Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Гра у снiжки з сажотрусом

Шарм старовинних листівок не варто аналізувати, від їхньої чарівливості все одно не втекти
25 грудня, 2015 - 16:46

Найсмішніше, що всі ми вже забули, як виглядає сніг, щоправда, віримо, що він білий, та й сажотруса не зустрінеш на нашій вулиці, адже він — до успіху. Та все ж таки, це не заважає в уяві грати з намальованими років зі 100 тому, умільцем-сажотрусом з драбиною в руках у сніжки, і все виходить так весело. Що це, невже своєрідний чай у прикуску, але без цукерки, синдром зимового шабашу в голові? Спокійно — зараз все аранжується само собою — граючи, перебираючи, гладячи, вдивляючись, інколи з усмішкою в концентровану наївність вітальних листівок давноминулого часу,  непомітно піддаєшся їхній чарівливості і ось вже твоя душа — розхристана і хочеться, та й отримуєш не філософську ніжність, а просту, людську.

Взагалі, життя або не любить казок або щасливі історії в такому дефіциті, що навіть не варто засмучуватися — на всіх не вистачить. Може, і тому люди прагнули святковою листівкою відвести від колючої думки, додати завзяття, від якого ніхто не відмовиться, шматочок безтурботності, певну яскраву метафору.

НА ФОТО ЗЛІВА НАПРАВО — ГОЛОВНА ЯЛИНКА КИЄВА 1955 РОКУ НА ТЕПЕРІШНЬОМУ МАЙДАНІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ПОШТОВІ ЛИСТІВКИ КІНЦЯ 50-х  А-ЛЯ «КАРНАВАЛЬНА НІЧ» ТА 1961 РОКУ. СВЯТКУВАННЯ НОВОГО 1970 РОКУ У ЖОВТНЕВОМУ ПАЛАЦІ. ЗНОВУ МАЙДАН У ДНІ ЗУСТРІЧІ ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ. І, НАРЕШТІ, СВЯТКОВА ЯЛИНКА НА СОФІЙСЬКІЙ ПЛОЩІ В НАШІ ДНІ

Дивним є те, що дитинство ж у всіх припадає на різний час, але поняття «старовинна листівка» однаково читається і людьми похилого віку, і їхніми онуками, і правнуками. Ця лірична абстракція, їхній певний мелодраматизм знайомий багатьом з дитинства з родинних альбомів, де разом з пам’ятними світлинами, часом, затишно примостилися і вони. Можуть поруч лежати в своїх гніздечках і тонально витончені, і з серії — «кохай мене, як я тебе». Не варто, мабуть, шукати у всьому особливу глибину, а злегка зменшивши ідеалізацію далеко непростих часів, побродити  листівковими задвірками, вловивши вже далеку ментальність.

Ось листівка, яка продавалася переважно на добродійних базарах, кошти від продажу якої віддавали знедоленим. На ній — дівчинка, яка щосили підстрибуючи, гріється на вулиці біля ялиночки. На ній — майже літній одяг і їй дуже холодно. Хочеться вірити, що тоді її на початку ХХ сторіччя обігріли і зараз її правнуки живуть затишніше. Хоча — хто зна’...


ПОШТОВІ ЛИСТІВКИ ПОЧАТКУ ХХ СТОРІЧЧЯ. ОСОБЛИВИХ ПОЯСНЕНЬ ДО НИХ І НЕ ТРЕБА — УСЕ ЗРОЗУМІЛО БЕЗ ЗАЙВИХ СЛІВ

Плутанина, яка виникла через реформу календаря 1918 року, різночитання Юліанського і Григоріанського, призвели до того, що Різдво Христове ми відзначаємо після Нового року, що само собою є дивним. Проте ніде в світі немає такого приводу — зустріти Новий рік ще раз. Помічаю, що навіть лебеді з придуманого раю, які тримають на витончених шийках цифри нового 1907 року розчулюють, і не здаються примітивними, і доволі вгодовані дітки, які, як зі всього намальованого видно, пристрасно любили гроші, а тому їх всіляко оберігали і наближали до себе і лопатками, і віниками і, природно, руками виглядають чомусь ніжно. Ось, бачу, хлопчик і дівчинка так і заснули біля яскравого каміна, а тут і Дід Мороз, якого вони не дочекалися, вже потихеньку господарює — біля крісел укладає бажані дарунки. Як же солодко малятам буде прокинутися, а батькам відчути особливе щастя — все вийшло!


ЦИМ ПОШТІВКАМ ТЕЖ ПОНАД 100 РОКІВ, АЛЕ ВОНИ Й ЗАРАЗ ТАКІ НАЇВНІ, НАПРОЧУД ЗВОРУШЛИВІ

Скільки потім, через багато років, з’являлося трухлявих вінтажних підробок, але вони лише відштовхували своєю липкою штучністю, а вивіреність, як на стареньких поштівках, вислизала. Ось і ганяються колекціонери, бува роками, лише за яскравістю, що не несе втоми, за недомовленістю, натяком, тональністю часу, який спливши, стає начебто привабливішим, аніж було в житті.


І ЯКИЙ ЖЕ НОВИЙ РІК БЕЗ ШАМПАНСЬКОГО! МАБУТЬ, СТАРИМ ЛИСТІВКАМ ВАРТО ВІРИТИ!

Непомітно я забрела до світу дорослих тем і всміхнулася разом із митцем з янгола, який задрімав у келиху, а може, й ковтнув чогось не янгольського. В усякому разі, біля ніжки келиха розкидано п’ять-шість корків, значить, щось було, або ось пані у витончених туфельках, безжалісно заховала всіх своїх залицяльників до цеберка для шампанського, просто, здається, на кригу. Мовляв, охолонете, шановні, я вже знаю свого єдиного і йому зі мною завжди буде тепло.

На іншій поштівці несподівано піддивилася дещо із залаштункового життя Діда Мороза, він виявився тим ще пустуном та витівником — влаштував веселий парубочий вечір, випустивши всі подарункові іграшки на волю і вони, здається, міцно загуляли. Може, це був найкращий день у житті Діда і мешканців його багатого мішка. Схоже, своє відчуття часу, свій рахунок, із ним не владні над вічною чарівливістю намальованих історій, одночасно і богемних і приступних, які завше залишають місце для уяви. Є речі, які викликають бажання доторкнутися і вони чомусь не опираються.

Не знаю, чи можна подивитися старій листівці вслід, але чомусь хочеться.

Людмила ЗАСЄДА. Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА та з його колекції, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments