Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Iсторико-культурна спадщина як бренд,

або Відновлення короткого шляху від мецената до митця
11 лютого, 2010 - 00:00

Україною розкидані місця, на тлі яких зрозумілішим стає розмах катастрофи минулого та її вплив на сьогодення. Пов’язані вони з відомими іменами або ж знаковими подіями. Тепер то переважно руїни, що демонструють реальне, а не декларативне ставлення як держави, так й більшості її громадян до історії свого краю. Грошових доходів вони не приносять, не є політичними символами, тому досі такими об’єктами опікуються хіба що окремі ентузіасти. Мовиться про оригінальні, нехай і занедбані споруди, живі рештки, де нескладно відтворити в уяві світ, якого вже нема. Вони споріднені з місцевостями, отже можуть бути близькими та зрозумілими для земляків-сучасників, щоправда таку цінність треба постійно пояснювати. Недарма на краєзнавчому матеріалі найкраще виховуються найстійкіші патріоти своєї країни за переконанням. І навпаки — про що розповідати учням школи одного з північних районів Чернігівщини, де на стінах церкви другої половини сімнадцятого століття ростуть дерева, а даху нема?

Відродження таких місцин досі сприймається як справа державної ваги. Та багато з них розташовані у сільській місцевості, де, навіть за наявності бажання у місцевої влади, важко самим зрушити справу з місця. А якщо таки вдалося, надалі постає питання — хто прийме будинок на баланс та надалі утримуватиме. Як правило, вони належать до обласної чи районної комунальної власності, іноді — територіальної громади, та фінансуються з відповідного бюджету. В результаті, в не гіршому випадку, приміщення з унікальними експонатами взимку не опалюються, а працівники закладів культури отримують неповні ставки з відповідною віддачею. Боляче на все це дивитися, але ж у держави, мабуть, своя логіка, її також варто зрозуміти, аби не витрачати зусилля марно.

До вирішення проблеми можна підійти інакше. Зрештою, сто років тому назад митці гроші з бюджету не випрошували. Причина відома — існував короткий шлях від мецената до митця. Ідею відновлення такого призабутого підходу та його поширення висловила та демонструє відома на Чернігівщині та поза її межами громадська організація «Пласт-Арт». Народилася вона шістнадцять років тому назад з однойменної художньої галереї. Її засновнику, художнику Борису Дєдову, вдалося переконати місцеву владу надати частину занедбаних приміщень колишньої школи з тим, щоб їх можна було відремонтувати, причому виключно на громадські гроші, а потім влаштовувати там безкоштовні виставки — і для професіоналів, і для любителів, всіх бажаючих. Як результат — Чернігів отримав першу картинну галерею. Капітальні приміщення відновлені та використовуються за призначенням. Виявилося — для цього абсолютно не обов’язково гатити чергові мільйони бюджетних грошей із сумнівним результатом.

Щоправда, перші сподівання, що виставкова діяльність стане ключовою, виявилися явно перебільшеними. За висловом засновника галереї, тепер це «вестибюль організації». Решта — творча майстерня. Тут розробляються твори монументального мистецтва, здійснюються проектні роботи. Вони передбачають наявність концепції, під яку зацікавлені благодійники можуть виділити кошти. Власне, сама галерея — одна з таких ідей. Отримані кошти акумулює та витрачає виконавець під контролем меценатів. Таким чином, гарантується відповідальність за кінцевий результат, а роль посередників обмежується або й взагалі ліквідується. Так колись працювали Симиренки, Харитоненки, Терещенки...

Наведу один приклад зі здійснених «Пласт-Артом» задумів: на початку проектування меморіалу Пам’яті Героїв Крут одна з київських фірм пропонувала виконати загально-будівельні роботи за п’ять мільйонів гривень. У підсумку весь комплекс з оздобленням та експозицією обійшовся в півтора. Та навіть тепер, коли він завершений, громадська організація опікується своїм творінням — поповнюючи експозицію, рятуючи від спроб встановити біля музею доби Української революції гармати періоду ІІ світової війни, або ж розчищаючи сніг. Зрозуміло, що ніхто при цьому про службові обов’язки та норми робочого дня не питає. Діє принцип — взявся за справу, то веди її.

Минулого року відвідувачів прийняв Меморіал пам’яті загиблим на водах в селі Малореченське, що в двадцяти п’яти кілометрах від Алушти. Присвячений він катастрофам із численними людськими жертвами. Розпочинався комплекс з ідеї церкви-маяка (автор — архітектор Анатолій Гайдамака) — святого Миколи Мірлікійського, хранителя всіх подорожуючих та мореходів. А виріс до меморіалу, у складі якого діє музей катастроф на водах, створений Борисом Дєдовим. До речі, фактично, з нуля. На днях Асоціація музеїв та заповідників Криму запросила новий заклад до свого складу. На запитання, як таке вдалося, його ініціатори відповідають: «Тому що не було ідеї вкрасти». Фінансували будівництво виключно бізнесмени — Олександр Лебедєв та В’ячеслав Юткін. Тепер це філіал чернігівської громадської організації «Пласт-Арт». Лише протягом літа музей відвідали понад двадцять п’ять тисяч чоловік — тема виявилася близькою багатьом, власне — кожному.

Новий задум — створення музейного комплексу Миколи Костомарова у селі Дідівці біля Прилук, що на Чернігівщині — засвідчує поширення в Україні такого роду підходу до розвитку сфери культури. Цього разу за справу береться фонд «За справедливу Україну», заснований заступником голови Верховної Ради України Миколою Томенко та відомий низкою культурно-мистецьких проектів.

За радянської доби у садибі Миколи Костомарова (правильніше — Киселів) працювала школа. І приміщення підтримувалося у пристойному стані. Поневіряння почалися, коли навчальний заклад перенесли — дуже швидко від ошатної оселі залишилися самі стіни та дах. Вирвані віконні рами, зникла підлога із брусу, розвалена піч з кахлями ХІХ ст. Будьмо відвертими: зробили це не потойбічні істоти, а місцеві мешканці — представники працелюбного українського народу. В тому числі ті, хто колись навчався у рідній школі — запитання, чому і як.

Останніми роками ми стали свідками кількох спроб її відродження. 2005 р. проблему садиби порушив у газеті «День» професор Володимир Панченко. Тоді ж з’явився лист за підписом Бориса Олійника, В’ячеслава Брюховецького, Мирослава Поповича, Юрія Шаповала, Сергія Кримського, Романа Лубківського до Президента України Віктора Ющенка з проханням про відкриття під Прилуками музею Миколи Костомарова. 26 липня 2006 р. Кабінет Міністрів України ухвалив розпорядження № 424-р «Про підготовку та відзначення 190-річчя від дня народження М.І. Костомарова», яким, зокрема, передбачалося упорядження території садиби Миколи Костомарова у селі Дідівці Прилуцького району Чернігівської області зі створенням на її базі музею.

2007 р. в Дідівцях пройшли VI Костомарівські читання, ініційовані свого часу відомим дослідником його творчості Юрієм Пінчуком. Долею садиби зацікавилися депутати обласної ради. Вони запропонували «Пласт-Арту» розробити архітектурно-художню концепцію створення музейного комплексу.

Практичних обрисів справа почала набувати вже минулого року. Мешканці територіальної громади одноголосно підтримали ідею художньої концепції музею-заповіднику, автором якої є Борис Дєдов. Зрештою, це не лише пам’ять про видатного українського науковця та громадського діяча, але й культурний центр, потенційні робочі місця, впорядкування території — речі цілком зрозумілі та раціональні. Є вже перший експонат — портрет Миколи Костомарова. Інший Микола, Томенко, запалив символічну лампадку. Сучасний історик та політик вважає, що таким чином не стільки держава, а, насамперед, благодійники та митці можуть взяти на себе місію відродження української культури. Власне він наполягає, аби цей музей створювався виключно на кошти меценатів, вони ж мають його утримувати надалі — це не страшні гроші. За задумом Миколи Томенка, в результаті постане музей людини, епохи та великого кохання.

На теренах Чернігівщини відомі випадки, коли в силу обставин що склалися залучалися значні кошти меценатів для порятунку чи відбудови історичних споруд (Новгород-Сіверський, Батурин), які тепер приваблюють туристів з усієї України. Та благодійництво спонсорів, чий капітал обраховується сотнями мільйонів доларів, доволі специфічне. Принаймні, не хотілося б потрапляти до залежності від їх настрою та політичних впливів. Справжня співпраця налагоджується на рівні громадянського суспільства, а для цього великі об’єкти непотрібні. Навпаки, найкраще — малі та середні, без помпезності, всюдисущого піару та домінування держави. Тим то й цікаві нові пропозиції «За справедливу Україну», «Пласт-Арту» інших подібних громадських організацій.

На теренах Європейського Союзу, до якого ми, начебто, прагнемо, історико-культурна спадщина прилаштована до ринкового середовища. Держава підтримує ключові об’єкти, всіляко сприяючи залученню до їх діяльності благодійників — представників бізнесу, неприбуткових громадських організацій та й громадян як таких — шляхом зменшення їх оподаткування, тобто створенням сприятливих правових рамок. Так забезпечується масовість, виховується відповідальність. Поширена й практика виділення бюджетних коштів на конкурсних засадах — відповідно до представлених ініціаторами проектів.

Зазначу також — шлях меценатства не єдино можливий. В успішних країнах численні об’єкти історико-культурної спадщини знаходяться в приватних руках, але користування ними жорстко регламентовано, порушення безумовно караються. В такому разі відомі прізвища та події можуть розглядаються і як бренд, що приваблює відвідувачів, отже вони стають чинниками місцевого розвитку. Не бачу проблеми в такій комерціалізації, бо в багатьох випадках альтернатива їй — животіння закладів сфери культури.

Назву лише кілька знакових постатей на Чернігівщині, які здатні привернути увагу потенційних відвідувачів: Павло Полуботок, Олексій та Кирило Розумовські, Микола Ге та Ганна Забелло, Софія Русова, Микола Міхновський... Та й існуючі музеї, мабуть, не відмовилися б від залучення додаткових ресурсів: Пантелеймона Куліша (село Оленівка), Олександра Довженка (селище Сосниця), Марії Заньковецької (село Заньки), Героїв Крут (село Пам’ятне), Григорія Верьовки (селище Березне), Левка Ревуцького (село Іржавці), Павла Тичини (село Піски)... Питання — як пов’язати малий та середній бізнес і сферу культури. Це ще одне потенційне джерело для її розвитку.

Кілька років тому згадуваний Борис Дєдов запропонував створити мережу мотелів-кафе «Чернеги» на головних автомагістралях та туристичних маршрутах Чернігівщини. Вони могли б і гроші заробляти, і про місцеву історико-культурну спадщину подбати — остання, в свою чергу, стала б родзинкою, що привертає увагу до такого роду закладів. Місцеві бюджети виграли б тричі: за рахунок зменшення власних витрат, появи нових робочих місць, збільшення бази оподаткування. Проект нереалізований — як зазначив його автор: «Я об такі кроки розшибаю собі лоба». Втім ідея, в тому чи іншому варіанті, на нашу думку, лише відкладена, чекає свого виконавця. Аби не вкрали, що у нас модно.

Тож майбутнє місцевої культурно-історичної спадщини, значною мірою, залежить від кількох моментів. Насамперед, — зацікавленості територіальних громад, їх готовності та спроможності вкладати власні сили, час, кошти. Власне, на нашу думку, то мала б бути їх ініціатива — як перший крок. Надалі — черга підтримки центральної державної, районної, обласної влад. Для цього можна ухвалити державну цільову програму та відповідні обласні, районні. Кошти з них витрачалися б на конкурсних засадах — за умов подання обгрунтованих проектів, солідарного фінансування, гарантій на майбутнє. А головне, держава покликана створити умови для заохочення меценатів. І, звичайно, справу не зрушити з місця без самих благодійників, сприяння громадських організацій, залучення сфери бізнесу. Поєднання зазначених, складових, на нашу думку, справило б системний вплив на відродження багатьох занедбаних, але знакових для України місцевостей.

Володимир БОЙКО, Чернігів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ