Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Хлопчик зі скнилівської фотографії. Час лікує

27 липня, минає 16 років від часу трагедії, яка за числом загиблих вважається найбільшою аварією в історії авіаційних шоу
26 липня, 2018 - 20:10

Жахливі «жнива» Скнилова унаслідок падіння винищувача Су-27 у натовп львів’ян і гостей міста, які зібралися у спекотну суботу наприкінці липня 2002 року на Скнилівському летовищі на шоу, присвяченому 60-річчю 14-го авіаційного корпусу Військово-повітряних сил, — 77 загиблих (у тому числі — 28 дітей) і 250 постраждалих. Загалом, за різними джерелами, потерпілими тоді визнали 543 особи. Від себе особисто додам, що моїм мікрорайоном, а він вважався «військовим» за кількістю жильців у погонах, кілька місяців просто страшно було ходити, бо здавалося, що всі довкола — у траурі...

Серед фото, що моментально, відразу після трагедії 27 липня 2002-го облетіли увесь світ, а на летовищі того пекельного у всіх відношеннях дня було дуже багато преси, аби висвітлити у ЗМІ повітряне шоу, — знімок братів Хмелів: наляканих, сплаканих і замурзаних трирічного Остапчика та десятирічного Олега. Ця світлина Євгена Кравса отримала гран-прі Міжнародного фотоконкурсу «Дня» 2002 року.

На «святі» вбило маму хлопчиків — 31-річну Галину, яка встигла накрити собою меншого синочка. Старшенького врятувало те, що вибуховою хвилею відкинуло від мами. Померла через кілька днів у лікарні через несумісні з життям травми й бабця хлопчиків. Про біду їхній тато — Юрій Хміль, який на той час разом із матір’ю — Ольгою Іванівною перебував у селі, дізнався з телевізійних новин...

ОСТАП ХМІЛЬ / ФОТО ЄВГЕНА КРАВСА

«День» неодноразово звертався до теми скнилівської трагедії. Зокрема, в одному зі серпневих матеріалів 2009 року. Журналіст видання приходила в родину Хмелів. Батько хлопців відмовився тоді від зустрічі. На спілкування погодилася його мама, Ольга Іванівна, котра розповіла, що Юрій одружився — «за дружину взяв достойну жінку» і Олег та Остап називають її мамою.

На той момент Остапчик перейшов у 5-й клас, а Олег щойно вступив до «Львівської політехніки». Ольга Іванівна розповіла, що впродовж двох років по трагедії двічі на тиждень водила малого до невролога. Лікар просила хлопчика малювати і, цитую, «отак, іграми і малюванням, трошки витягнула його з нервів». А ще бабуся казала: «Ви навіть не можете собі уявити, як то тяжко було у перші роки після Скнилова. Ні трактор не мав права їхати, ні машина... Зачувши гул, хлопці плакали...»

Тепер, через 9 років, знову намагаюся розшукати Хмелів. Телефон Ольги Іванівни мовчить. Даю на пошук братів у соціальних мережах. Знаходжу обох. Обом пишу однакові повідомлення з наголосом на тому, що «не лізтиму в душу». Старший, 26-річний Олег, допис мій бачив, але не відповів. Молодший, 19-річний Остап, дав згоду на зустріч.

Впізнаю його відразу — за поглядом, який зовсім не змінився. Ну, і розпитую...

Хлопець після закінчення дев’яти класів загальноосвітньої школи вступив до Автомобільно-дорожнього коледжу Національного університету «Львівська політехніка». Тепер хоче вчитися далі, аби отримати вищу освіту. Акурат у день нашої розмови склав вступний іспит до «Львівської політехніки». Тепер чекає на результат. На пільги, каже, не розраховував, бо пам’ятає, як вступав Олег. Тому, як і старший брат, подав документи на платну форму.  

ФОТО АНДРІЯ КУБ’ЯКА

З першим навчанням, каже, довго визначався. Хотів стати психологом. Передумав в останній момент, перед подачею документів: «Дуже подобалися автомобілі». Вибір зробив сам («Тато і мама ні до чого не примушували») і не шкодує про це.

Працює на автосервісі. Працюватиме й надалі, попри навчання, бо робота допомагає набиратися досвіду, поки молодий: «В коледжі була теорія, в сервісі — практика. То й вчитися легше».

Друзів багато не має — радше товаришів: «Є один друг, але він зараз — в Ізраїлі».

Про особисте життя, каже, наразі не замислювався: «Час не підтискає».

Розповідає, що бабуся, Ольга Іванівна, після смерті чоловіка рік тому покинула роботу у бібліотеці й тепер живе у селі.

Щодо психологічної допомоги, про котру 9 років тому розповідала бабуся, то, говорить, не пригадує, скільки часу ходили до лікаря. Зараз, розповідає, страхи минули: «В мене нічого такого нема. Спогадів залишилося дуже небагато. В Олега — також».

Про трагедію в сім’ї не говорять.

Олег після навчання у «Львівській політехніці» працює логістом. Поки що неодружений.

В тата Юрія все добре: «Працює». Ні з ким зі скнилівчан не зустрічається: «Хіба у капличці на Скнилові 27 липня. А поза тим — ні».

За словами Остапа, згадують про скнилівчан ближче до 27 липня. Здебільшого — журналісти, а особливо — до «круглих» дат трагедії, як от 10-річчя і 15-річчя. Щодо матеріальної підтримки, то її потерпілим надають також до 27 липня. «Минулого року нас з Олегом не внесли до списків, то довелося нагадувати (надавати довідки). Цього року проблем не виникало — матеріальну допомогу (2 тисячі гривень. — Т.К.) отримали».

Остап як був неговіркий 9 років тому, так неговірким і залишився. На підсумок розмови говорить про те, що хоче отримати добру освіту і знайти престижну роботу. І щоби та робота подобалася: «Щоби сам був задоволений».

P.S.

Сьогодні, у 16-ті роковини скнилівської трагедії, родичі загиблих зберуться  біля каплички неподалік летовища, щоби спільною молитвою згадати невинно убієнних. Також відвідають меморіальний комплекс на території летовища. А потім роз’їдуться по цвинтарях, аби прибрати на могилках.

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments