Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Єфрем ЛУКАЦЬКИЙ: «Фото — не лише дзеркало, а й засіб впливу»

У Національному художньому музеї до 21 жовтня триває документальна виставка «Війна краде дитинство»
19 жовтня, 2012 - 00:00
«Я ЛЮБЛЮ ВЕСЬ СВІТ» — ПАПЕРОВІ ЖУРАВЛИКИ МИРУ, ЗРОБЛЕНІ РУКАМИ МАЛЕНЬКИХ ВІДВІДУВАЧІВ ВИСТАВКИ В УКРАЇНІ НА ЗНАК ПІДТРИМКИ. ПІСЛЯ ЇЇ ЗАКІНЧЕННЯ ЖУРАВЛИКИ БУДУТЬ РОЗІСЛАНІ ДО МУЗЕЇВ ТИХ МІСТ, ЯКІ СВОГО ЧАСУ БУЛИ ЗОНОЮ ВІЙСЬКОВОГО КОНФЛІКТУ ЧИ ПОСТРАЖДАЛИ ВІД ТЕРАКТІВ / ЯК РОЗПОВІДАЄ ЄФРЕМ ЛУКАЦЬКИЙ, ДЛЯ ДІТЕЙ З ГАРЯЧИХ ТОЧОК ІГРАШКАМИ СЛУГУЮТЬ ЗБРОЯ ТА БОЄПРИПАСИ, А СМЕРТЬ СТАЄ ЧИМОСЬ БУДЕННИМ. НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШЕ, ЩО ТАКІ ДІТИ ДОСИТЬ ЛЕГКО СТАЮТЬ ЗБРОЄЮ В ЧИЇХОСЬ НЕЧЕСНИХ РУКАХ ЧИ ЗРОЗУМІЮТЬ

Ця виставка в Києві — логічне завершення однойменного Міжнародного фотодокументального проекту, котрий уже показали в шести містах України. На фото — зупинені миті військових конфліктів в Афганістані, Пакистані, Сомалі, Іраку та на Кавказі крізь об’єктиви всесвітньо відомих фотографів: багаторазової переможниці найпрестижніших міжнародних конкурсів, у тому числі World Press Photo, Амі Вітале, фотокореспондентів Associated Press Берната Арманге та Єфрема Лукацького (до речі, останній взяв участь у Фотовиставці «День-2012»), а також Олександра Глядєлова, чиї роботи постійно використовують такі міжнародні організації, як MSF, HRW, The Global Fund, UNAIDS, UNICEF.

Фоторепортаж

Також на тематичних стендах, що присвячені Другій світовій війні, війнам в Афганістані, Іраку, Північній Осетії та терактам 2001 року в Нью-Йорку, зафіксовані сцени, які лунають, немов застереження наступним поколінням.

В учасників фотовиставки «Війна краде дитинство» «День» запитав, чи є можливість за допомогою зроблених світлин допомогти цим дітям? Це питання, зокрема, не втрачає актуальності з часів знімку Кевіна Картера, котрий одержав Пулітцерівську премію за фото дівчинки із Судану, яка знемагає від голоду, а на неї саме чатує стерв’ятник (фотограф обмежився тоді лише кадром).

— Фотографія продовжується залишатися найчеснішим засобом у медіа — зображення відповідає часу й події, — зазначив, відповідаючи на запитання, Олександр ГЛЯДЄЛОВ. — Нині техніка змінилася таким чином, що на камерах є вмонтований wi-fi, що дає змогу випередити телевізійників. Проте зараз стільки візуального сміття перед людиною, що не так сильно, як раніше, щось може вплинути. Якщо є можливість втрутитись і допомогти, то більшість фотографів саме це й робить.

На думку Єфрема ЛУКАЦЬКОГО, фото — не лише дзеркало, а й засіб впливу.

— Пам’ятаю, коли зробив знімки вимираючого племені хозарів в Афганістані, то журналісти, апелюючи до цих фото, поставили запитання прем’єр-міністрові Великобританії Тоні Блеру, чому не надходить гуманітарна допомога в Афганістан. І наступного дня вона надійшла, — розповідає фотограф. Знаєте, тоді вперше відчув, що моя професія потрібна. А щодо моральних бар’єрів, то є моменти, де ми опускаємо камеру. Наведу хороший приклад, свідком якого я був. Перша Чеченська війна, січень 1995 року, штурмують містечко, жителів практично немає. Зі мною була група відомих світових журналістів — четверо з них лауреати Пулітцерівської премії. Журналісти задля безпеки тримаються групкою. І перехрестя треба перебігати надзвичайно обережно, бо снайпери підстрілюють, притискаємося до кутів — так безпечніше. І раптом бачимо: бабця з відерцем іде по воду (під час війни зазвичай вода в дефіциті). Ми, фотографи, причаїлися — ну, розумієте, бабця з відром, порожні будинки, і тут... словом, снайпер вистрілив у неї. Куля влучила в голову, вона падає, відро котиться додолу, і от лауреати цих престижних премій перестають фотографувати, вистрибують зі своїх схованок, хапають стареньку й тягнуть її в більш безпечне місце. А один колега сфотографував, як її несуть фотографи зі світовими іменами. Пізніше ми приїжджаємо до безпечного місця, і цей колега супутником передає в редакцію знімок: подивіться, її Джеймс Нахтвей (сам Нахтвей — вище нікуди) несе! Через десять хвили дзвінок із супутника — телефонує віце-президент компанії й каже: «Послухай, ти не мав права цього знімати, ти повинен був нести її з усіма. Ми не використаємо цієї фотографії. Ти вчинив зле». У нас прийнятним вважається переписувати історію. Я як документаліст хочу зафіксувати її.

Неля ВАВЕРЧАК, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments