Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Iрина Мерленi: Вільна боротьба — не для жінок

Олімпійська чемпіонка оптимістично оцінює розвиток юніорського спорту і пророкує Україні медалі на Олімпіаді-2010
14 січня, 2010 - 00:00

Шалений заряд енергії олімпійської чемпіонки Ірини Мерлені відомий багатьом, хто бачив її в телевізійних трансляціях Олімпійських ігор у змаганнях з вільної боротьби чи то у виступах наших спортсменів в Іграх патріотів, чи в проекті «Танцюю для тебе». Важко повірити, що настільки ж вона енергійна і в житті. Ірі ціною надзвичайних зусиль вдалося стати першою серед жінок світу, що займаються греко-римською боротьбою, а також олімпійською чемпіонкою. У 2004-му в Афінах жінки-борці вперше вийшли на олімпійську арену. Підтвердила свій високий рівень спортсменка і на Олімпіаді в Пекіні в 2008 році, здобувши «бронзу». І навіть досягнувши вершин у спорті, вона не здається, постійно ставлячи перед собою нові цілі, й досягає їх перемогою. Секретами успіху Ірина поділилася в ексклюзивному інтерв’ю «Дню».

— Іро, свою спортивну кар’єру ви розпочинали в Греції. Що змусило вас повернутися і боротися за Україну?

— Стабільність. На той час спортсмени відчували справжню державну підтримку, і рівень підготовки до Олімпіади в Афінах був справді на найвищому рівні. Спорт добре фінансувався. 2004 рік став першим в історії Олімпійських ігор, де змагалися жінки. Пам’ятаю своє налаштування — тільки перемога. Амбіцій справді було дуже багато, бойова готовність, відмінна форма і молодість вимагали тільки перемог. А ще величезний стимул — гордість і вдячність Україні за все.

— Чи відчуваєте сьогодні зміни в спортивному житті країни?

— Так, і суттєві. Сьогодні фінансування наскільки мале, що ми змушені відміняти чи скорочувати збори спортсменів із вільної боротьби, які проводилися традиційно. Приміром, щороку було троє-четверо зборів у Алушті, проте в цьому році там ледве змогли організувати один.

— А ви зі свого боку стимулюєте проведення змагань? Чи продовжуєте власні чемпіонати з вільної боротьби, започатковані ще в 2006 році, на той час вони планувалися проводитися постійно?

— Планую відновити чемпіонати. Вони так і будуть проходити в Києві для дівчат від 14 до 17 років. Попередні змагання показали, наскільки необхідні подібні заходи. Тоді приїхало більше учасників, аніж ми змогли прийняти — більше 400 — і продемонстрували справді високий достойний рівень. Зі свого досвіду, коли в 17 років стала чемпіонкою світу, знаю, що перемога в такому віці дає великий заряд на майбутні досягнення. Тому не пошкодувала заохотити юних спортсменок призами, у нас на турнірі були введені додаткові нагороди: «За кращу техніку», «За волю до перемоги», отримали призи і всі травмовані спортсменки.

— Якими власними перемогами ви можете похвалитися в цьому році?

— Хоч останнім часом і не брала участі в спортивних змаганнях, проте маю дві перемоги. Перша — справді важлива для мене — проект «Танцюю для тебе». Друга — досить почесна — обов’язок посла на першій юнацькій Олімпіаді, що відбудеться в 2010 році в Сингапурі. Насправді така робота вимагає величезної відповідальності, та я готова. Навіть словами не переказати, наскільки це важливо! Розумію, що це посприяє розвитку дитячого спорту, ми зможемо прививати дітям любов до спорту і здорового способу життя. Це важливо і для розвитку тіла та енергетики дітей, щоб у нас більше ніколи не було таких випадків, коли діти помирають на уроках фізкультури.

— Україна готова до цієї юнацької Олімпіади?

— Звісно! І я переконана, що ми здобудемо багато медалей. Більше того, я вже знаю імена майбутніх чемпіонів у вільній боротьбі. Знаю, що досить сильна команда буде зі Львова. Можна говорити, що спортсмени Донецька прогресують, набирає силу Херсон. Буде проведений ряд чемпіонатів і змагань на місцевому і всеукраїнських рівнях. Ми відберемо кращих серед кращих. Навесні буде сформована команда, і ми докладемо всіх зусиль, щоб підготувати наших юніорів якнайкраще.

— Як щодо баз тренувань для юніорів, в багатьох регіонах вони застарілі?

— Не все так погано. Багато моїх друзів, наприклад, — кращі в світі плавці Денис Силантьєв і Яна Клочкова — відкривають свої бази. Яна вже має кілька басейнів, де займаються і юніори. Лілія Подкопаєва тренує юніорів з легкої атлетики. Львівське училище фізичної культури має ще один зал і стадіон у прекрасному стані. Я особисто спостерігаю, як відновлюється спортивний манеж в Суворовському училищі, де тренуюся щодня. Як би складно не було, наші спортсмени показують кращі результати на міжнародних змаганнях. Одинадцяте місце з понад 200 країн — відмінний результат нашої збірної на останній Олімпіаді в Пекіні.

— Проте особисто вам остання Олімпіада принесла не тільки «бронзу», а й травму. Як ваше пошкоджене коліно?

— Я зрештою згодилася і перенесла дві операції, бо травма була справді серйозною. Зараз активно треную коліно. Вільна боротьба все-таки не жіночий вид спорту. Постійні шрами і переломи для жінки більш болісні в плані естетики. Незважаючи на це, сьогодні все більше дівчат займаються боротьбою, конг фу, піднімають штангу, намагаючись себе реалізувати, досягти успіху, — а за цим іде фінансова незалежність.

— Судячи навіть із перемог української олімпійської збірної, саме жінки у спорті досить успішні. Як ви це пояснюєте?

— Жінка в спорті більш уперта і не настільки легко мириться з поразкою, як чоловік. Програші тільки стимулюють спортсменку довести за будь-яку ціну, що вона може більше і краще. Жінки більш сильні, наполегливі й цілеспрямовані, а це в спорті чи не найважливіше.

— Хто вас найбільше підтримав у спорті?

— Молодший брат Олексій. Він завжди був за мене горою. Я вільною боротьбою досить пізно почала займатися. 15 років для початку в спорті — не найкращий вік. Пам’ятаю, коли сказала батькові про це, він був проти. Якось зранку навіть зібралася родинна рада; і батько, і мама в один голос сказали, що це не жіночий вид спорту; що це тим більше не для мене, якщо я покинула і шахи, і музику, і гімнастику, а значить, і в боротьбі довго не затримаюся. Мовляв, це просто моя примха. Але брат категорично заперечив, сказавши батькам, що я буду тільки перемагати всіх. Скільки ці слова додали мені сил і впевненості! З тих пір ми з ним займалися разом і боролися часом одне з одним, і часто я його перемагала. Навіть моїй перемозі в Афінах сприяв брат. Він не міг бути поруч, проте ми з ним домовилися, що він із трибуни буде посилати мені шалену енергетику, щоб я всіх перемогла. Так і було, я це відчувала.

— Ви і чоловіка свого перемагали?

— Перемагала, проте він дуже не хотів зі мною боротися. Знаєте, як воно, — змагатися з дівчиною, яка подобається.

— Та ви повністю «реабілітували» свою жіночність в проекті «Танцюю для тебе», чи не так?

— Справді, приємно, коли навіть друзі та близькі побачили в мені привабливу жінку, а не просто спортсменку. Вони були приємно вражені. У танцях я втілила свою давнішню дитячу мрію — бути артисткою. Ззмінити спортивний зал на красиву зачіску, високі підбори, дорогі наряди було справді важко, проте наскільки приємно... Справді дуже хотілося допомогти Сергійкові Солнцеву знову стати на ноги.

— У вас була впевненість в тому, що переможете?

— Ні! Нам із Сергієм Костецьким навіть і наснитися не могло, що ми переможемо, бо справді було багато достойних танцюристів. Проте я Сергієві постійно перед виходом говорила: хай там як, але зберемо всі сили і викладемося на всі сто.

— Ваше спортивне загартування і тут спрацювало?

— Так, як і в Олімпіаді в Афінах, і в Пекіні я була повністю зосереджена на спорті, так і танці на той час стали для мене всім. І знаєте, коли нас оголосили переможцями, емоції були такі ж, ніби вручають олімпійське «золото». Я дуже стримувалася, щоб не розцілувати всіх навколо.

— Що головне для вас в перемозі?

— Сама перемога. І задоволення, яке вона несе, розуміння, що ти доклала всіх зусиль, щоб бути першою.

— Про що мріють олімпійські чемпіонки?

— Виправдати надії країни на посла юніорської збірної, зуміти вкласти в нашу юніорську збірну заряд на перемогу, щоб Україна отримала побільше медалей. А як жінка я мрію з чоловіком ще не про одну дитину, подарувати своєму синові Артурчику братиків і сестричок.

— Рік тому ви говорили, що ще встигнете народити і підготуватися до Олімпіади в Лондоні 2012 року. Плани не змінилися?

— Якщо не встигну народити до 2012, все ж таки віддам перевагу сім’ї, а не спорту. Я справді планую більше приділяти уваги сім’ї, проте постійні справи і проект «Танцюю для тебе», а тепер і юніорська Олімпіада забирають майже весь час і сили. Навряд чи поїду на наступну Олімпіаду. Всі можливі спортивні титули я вже завоювала, досягати їх знову не так цікаво.

— То все ж таки, Іро, розкрийте секрет, яка дорога веде до олімпійського «золота»?

— Якщо є бажання, ти зробиш все. Будеш дотримуватися дієти, режиму, будеш тренуватися і ловитимеш кожне слово тренера. Для тебе в світі більше нічого не існуватиме. Пам’ятаю, в 17 років ми з тренером Миколою Тарадою поїхали на чемпіонат світу в Бухарест. Я говорю йому: «Якби ви знали, як я хочу перемогти». А він мені: «Іро, всі хочуть». — «Ні, так, як я хочу перемогти, ніхто не хоче», — відповіла тоді я йому. Дуже було складно, і руки вже не піднімалися, настільки була знесилена. Але я дала собі настанову — умру, проте не віддам. Тоді я стала чемпіонкою світу.

Юлія ЛИТВИН
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments