Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Іван Мазепа: етюд в кольорових тонах

В Інституті історії України НАН України відбувся всеукраїнський семінар-нарада до 300-річчя воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи
22 лютого, 2008 - 00:00
ПІЗНАННЯ МАЗЕПИ: ПРОЦЕС БЕЗ КІНЦЯ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Iснує закономірність, яка багато разів підтверджувалася практикою суспільного життя: чим більш масштабною, значущою є історична постать (явище, подія), тим менш прийнятною є будь-яка спроба описати її в чорно-білих, спрощених, примітивних тонах. Лише багатокольорова палітра аналітичного зображення спроможна адекватно передати усю багатогранність, усю складність політичної позиції та духовного світу таких видатних особистостей історії пізньосередньовічної та ранньомодерної України, як Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Петро Могила, Петро Дорошенко. І, звичайно ж, Іван Мазепа — можливо, найтрагічніша, найсуперечливіша людина в цьому переліку.

Ця думка стала лейтмотивом практично для всіх виступів учасників всеукраїнського семінару-наради «300-річчя воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи та укладення українсько- шведського союзу: сучасний стан наукових досліджень», котрий був проведений 12 лютого в Інституті історії України Національної академії наук. У вступному слові, з яким виступив директор інституту, академік Валерій Смолій, наголошувалося на тому, що феномен Івана Мазепи, узагалі ця дивовижна постать була, є й, напевно, ще дуже довго (а можливо, й назавжди) залишиться джерелом творчої уваги, натхнення й плідних суперечок для вчених- істориків, митців, майбутніх дослідників. При цьому слід ще, очевидно, враховувати і ту обставину, що нещодавній указ Президента України Віктора Ющенка щодо відзначення 300-річчя воєнно-політичного виступу гетьмана Мазепи та укладення ним союзу зі шведським королем Карлом ХII є тільки початком тривалого процесу глибокого переосмислення українським соціумом суті трагічних подій 1708—1709 років на теренах України, справжньої ролі Мазепи, його дійсних, правдивих намірів як людини і як політика.

По суті, зазначив академік Валерій Смолій, на цьому семінарі зібралися всі, хто має стосунок до «мазепинської» проблематики. Директор Інституту історії України НАН України коротко перелічив найвагоміші праці з «мазепознавства» останніх років. Це, зокрема, «Листи Івана Мазепи» (у 2-х томах), фундаментальний збірник документів про Івана Мазепу та його добу (обсягом 1100 сторінок) за редакцією Сергія Павленка, монографії Віктора Горобця, Олексія Сокирка, Ольги Ковалевської (перед початком семінару була презентована її книга «Іван Мазепа у запитаннях і відповідях»), Тараса Чухліба, Юрія Савчука, російського історика Тетяни Яковлєвої (автора книги про Мазепу в серії «Жизнь замечательных людей»). На виконання указу Президента України, зауважив академік Смолій, ще буде здійснено чимало заходів, підготовлені збірники численних документів; заплановано залучити до роботи російських, шведських та польських істориків.

Змістовною й насиченою глибокими спостереженнями і аналітичними висновками була доповідь доктора історичних наук, керівника Центру соціальної історії Віктора Горобця. Вона була названа так: «Історичний образ Івана Мазепи на початку ХХI століття: суспільні очікування та історіографічні пропозиції». На думку професора Віктора Горобця, Мазепа — найбільш актуалізована постать ранньомодерної історії України, об’єктивній оцінці якої заважали як ідеологічні «застереження», так і політичні інтереси. Промовистий факт: влітку 1723 року головний сюзерен, покровитель і водночас «головний режисер» кривавого цькування Мазепи та мазепинців — цар Петро I, приступаючи до фактичної ліквідації Інституту гетьманства в Україні, «обгрунтовував» це так: «Понеже всем известно, что все гетьманы, от Богдана Хмельницького до Ивана Скоропадского, изменниками были» (читай: рано чи пізно відходили від Москви!). І що показово: найлютішій, безмежно злобній анафемі був підданий саме гетьман Мазепа, хоча, наприклад, наслідки запізнілого «прозріння» гетьмана Івана Брюховецького на свято Богоявлення 1668 року, коли вся Україна була дуже швидко очищена від царських військ (не кажучи вже про Петра Дорошенка з його багаторічною орієнтацією на Оттоманську Порту) були для Московії значно серйозніші. У «випадку Мазепи» зв’язок між «злочином» та «покаранням» є нестандартним!

У чому ж справа? Очевидно, цар Петро просто не міг спочатку повірити звісткам про різку зміну політичної орієнтації гетьмана (як, за деякими відомостями, довго вагався, чи можна вірити Мазепі, й сам король Карл ХII) — звідси й така оскаженіла реакція! Але це — найближчі наслідки. Якщо ж говорити про парадокси національної історичної пам’яті та національної свідомості, то дуже цікавими є спостереження відомого німецького вченого-історика та слов’янознавця Андреаса Капелера, який, аналізуючи ідентифікацію українців (зокрема, і в Росії), розділив їх на «малоросів» (ті, хто свідомо відносив себе до «загальноросійської» спільноти), «хохлів» (цілком байдужих до цих проблем) та «мазепинців» (прихильників державної незалежності України). Отакими були наслідки «справи Мазепи» у дальшій перспективі.

Неможливо ставити під сумнів велич гетьмана Мазепи, відзначив Віктор Горобець, але бачимо ще один прецікавий парадокс: і звеличення, і шельмування Івана Степановича відбуваються не за його реальні справи, а здебільшого на грунті політичних міркувань. Тому можна стверджувати, що з’ясування, чи був Мазепа «зрадником», чи не був — це просто занурення у штучну, неіснуючу дилему. Істину в даному разі варто шукати не посередині, а на стику професійних суперечок істориків. При цьому безперечною заслугою гетьмана Мазепи є стабілізація соціально-політичної ситуації в Україні, і то протягом 20 років (1687—1708 рр.).

Тема окремої розлогої розмови — неоднозначні наслідки соціально-економічної політики Мазепи, вів далі Віктор Горобець (йдеться і про відчутне посилення майнової диференціації суспільства, і про суперечливе ставлення тогочасної еліти до назрілих реформ та необхідної суспільної модернізації). Підсумовуючи, Віктор Горобець зосередив увагу присутніх на двох найважливіших висновках, що стосуються славетного гетьмана та його доби. Перший: Мазепа не є ані пророком, ані «злим генієм» української історії. І другий: біда в тому, що суспільство, влада, держава цікавляться лише частинкою (в кращому разі) своєї історії лише напередодні чергового ювілею (у даному разі — 300-ліття Полтавської битви).

Тема доповіді кандидата історичних наук В’ячеслава Станіславського була окреслена так: «Державне будівництво в Україні кінця XVII — початку XVIII століття та перехід Івана Мазепи на бік шведського короля Карла ХII». На думку В’ячеслава Станіславського, перед гетьманською владою доби Мазепи стояв комплекс складних внутрішньо- та зовнішньополітичних завдань (гарантування непорушності своїх повноважень, забезпечення єдності українських земель, включаючи особливо Правобережжя, стабільності та впливу на Запорозьку Січ). Розв’язував ці завдання Мазепа у винятково складних умовах, і зовні незрозумілі, на перший погляд, його вчинки були спрямовані на досягнення саме цих цілей. Основною (може, й фатальною) проблемою стала дедалі зростаюча агресивність політики Петра I, суть якої Карл Маркс у маловідомій у нас, але дуже цікавій праці «Таємна дипломатія XVIII століття» визначив так: «Для системи місцевих захоплень Росії достатньо було суходолу, для системи світової експансії стала необхідною вода» (тобто доступ до Балтійського, Чорного, Каспійського морів, і, відповідно, тривалі війни зі Швецією, Туреччиною та Іраном!).

Кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олексій Сокирко зупинився на причинах та передумовах повстання Івана Мазепи 1708 року. Сам Мазепа, вже після укладення політико- воєнного союзу з Карлом ХII, пояснював у своєму Універсалі причини такого кроку насамперед тим, що царська влада, прагнучи й надалі неухильно продовжувати урізання прав і вольностей України, намагалася, зокрема, остаточно перетворити Запорозьке військо на регулярні драгунські частини і тим самим назавжди знищити свободу Запоріжжя. І, зазначив Олексій Сокирко, підтвердження (хай непряме) цього ми можемо знайти в працях Миколи Костомарова, а головне — в оприлюдненому свого часу листуванні Мазепи з канцлером петровського уряду Головкіним та віце-канцлером Шафіровим, де є згадки про підготовку указу «про устроение казаков подобием слободских полков».

Аби перелічити усі теми цікавих доповідей, котрі були виголошені на семінарі-нараді (приміром, «Від «зрадника» до «генія»: несподівані метаморфози сучасної російської історіографії щодо висвітлення образу Івана Мазепи» Тараса Чухліба, «Чи зраджував Іван Мазепа?» Сергія Павленка, «Візуальний образ Івана Мазепи: достовірні та спростовані портрети» Ольги Ковалевської), знадобилося б дуже багато часу. Але безперечним є одне: унікальна особистість великого гетьмана ніколи не перетвориться на мертве надбання забутого минулого.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments