прагне повернутися до мирного життя, адже вдома чекають четверо онуків та робота в пологовому будинку.

«У НАС СІМ’Я, ДЕ ПАНУЄ ВЗАЄМОВИРУЧКА...»

До «Госпітальєрів» може прийти кожен охочий. Спершу відбувається навчання на тиловій базі на Дніпропетровщині, потім новачків, котрі пройшли відбір, починають поступово вводити в роботу. «Деякі приїжджають і взагалі не мають уявлення, куди їхали, вони просто не пристосовані до цього і ніколи не пристосуються, — ділиться спостереженнями Яна Зінкевич. — Людину готують і одночасно за нею спостерігають. А я дивлюся безпосередньо як керівник: наскільки людина є компанійською, чи зможе вона працювати в структурі, на яку «зону», на який сектор вона «потягне», які витримає навантаження і чи взагалі зрозуміла, куди вона приїхала. Звісно ж, медикам надаємо перевагу».

Поміж «Госпітальєрами» панують закони великої родини. Тож однією з вимог до новобранців є вміння ці закони приймати та підтримувати. «Введення в роботу після навчання забирає зазвичай три-чотири дні, залежно від рівня готовності, — розповідає Яна. — У нас сім’я, де панує взаємовиручка. Якщо хтось елементарно кинув папірець, другий за ним підніме, а не прийде і поскаржиться мені. Є певні критерії, у нас немає бути гризні. Тому що колектив великий, стресові ситуації, потрібно допомагати один одному. У нас уся робота — добровільна. 20% вилітає у перший час — не готові, не можуть, не хочуть, в останній момент передумали тощо. Ще стільки ж відсотків — це просто дуже хороші спеціалісти, які працюють в лікарні, приміром, півтора місяця і беруть два тижні відпустки. Наприклад, у нас є такий хлопчина, «Риба», він працює на «швидкій» в Одесі. Телефонує, каже: «Завтра о восьмій ранку буду в Дніпрі!». Я кажу: «Добре, тебе заберуть!». Ми забираємо його з Дніпра, він дорогою перевдягається і одразу їде на передову».

Частина «Госпітальєрів» після перемоги повернеться до мирного життя. Ті ж, кого війна «втягнула», а це здебільшого молодь віком до 25 років, заявляють, що поїдуть працювати по інших гарячих точках. «Я буду намагатися розвивати структуру далі, навіть якщо війна в Україні безпосередньо закінчиться, завжди будуть по світу люди, які потребуватимуть нашої допомоги», — переконана начмед.

Олена МАКСИМЕНКО, Київ — Піски. Фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments