Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Iз Малої Рибиці — у великий футбол

«День» побував на батьківщині Михайла Фоменка, якому ми цього року вручили символічну корону
27 грудня, 2013 - 13:45
МИХАЙЛО ФОМЕНКО

У нещодавно опублікованому рейтингу FIFA національна збірна України з футбол  у зайняла 18-те місце. Таким чином, за 12 місяців нашій команді вдалося додати 312 очок і піднятися на 29 позицій! За це досягнення збірна України отримала від FIFA звання «Прогрес року». Наступного ж дня стало відомо, що ФФУ вирішила продовжити до 2015 року контракт з головним тренером збірної України Михайлом ФОМЕНКОМ. Навряд чи це рішення когось здивувало, адже навіть без офіційного визнання з боку Міжнародної федерації футболу усім було зрозуміло, що саме з цим тренером національній команді вдалося досягнути небувалого прогресу й подарувати нарешті надію вболівальникам.

Тим не менше, якщо про спортивні досягнення Михайла Фоменка можна прочитати в офіційній статистиці, то дізнатися бодай якісь деталі з його нефутбольної біографії досі було вкрай важко: Михайло Іванович —  людина небагатослівна, та й преса до минулорічного призначення на посаду головного тренера збірної не надто цікавилася його особою. З надією трохи підняти цю завісу таємничості й поспілкуватися з людьми, які знають Михайла Фоменка змалку, «День» вирушив на малу батьківщину наставника національно збірної — в село Мала Рибиця Краснопільського району Сумської області.

Шлях з обласного центру був досить тривалим. Здавалося б, лише 43 кілометри, але щоб подолати їх, знадобилося не менше години — маневруючи між вибоїнами, наше авто не встигало набрати швидкості. Вільшанка, Барилівка, Грунівка, Велика Рибиця, Запсілля, Миропілля — проминають за вікном назви населених пунктів, і ось нарешті ми у Малій Рибиці — невеличкому затишному селі, що розташувалося поміж численних ставків, за сім кілометрів до російського кордону. Зараз тут живуть 589 людей. Кажуть, що назвали так село, бо у тутешніх річках та ставках водиться багато дрібної риби.

Голова сільради Ольга КОЧУРА ще з порога запрошує нас втамувати спрагу і голод. Люди тут щирі, привітні й усі, хоч як це дивно, — україномовні. З’ясувалося, що сьогодні у Малій Рибиці — храмове свято, й колишні односельчани за традицією з’їхалися сюди з усієї області, щоб побачити родичів, друзів і поспілкуватися за святковим столом. Схоже, фортуна опинилася на нашому боці, адже серед теперішніх мешканців села вже майже ніхто особисто не знає Михайла Івановича, й якогось іншого дня поговорити про нього було б ні з ким.

ОЛЕКСАНДР СТЕПАНОВИЧ ФОМЕНКО, ВІКТОР ПЕТРОВИЧ БОРТНИК, МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ БОРТНИК І МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ БОРТНИК – РОДИЧІ ГОЛОВНОГО ТРЕНЕРА ЗБІРНОЇ ЗІБРАЛИСЬ У МАЛІЙ РИБИЦІ НА ХРАМОВЕ СВЯТО, ЩОБ ПРИГАДАТИ МИНУЛЕ

Як розповіли односельчани, рід Фоменків жив у Малій Рибиці здавна. Дід Михайла Івановича — Степан Петрович — працював тут усе життя рільником (так тоді називали агрономів). Нинішній тренер національної збірної мешкав у селі лише до семи років — учитися в школі йому довелося вже у  Сумах, але щоліта він повертався сюди на канікули. Хата Фоменків до нашого часу не збереглася, а з близьких родичів Михайла Івановича тут нікого не зустрінеш — зате людей з таким самим прізвищем вистачає. Проте в селі про видатного земляка пам’ятають — у місцевій школі і в будинку культури встановили інформаційні стенди, на яких детально відображені досягнення Михайла Фоменка. Футболом тут цікавляться і чоловіки, і жінки. Палкі суперечки про гравців національної збірної, суддівство, календар ігор розгортаються у Малій Рибиці всюди — у магазині, в сільраді й просто на вулиці.

ЗГАДАТИ ВСЕ. ДЯДЬКО ГОЛОВНОГО ТРЕНЕРА ЗБІРНОЇ ОЛЕКСАНДР ФОМЕНКО НЕ ЗМІГ ПРОЙТИ ПОВЗ ІНФОРМАЦІЙНИЙ СТЕНД, ПРИСВЯЧЕНИЙ ДОСЯГНЕННЯМ ПЛЕМІННИКА

— Дитинство у Михайла було складне, виховувала його переважно бабуся — батько і матір працювали в обласному центрі, — розповідає Олександр Степанович Фоменко, рідний дядько Михайла Івановича (до речі, зовнішньо племінник дуже схожий на дядька), який приїхав із Краснопілля. — 1948 року, коли він народився, я вчився у школі. Пам’ятаю, ми саме складали іспити — я мав готувати білети, а мені доручили няньчити Михайла. То я його посадив у діжку, а сам — пишу. Мати Михайла пішла з життя, коли він був ще зовсім малим. Тоді тато забрав його з Малої Рибиці у Суми, де він і закінчував школу. Батько Михайла був бригадиром на Сумському машинобудівному заводі ім. Фрунзе. Коли синові було 16 років, він узяв його до себе в бригаду учнем слюсаря. Часи тоді були досить тяжкі. Якийсь час Михайло грав у заводській команді «Фрунзенець». Потім тренер з обласного «Спартака» помітив його і забрав до себе, а звідти вже запросили в «Зорю». Спочатку грав на різних позиціях, але потім тренер побачив його схильність до роботи в захисті. Дружина Михайла Івановича — Валентина — теж із Сумщини, з села Коровинці Недригайлівського району. Все життя вони йдуть пліч-о-пліч. Познайомилися в Сумах, коли Михайло ще грав за «Спартак». Вона тоді працювала кранівницею.

За словами Олександра Степановича, Михайло Фоменко завжди був трохи заглиблений у себе. «Це такий наш характер — фоменківській — ми більше «ділом», ніж «словом», не дуже балакучі», — пояснює дядько головного тренера. Зате на «зіркову» хворобу Михайло Іванович ніколи не страждав і з родичами завжди підтримував теплі стосунки.

— Пам’ятаю, Михайло подарував мені п’ять квитків на матч «Динамо» — «Баварія» за Суперкубок Європи у 1975 році, — згадує Олександр Фоменко. — Ми з друзями сіли у «Волгу» й поїхали до Києва. А після гри племінник десь дістав здорового вугра, і ми всі разом поїхали на природу за Київ — повечеряли  й відсвяткували перемогу. Останній раз він був у мене в Краснопіллі на Великдень. Ми тоді домовилися поставити дідусеві й бабусі пам’ятник на цвинтарі. Сьогодні дзвонить і каже, що два тижні тому з’їздив на могили, пам’ятник йому сподобався — я, каже, свою долю теж вношу. Я йому розповів, що мають журналісти приїхати — питаю, чи можна про нього розповісти. «Можна, — каже, — тільки здорово не закидайте». Коли виграли у французів, у нас в районі було справжнє свято — всі лише про це й говорили. Матчу-відповіді, звичайно, побоювались, але все ж сподівалися на перемогу... Чи сильно Михайло засмутився через поразку, не знаю — власними переживаннями він не ділиться, тримає все у собі. Щодо його тренерського стилю, можу сказати, що «у кулаці» футболістів Михайло Фоменко не тримає — у нього в команді все ґрунтується на довірі. Він дуже  — рідко буває, щоб на когось нагримав.

Влітку Михайла Фоменка з родиною час від часу можна побачити у сусідній Великій Рибиці — приїздить туди відпочити й порибалити. Має у цьому селі дачу. Цікаво, що попри роботу в Києві, він і досі часто буває в Сумах (у столиці має лише службове житло) — там живе його дружина. Михайло Іванович приїжджає до неї майже кожні вихідні. А внучку Анастасію забрав до Києва — працювати у ФФУ.

— Ще змалку Михайло був лідером, завжди шанований серед друзів — пригадує Михайло Петрович Бортник, троюрідний дядько й одноліток Михайла Фоменка, який зростав разом із ним. — Пам’ятаю, тут неподалік було зерносховище — в ньому провіювали зерно, а ми з Михайлом носили його мішками. Хоча дитяча праця була заборонена, нас все ж залучали до роботи — то в колгоспі сіно перевертали, то ще щось. Ми тоді ще не вміли як слід у футбол грати, були інші ігри: «копійка», «вибивний»... Ви, мабуть, таких не знаєте. А футболу Михайло навчив усіх пізніше — коли приїхав із Сум на канікули. Хоча перші кроки робив ще тут, на болоті — футбольного поля у нас не було. Їздили тоді грати село проти села. Коли Фоменко в команді — завжди виграємо. Бувало, хлопці з інших сіл ображалися — навіть до бійок доходило. Не пригадую, щоб він колись спеціально вчився футболу або закінчував якусь спортивну школу — сам себе знайшов, немов народився для цього. «Самородок із Сум», — говорив про нього одноклубник Стефан Решко. Інший бік медалі — небувала працездатність і наполегливість. Його батько, а мій двоюрідний брат Іван Степанович, розповідав, що Михайло кожного вечора приходив додому з тренувань увесь мокрий. Хто йому прищепив любов до футболу, не знаю — у нас в роду футболістів немає, а професія ця тоді престижною не була. Вважаю, що рівень збірної Михайло дуже підняв, а з французами просто не пощастило. Гра є гра. Ще Богдан Хмельницький говорив: «Як Бог дасть!» Цього разу Бог взяв і не дав... Може, за рівнем індивідуальної майстерності наші й поступалися, але за командним духом — ні. А ще можу вам розповісти, що Фоменко — чудовий вершник, уміє обходитися з кіньми. Колись у Малій Рибиці їх було багато. Інколи бачимося з ним — пригадуємо минуле.

— Він був нашим авторитетом, — долучається до розмови Михайло Васильович Бортник, молодший товариш Михайла Фоменка й один з небагатьох мешканців Малої Рибиці, знайомий із головним тренером збірної особисто. — Грали разом у футбол. Ми, дітвора (років 10 — 12), тоді ще босі бігали, а він у формі був, в бутсах — якось навіть рахували, скільки там шипів. Завжди серйозний ходив, а фізично дуже витривалим був. По м’ячу бив здорово — якщо попаде в когось, мало не буде. Якось йому прив’язали на праву ногу стрічку — щоб нею не бив. Так він і з лівої як слід міг пригостити — воротар тікав із воріт, щоб по ньому не влучило. Фоменко завжди був нашим кумиром — ніколи молодших не ображав. Вважаю, що зараз від нього забагато вимагають — не все одразу! Лобановський говорив: щоб зробити команду, треба років три-чотири, а у Фоменка лише кілька місяців було. Бажаю Михайлові Івановичу щастя й доброго здоров’я — хай і надалі тренує нашу збірну.

...Сьогодні у Малій Рибиці, як і загалом по селах України, ситуація непроста. За словами голови сільради Ольги Кочури, роботи зараз у селі не знайдеш — немає базового господарства. Хтось працює на об’єктах соціальної сфери (в пожежному депо або в фельдшерському пункті), хтось — у сусідніх селах, хтось займається веденням власного селянського господарства, а багато людей виїздять до Сум. «Але всі, у кого тут коріння, з часом повертаються, — розповідає Ольга Кочура. — Зараз до нас звертаються багато людей передпенсійного віку з проханням знайти хату для продажу. Життя у нас тихе, спокійне. — працюємо і стараємося зберегти те, що є».

ТРАДИЦІЯ ЖИВЕ. МОЛОДІ ФУТБОЛІСТИ З МАЛОЇ РИБИЦІ ПОСІДАЮТЬ ПЕРШІ МІСЦЯ НА РАЙОННИХ ЗМАГАННЯХ

Продовжують у селі й футбольні традиції. Зараз у Малій Рибиці впроваджують програму розвитку дитячого футболу — на базі 5 — 7 класів сформували команду. Є серед гравців і однофамілець Михайла Івановича — кажуть, теж непоганий гравець. Хлопці займають перші місця на районних змаганнях. «Може, наш земляк візьме когось із них до себе в команду», — усміхається директор школи Микола Рагулін. Зараз тут навчається лише 40 учнів, але з кожним роком їхня кількість зростає. Футбол люблять усі — навіть дівчата. Коли не вистачало хлопців, брали до команди й їх. Дорослі теж грають у футбол, але збираються рідше — проводять турніри між селами.

— Ми вдячні Михайлові Івановичу, що прославив наше село, — емоційно зізнається голова сільради Ольга Кочура. — Пишаємося, що він — наш земляк, вболіваємо й бажаємо перемог. Дуже хотілося б побачити його тут. Передайте йому, щоб приїздив 5 липня, на День села — у нас заплановані великі святкування.

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День», Київ — Суми — Мала Рибиця — Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ