Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Iван КОРШИНСЬКИЙ: «Навіть у найважчі хвилини свого життя я був оптимістом»

Багатолітній в’язень ГУЛАГу згадує випробування ХХ століття та оцінює сучасні
12 червня, 2018 - 09:53

Керівник Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, багаторічній в’язень комуністичного ГУЛАГу, народний депутат України ІІ скликання, заслужений лікар України, почесний громадянин м.Ужгород, доцент УжНУ, лікар-хірург, якому завдячують за зцілення тисячі пацієнтів, напрочуд душевна людина і великий життєлюб Іван Юрійович Коршинський 5 червня відзначив свою дев’яносту річницю.

Його майже віковий особистий життєпис — це своєрідний зріз новітньої надто суперечливої історії Закарпаття, який увібрав у себе організовану боротьбу з окупантами та утвердження української незалежності, політичні репресії, культурний, освітній і науковий розвиток краю, здобуття незалежності, розбудову державності та утвердження національної самосвідомості. Доля розпорядилася так, що до усього цього Іван Юрійович був особисто причетний — від участі в організованому національно-визвольному підпіллі в 40-х роках — до державотворчих процесів у Верховній Раді України наприкінці минулого століття.

П’ятнадцятий рік поспіль І.Коршинський очолює Закарпатську крайову організацію політв’язнів і репресованих, де разом зі своїми побратимами проводить колосальну роботу щодо реабілітації та повернення доброго імені тим землякам-патріотам, яких в часи тоталітаризму було піддано репресіям і які провели найкращі роки свого життя ув’язненими в радянських таборах, та з відновлення історичної справедливості, домігся встановлення в Ужгороді пам’ятника жертвам політичних репресій. Водночас він бере активну участь в утвердженні національних підвалин держави, моральній підтримці нинішніх молодих патріотів, яким судилося захищати Україну від сьогоднішніх окупантів та колаборантів у ХХІ столітті.

Про ключові життєві етапи Івана Коршинського «День» детально розповів своїм читачам кілька років тому у статті «Нескорений» (див. № 115 від 5 липня 2013 р.). Напередодні ювілею ми попросили Івана Юрійовича поділитися своїми думками про головні цінності життя.

«НАЙГОЛОВНІШЕ В ЖИТТІ — ВІРА»

— Найголовніше в житті — віра, — каже Іван Юрійович. — Я відбував ув’язнення в таборі в Казахстані, який відомий російський дисидент і правозахисник О.Солженіцин назвав у своєму творі «Архіпелаг ГУЛАГ» «Долиною смерті». Якось у розмові зі своїм співтабірником — київським хірургом Зозулею — висловив припущення, що дуже хотів би ще побачити, як живуть мої родичі. Він із цього не те що розсміявся — розреготався — і сказав: наївний юначе, звідси ніхто не виходить живим! Бо й справді до 1955 року так воно й було. Однак Бог милостивий і я таки повернувся додому, до своєї родини, до коханої дівчини Марічки, яка стала мені дружиною, зумів реалізувати мрію свого життя в професійній сфері.

— Як ви вижили в «Долині смерті?

— 5 червня 1949 року, коли мені виповнився 21 рік, на самісінькому дні кар’єру, де я з останніх сил важким молотом лупав камінь, до мене, як Боже провидіння, підійшов літній чоловік і запитав угорською мовою: «ти студент-медик?» Почувши мою ствердну відповідь, запропонував працювати в лікарні. Звісно, що така пропозиція дарувала надію вижити, і я погодився. Як з’ясувалося згодом, зі мною розмовляв Йожеф Червені — ув’язнений професор, колишній директор Будапештського психоневрологічного інституту та член парламенту Угорщини. Це була чудова і доброзичлива людина, випускник Оксфорда. Він вільно розмовляв дев’ятьма мовами, зокрема й російською. Приблизно за тиждень мене «госпіталізували» в терапевтичне відділення табірної лікарні, яким він завідував. Поступово Й.Червені почав залучати мене до медичної практики в своєму відділенні, а згодом залишили там напівофіційно працювати медбратом.

1950 року в «Долину смерті» серед нового поповнення «ворогів народу» прибув визначний хірург, заступник міністра охорони здоров’я СРСР, голова радянського Червоного Хреста Сергій Колєсніков, якого від репресій комуністичного режиму не порятували ні світове визнання, ні урядові нагороди, ні висока посада. Оскільки табірне начальство теж мучили різні болячки, то медичному світилу не дали до рук молота, а доручили створити в табірній лікарні хірургічне відділення. С.Колєсніков і Й.Червені заприятелювали і невдовзі Й.Червені запропонував С.Колєснікову взяти мене собі в помічники. Робота в хірургічному відділенні була організована настільки бездоганно, що сюди привозили лікарів Карагандинського медичного інституту спостерігати за проведенням операцій. Мені ж поступово дозволили асистувати професору С.Колєснікову під час таких операцій. Це була для мене не лише чудова медична школа, а й дарований Богом шанс вижити в «Долині смерті».

«ЦЕ БУВ СПРАВДІ ЦВІТ НАЦІЇ!»

— Ви назвали двох видатних людей, з якими вас поєднало табірне життя. Окрім них, напевне, були ще відомі особистості?

— Безумовно! У «Долині смерті» відбували покарання (за що?!) й старенький ігумен Жовківського монастиря отець Михайло Пелех, представник знаної й шанованої закарпатської родини Василь Климпуш, професор-мовознавець, співавтор першої української граматики радянських часів Микола Сулима з Харкова, майбутній видатний учений-історик Ярослав Дашкевич. Це був справді цвіт нації!

— Після умовно-дострокового звільнення з табору 1955 року ви були змушені продовжити опановувати медичний фах поза межами України. Чому так сталося?

— Проректори Ужгородського державного університету дуже постаралися, щоби я не міг повернутися на навчання в рідному виші, та навіть у Львові. Тоді С.Колєсніков, за посередництвом освітнього міністерства, попросив ректора Вітебського (Білорусь) медінституту Барановича зарахувати мене на другий курс. Дуже мучився я у Вітебську. Ходив у старій міліцейській шинелі і кирзових чоботах, весь час голодував. Дружина надсилала мені гроші, але я повертав — як— то жінка має мене утримувати?! Я попросився в колгосп збирати картоплю і виконував одразу вісім норм! Заробив кілька центнерів картоплі, яку продав і так розжився грішми. Потім мене з якогось дива обрали скарбником інституту. Після третього курсу навчання з мене зняли судимість і я повернувся на навчання до Ужгородського університету, який закінчив 1961 року. В 1963 році став аспірантом при кафедрі госпітальної хірургії УжДУ з прикріпленням до Інституту серцево-судинної хірургії АМН СРСР у Москві. 1967 року, після захисту кандидатської дисертації, працював асистентом цієї кафедри, 1971-го — доцентом, 1972-го — старшим науковим співробітником УжДУ, де викладав хірургічні дисципліни. Тут пройшов справжню професійну і життєву школу в лікаря-хірурга, професора Олександра Фединця, під керівництвом якого став кандидатом медичних наук. Упродовж 15 років керував доцентським курсом дитячої хірургії, написав орієнтовно 100 наукових робіт.

«ЧИ ВСЕ ТАК БЕЗНАДІЙНО? НІ!» 

— У своєму житті ви пережили розпач і приниження, злет і ейфорію суспільного визнання. Як ви сприймаєте нинішні реалії України?

—  Дуже боляче. Зазнавши нищівної поразки в Другій світовій війні, Німеччина і Японія фактично піднялися з руїн за 8 — 10 років. Незалежна Україна 24 роки не знала війни, але очікуваного суспільного розвитку, на відміну від наших постсоціалістичних сусідів або країн Балтії, не мала. Російська збройна агресія посприяла відродженню української армії, що сьогодні є однією з тих небагатьох державних інституцій, яку підтримує і довіряє населення. От би віднайти якийсь такий ефективний чинник для подолання корупції, яка ослаблює нашу державу не менше, ніж зовнішня агресія! Чи все так безнадійно? Ні! Впевнений, що й Україну, попри усі випробування долі, обов’язково чекають добрі часи і процвітання.

— Святкувати власне 90-річчя в доброму здоров’ї судилося дуже мало кому. Яким є ваш рецепт довголіття?

— Моє життя було «щедрим» на різні випробування. Одне з них я пережив у розквіті сил, коли мені було за 40. Чотири роки поспіль пізньої осені мене доймав нежить, якого не міг позбутися впродовж 4 — 5 місяців. Ні я, ні мої колеги-лікарі не могли зрозуміти причини такого стану. Кожні три години піднімалася температура, мучила слабість, усе навколо дратувало. Чим мене лише не лікували! Професор О.Фединець привіз із Будапешта якісь найновіші антибіотики — і це не допомагало. Тоді мій друг професор Іван Мешко запропонував спробувати лікуватися голодуванням. І уявіть собі, десь на п’ятий-шостий день голодування усі рецидиви хвороби зникли! Після цього я уже не чекав листопада—грудня, а завчасно голодував по 10 — 12 днів. І недуга минула назавжди! З роками я взяв собі за правило постити по суботах — відмовлятися від сніданку та обіду і обмежувати свій добовий раціон легкою вечерею. Дуже важливо дотримуватися душевної рівноваги, жити позитивними емоціями, радіти життю і фізично працювати на свіжому повітрі.

— Ви вірите в неминучість перемоги добра над злом?

— Навіть у найважчі хвилини свого життя я був оптимістом. Залишаюсь ним і сьогодні. Всевишній не допустить, щоби зло панувало без кінця.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments