Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

I чоловіка народжує жінка

20 грудня, 2002 - 00:00


Як ми вже зазначали, тема ролі чоловіка в сучасному українському суспільстві, піднята у випуску «Громадського форуму» («День» №217 від 26 листопада ц.р.), зачепила самолюбство представників «сильної» статі й викликала гарячу дискусію. У №230 було опубліковано листа киянина Д. Мартинова, а сьогодні своїми думками ділиться Олександр Приймак із Харкова.

Емпірично «виловлена» тема «Дня» «Новий чоловік» — це тема про половину України, та й світу взагалі. Хоча, якщо чесно, покриває і її, і його повністю. Тому експертам вдалося лише намітити її.

Україна досить довго жила на своєму цивілізаційному «хуторі». І, звичайно ж, наш «чоловік» відрізняється від інших «менів» так само, як Україна відрізняється від решти світу. Але є ще один аж ніяк не менш важливий чинник: адже й чоловіка народжує жінка! І якщо вже міркувати об’єктивно, то лише про них обох відразу.

Смію твердити, що там, де жінка забезпечувала «тил» (я вже не кажу окриляла), там і в чоловіка залишалося більше шансів виявити свою мужність, яка, звичайно, так само рідкісна, як і жіночність. Звичайно, мужність — це вже аж ніяк не роль самця і здобувача, і навіть не лише батька й партнера. Зрозуміло, і жіночність — це вже аж ніяк не роль самиці, партнерки, і навіть матері, і просто розрадниці. Але комусь же і таланить зустріти ту єдину половину себе, якої бракує більшості, і стати цілим.

Ось і світ, що залишився, незважаючи, а можливо, й завдяки все зростаючим загрозам все більш ризикованого життя, на перше місце ставить кохання (а не лише, зверніть увагу, секс) чи хоча б психологічний комфорт, ну і «соціалізацію дітей», звичайно. А на яких місцях ці цінності в наших молодих, потенційних, подруг? Виявляється, у них кохання їхнього майбутнього обранця аж на... десятому місці! А любов до дітей і поготів... на тринадцятому. Це хто ж тоді може виноситися, вигодуватися молоком наших сучасних матерів?

Шкода, що Наталя Лавріненко не наводить відповідного рангу кохання у юнаків. Але й у них воно не на перших чотирьох (!) місцях. Про яку усмішку ви говорите при цьому, Наталю? Адже це по-справжньому страшно! Тож чи варто дивуватися, прекрасні наші дами, що навколо вас так мало тих, з якими вам добре? Та хіба щось взагалі путяще можливе без кохання, я уже не кажу — без добра, прародителя кохання?

Соціолог Н. Лавріненко свідчить: «характер вимог жінок до... чоловіка — дуже вже примітивно-утилітарний». Якщо не змінити ракурс, то в ньому побачити гідного «главу родини» складно, якщо взагалі можливо.

Наші послідовниці Рози Люксембург і сучасні «емансипантки» з властивою «жіночій півкулі» ірраціональністю разом із водою нерівності вихлюпнули й дитину. У тому, що вони вихлюпнули, вони й шукають тепер і ніяк не можуть визнати свого друга, партнера, батька й сина. Так, хотілося б додати сюди ще й Святого Духа. Бо, мабуть, саме без нього так і будемо ми, чоловіки, безуспішно прагнути до так само невловимої, як і бажаної жіночності, яка ховається то за горезвісну «феміну», то за «шерше ля фам», то за «кращу половину»... І жінці також так хочеться побачити в обранці того, хто даний їй Богом, так само казково мужнього, який «переховується» поки що і за здобувачем, і за «кам’яною стіною», і за однолюбом.

Час одухотворити наші печерно- патріархальні стосунки. А з родиною встане з колін і вся Україна. Мені заперечать, що дехто вже вийшов з печер і «став на свої ноги». Але я певен, що й їм не дуже комфортно відчувати за спиною дихання мільйонів малоодухотворених «печер». І багаті, звичайно ж, плачуть, і часом гiркіше за бідних. Бо відомо, що чим вища гора, тим більше сходинок. Ось цей аспект видається мені найголовнішим для всіх нас — і «крутих», і «підкручених», і для «тимчасово непрацюючих», і для «тих, хто бере за дружину», і для «тих, хто виходить заміж». І якщо ми зможемо подорослішати, доповнивши основний інстинкт продовження роду ще й найглибшою думкою і святим почуттям, то не стане навіть у «Дні» таких дивних запитань, як: «Куди ж зник чоловік, глава родини? Та й чи був він?»

Олександр ПРИЙМАК, Харків
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ