Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Хірург Володимир Мішалов. Ночі та дні

«Країні на зламі потрібні справді хороші, вправні фахівці»
26 березня, 2015 - 10:14
ХІРУРГІЧНИЙ СТАЖ МАЙЖЕ 40 РОКІВ — І ПРАКТИЧНО ЩОДЕННІ ОПЕРАЦІЇ

Часи не обирають, але сам час раптово обирає своїх подвижників. З огляду на тяжіння до медицини для майбутнього лікаря-хірурга Володимира Мішалова ці слова звучали майже пророче. За династією свого діда Конона, старшого в особливо значущій для старовинної Шполи на Черкащині плеяді братів Коломійченків, він також успадкував наділену цим родовим талантом гілочку. Зокрема, Михайло та Олексій Коломійченки, знамениті київські медики, з обдаруваннями Божою милістю, входять до кола нашої слави. Не випадково районна лікарня в їхніх рідних місцях носить подвійний знак вдячності — імені М. та А. Коломійченко. Втім, єднання і своєрідність їхніх доль у становленні справи, заповіданої М. Пироговим Україні, — окрема повість.

Звичайно ж, стикаючись із відблисками цієї популярності, Володя Мішалов не сумнівався, який шлях обрати. Але Михайла Ісидоровича в операційній бачив лише лічені рази. 1973-го, через рік після вступу новачка до Київського медичного інституту, М. Коломійченка, ветерана Сталінградської битви, головного хірурга армії в період війни й головного хірурга України в післявоєнний час, не стало. Але жила і розвивалася, в межах нинішньої Олександрівської лікарні, його школа. Кафедру загальної хірургії очолив послідовник цього багатогранного майстра й одночасно учень Миколи Михайловича Амосова, ерудит у різних царинах, включаючи й кардіохірургію, професор Юрій Миколайович Мохнюк. Палати й операційні клініки стали для юного Мішалова немовби рідною оселею, й до того ж, з молодших курсів він працював фельдшером у хірургічному відділенні лікарні № 4 на Солом’янці. Нічні чергування тут перетворювалися на нові уроки. А потім, після отримання диплома 1978 року, розпочався шлях хірургічної роботи, спочатку як інтерна, у двох інших великих міських лікарнях — № 14 та № 23. Все це не приходило дарма. Хірургами, при любові до самовідданої професії і схильності до неї, стають лише в таких горнилах швидких осяянь, надихаючих перемог та важких помилок.

І лише потім, з 1982 року, проліг вирішальний шлях в Інститут клінічної й експериментальної хірургії, створений і очолюваний Олександром Олексійовичем Шалімовим. Цей марафон зайняв шістнадцять років пошуків, тут В. Мішалов став кандидатом, а потім — доктором наук. Але розмовляємо ми вітряного березневого дня, в рідній для нього Олександрівській лікарні, де він, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений лікар України, вже близько сімнадцяти років очолює, у складі Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, кафедру шпитальної хірургії № 2 з курсами грудної та судинної хірургії.

«МИ УСПІШНО ПРИШИВАЛИ І ПРИЖИВЛЯЛИ ПАЛЬЦІ, А ІНОДІ Й КІНЦІВКИ. У ВІСІМДЕСЯТІ РОКИ ЦЕ — ВЕЛИКА НОВИНКА»

— Звичайно ж, основний наставник, що обумовив усі віхи, моя вічна зірка — незабутній Олександр Олексійович Шалімов, — замислюється мій співрозмовник. — Становість і рекомендації не мали для нього, як і для Миколи Михайловича Амосова, жодного значення. Працювати в його орбіті й зростати професійно могли лише справжні прихильники такої долі, й при цьому воістину здібні до неї. Інститут, завдяки великим умінням лідера, бурхливо просувався вперед у найрізноманітніших хірургічних напрямах. Як одна з обнадійливих стежок формувалася судинна хірургія, в її сфері виділялися, зокрема, Іван Іванович Сухарєв і Микола Федорович Дрюк, також мої вчителі. Багато чого, на нових теренах, мене навчив М.   Дрюк, котрий цілеспрямовано розвивав мікросудинну хірургію. Ми успішно пришивали й приживляли пальці, а інколи й кінцівки. У вісімдесяті роки це було великою новинкою, і під час виникнення таких ситуацій, коли нас повідомляли, що везуть пацієнта, команда ентузіастів днювала й ночувала у клініці. Але водночас, із благословення Олександра Олексійовича, я багато оперував і у царині черевної хірургії, хірургії жовчних шляхів, при інших локалізаціях патології. Зрозуміло, і це було мінне поле, але як у великій хірургії може бути інакше?

— 1987 року, в тридцять два, ви, вже як хірург вищої категорії, очолюєте в інституті відділ судинної хірургії і тромбоемболії легеневої артерії. 1997-го захищаєте докторську дисертацію на абсолютно новаторську тему «Хірургічне лікування ішемічної хвороби серця у поєднанні з атеросклерозним ураженням інших судинних басейнів». Але цьому прориву, як і належить, передувала кандидатська дисертація. У чому полягали її риси й особливості?

— Розумієте, в параметрах науково-дослідного інституту потрібне досить швидке первинне отримання наукового ступеня. І Юрій Олександрович Фурманов, якому академік Шалімов довірив експериментальний відділ, запропонував мені саме тут виконати кандидатську роботу. Вона була присвячена клініці й експериментальному впровадженню нових шовних ниток, що розсмоктуються, і 1984 року успішно захищена. Окрім користі для справи, для інституту, цей етап пошуків сприяв і моєму більш витонченому опануванню тонкощів судинного шва.

— Володимире Григоровичу, ви першим у цьому інституті за життєвими показаннями провели дуже складну операцію порятунку пацієнта буквально на межі смерті, у зв’язку з розвинутою тромбоемболією легеневої артерії. Як сьогодні можна оцінити цей прорив?

— Ви знаєте, у чомусь це вже слід історії. Сьогодні тромбоемболічну небезпеку такого або іншого роду призупиняють сучасними тромболітиками. Але тоді в невідкладному втручанні для хворого полягав єдиний рятівний шанс.

— А далі, за канвою починань. Ви знову одним із перших у Шалімовському інституті почали виконувати аортокоронарне шунтування при закупорці вінцевих судин, інші операції на серці. Чи відіграло особливу роль під час опанування цих розділів ваше спілкування з М.М. Амосовим? Адже ви, ще в студентські часи, стали його зятем...

— Дійсно, Катерина Миколаївна Амосова і я в ті вже далекі часи стали чоловіком і дружиною. Наші наукові захоплення, природно, різняться, хоча багато що, зрозуміло, і зближує. Від самого початку почали жити окремо. Микола Михайлович практично ніколи, жодного разу, не втручався будь-яким чином у становлення моєї кар’єри. Проте результатами моїх кардіохірургічних ініціатив він, зрозуміло, не міг не цікавитися. І ось тут чимала роль, у ході моєї клінічної тактики, належала його письмовим настановам, які мені Микола Михайлович інколи вручав. Власне, вони були складені для співробітників його інституту. Це були детальні інструкції до дії. Адже Микола Михайлович був надзвичайно грамотний.

«ОДНОГО ЗІ СВОЇХ ПІДОПІЧНИХ, БОРЮЧИСЬ ІЗ  АТЕРОСКЛЕРОТИЧНИМИ АТАКАМИ, Я ОПЕРУВАВ П’ЯТЬ РАЗІВ»

— Однак повернімося до вашої докторської дисертації. Фактично саме ви запровадили поняття — мультифокальний атеросклероз. Про що йдеться?

— Я і в НДІ мого становлення часто оперував, відновлюючи прохідність крові в різних судинних басейнах. Наприклад, на судинах серця, ниркових артеріях розгалуженнях сонної артерії, судинах нижніх кінцівок. І почав звертати увагу на те, що атеросклероз, звужуюча судинна блокада, у певних осіб немовби переходить у наступ. Ну як тут, при вмінні, не спробувати допомогти! Одного зі своїх підопічних, наполегливо відбиваючи нові й нові атеросклерозні атаки, я оперував п’ять разів.

— Організована на новаторських починаннях хірургічна кафедра, яку ви 1998 року очолили в Національному медичному університеті, дала потужний імпульс і в розвитку міського центру хірургії, представленого в Олександрівській лікарні. Що це означало для столиці?

— У єдиних рамках було створено відділення загальної і лапароскопічної хірургії реконструктивної та пластичної хірургії. А щодо проблем серця і судин — відділення серцево-судинної та рентгеноендоваскулярної хірургії. Зразок виглядав корисним. Хоча б тому, що хірургічні дисципліни на кафедрі послідовно опановують студенти четвертого, п’ятого і шостого курсів, а це, як бачите, навчання на практиці.

«ТРАДИЦІЯ КАФЕДРИ — ЗАОХОЧУВАТИ МОЛОДИХ ЛІКАРІВ ДО САМОСТІЙНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ»

— Навчати хірургії... Це, можна сказати, ваша пристрасть. Три видання витримали ваші тритомні «Лекції зі шпитальної хірургії». У співавторстві з професором Я.С. Березницьким (Дніпропетровськ) ви написали сучасний підручник із хірургії. Я не кажу вже про багато інших праць, що зазначені в картотеках Національної наукової медичної бібліотеки України.

— Особливо пишаюся лекціями, де в доступній формі з’являється панорама нинішньої хірургії. Вони стали і для студентів, і для молодих колег настільною книгою.

— А ще, в рамках очолюваних вами Асоціації кардіологів, серцевих і судинних хірургів Києва та Асоціації хірургів-гепатологів України, видаються журнали «Серце і судини», «Хірургія України», «Хірургія дитячого віку», де ви є шеф-редактором. Це наче грані нових пошуків?

— Напевно, об’єднуючи і підручники, і журнали, і значущість асоціацій, це так. І головне, з користю для справи. Хоча б тому, що традиція кафедри — бути гранично вимогливими на іспитах, а з іншого боку, заохочувати студентів і молодих лікарів до самостійних досліджень, даючи можливості і для публікацій.

— Але ж ви щоденно виконуєте найрізноманітніші операції?

— По-перше, в цьому є потреба з боку пацієнтів. Не кажучи вже про те, що це кристал мого життя.

— Під час подій на Майдані колектив кафедри проявив себе як патріотичний осередок. У чому це проявлялося?

— Деякі потерпілі, і після нічного травмування студентів, та й в лютневі дні, відразу ж поступали або доставлялися до наших відділень. Але тоді при госпіталізації виникав певний ризик для пацієнтів, їх  намагалися фіксувати. І ось декілька хірургів нашої клініки почали надавати допомогу в розгорнутих мобільних стаціонарах, насамперед у будинку профспілок. Я і сам, і рано-вранці й увечері, бував на Майдані.

— І таке завершальне запитання — яким уявляється вам завтрашній день Богомольцівського університету?

— Університет працює у вельми складних умовах, адже додатково зараховано чимало студентів й інтернів зі східних регіонів. А навчати треба серйозно, без будь-якої поблажливості, прохань, клопотань. Країні на зламі потрібні дійсно хороші, вправні фахівці. І тут саме час сказати, що університет цілком має право володіти власними автономними клініками, а не якимсь міським доважком із подвійним керівництвом. До речі, ще в далекому минулому клініки на бульварі Шевченка, у зв’язку з п’ятдесятиліттям університету, стали подарунком для медичного факультету. Традиція самостійності вимагає і заслуговує на відновлення. До речі, неодноразово стажуючись у провідних західних центрах і клініках, я переконувався, що вони зазвичай розташовуються при університетах і входять до їхньої структури, а очолюють їх професори. Сподіваюся, що і моя альма-матер нарешті повернеться до таких витоків.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: