Iз п’єдесталу – за викладацьку кафедру

Коли Андрію Демчукові було дев’ятнадцять, йому ампутували ногу. З цього моменту він почав жити... більш повноцінно, як сам тепер зізнається. Минуло десять років. Сьогодні Андрія знають як паралімпійського чемпіона з фехтування, співзасновника Благодійного фонду «Серце лева». А для студентів-програмістів «Львівської політехніки» він, передусім, залишається Андрієм Богдановичем — викладачем кафедри інформаційних систем і мереж. Приїхавши з Ріо із золотою медаллю, новоспечений чемпіон відразу повернувся до навчального процесу. Поспілкуватися з ним вдалося з самісінького рання — якраз перед парами в університеті. 

— Історія вашого успіху вчить усю Україну. А яке місце в житті займає викладацька діяльність?

— Спорт, наука та викладання є невід’ємними частинами мого життя, тому важко щось виділити. Завжди кажу, що моє основне місце праці — у «Львівській політехніці». Цій роботі намагаюся віддаватися по максимуму. Приємно, що кафедра йшла мені на зустріч у період підготовки до Паралімпіади, посприявши зручному графіку занять, а при потребі    —  й підміняючи.

Робота зі студентами мотивує. Ще не так давно, п’ять років тому, сам був на їхньому місці, а тепер маю можливість передати їм свої знання. Математичний напрям мені близький. Якщо ти займаєшся тим, що подобається, отже, це — твоє. А коли настає період, що не хочеться нічого робити, то його треба перетерпіти. По життю важливо знайти те заняття, яке давало не тільки заробіток, а й задоволення.

— Викладач, фехтувальник, чемпіон Паралімпіади. Як ви стали тим, ким ви є зараз?

— Вроджені задатки і тип характеру за будь-яких життєвих обставин нас завжди до чогось вестимуть. Я змалку мріяв стати футболістом. Однак від народження в мене була хвора стопа — грубо кажучи, одна була більша за іншу. Не міг носити зручне взуття, а про бутси навіть не йшлося. Незважаючи на ваду, навіть примудрявся виступати за школу на міських змаганнях з футболу. Коли дали зрозуміти, що в мене немає перспектив без можливості носити бутси, почав займатися баскетболом у кросівках, на два розміри більших. Любов до спорту йшла зі мною по життю, але, напевно, саме щоденні навантаження наблизили момент ампутації. Тоді мені було дев’ятнадцять. На нозі відкривалися рани, тому лікарі наполягли на ампутації ноги нижче коліна. Однак я — один із небагатьох, хто, втративши ногу, цим задоволений. Після ампутації та встановлення протезу справді почав більш повноцінно жити. Горджуся тим, що я паралімпієць, людина з інвалідністю. Не так своїм прикладом, як своїм ставленням до життя намагаюся показати іншим, що ніколи не можна здаватися.

Отож я вийшов на організацію «Інваспорт» з метою почати займатися баскетболом на візках, але у Львові на той час не було такої команди. Мені на вибір запропонували три види спорту: настільний теніс, стрільбу з лука та фехтування. Стрільбу відразу відкинув через свій вибуховий характер, адже там треба бути більш спокійним і флегматичним. На настільному тенісі тоді були канікули, тому вирішив піти на фехтування. Тренер відразу зауважив, що в мене є перспектива завдяки високому зросту та довгим рукам. Спочатку я здивувався, побачивши, що тут усі займаються на візках. Думав, що фехтуватиму стоячи. Мені пояснили, що це зроблено для того, щоб урівняти умови для людей з різними травмами. Слід розуміти, що наше фехтування, так само як інші паралімпійські дисципліни, — це не рекреація чи реабілітація, а повноцінні види спорту.

— Паралімпіада — це не просто змагання, а й випробування. Як його пройшли ви?

— Самі думки про Паралімпіаду — готують. Впевнений, що 98% усіх спортсменів до цих змагань підходять на піку своїх можливостей. Паралімпідада —  це боротьба тактики, але й  боротьба характерів. На перше місце виходить саме психологічна готовність. Спочатку необхідно психологічно перебороти себе, а після цього вже піде перемога над суперником.

Наша збірна здобуває індивідуальні перемоги завдяки дружній і згуртованій команді. Ми по життю дуже близькі друзі, які завжди відгукнуться і прийдуть на допомогу.

— Золоту медаль ви присвятили воїнам АТО...

— На Паралімпіаду я їхав із твердою метою поборотися за перемогу, доклавши максимум зусиль. Однак, відверто кажучи, золотої медалі не чекав. Емоції після фіналу зашкалювали — відповідь на запитання, кому присвячую перемогу, точно не готував. Сказав перше, що спало на думку, а це зазвичай те, що найправильніше. Воїни АТО для України роблять набагато більше, ніж вся наша паралімпійська команда. Сподіваюсь, що ті слова хоча б на краплинку чогось додали тим хлопцям, які їх почули, змусивши більше пишатися тією справою, якою вони займаються не зі своєї волі, а внаслідок тих обставин, що склалися в країні. Вони були змушені кинути свої сім’ї та піти захищати Батьківщину. Мої друзі досі на фронті. На жаль, двох із них уже немає.

— Спорт — поза політикою?

— Ні. Немає спорту поза політикою. Ці речі не можна розділяти. Поміркуймо формально. Спорт фінансується з державного бюджету. Без підтримки держави спорт жеврітиме і, ймовірно, з часом зникне. Якщо нас фінансує держава, значить, ми їй зобов’язані. Не можна залишатися поза державною політикою. Як спортсмен і громадянин України, який бачить, що відбувається в країні, я не можу мовчати. Йдеться про пряму російську агресію. Ми повинні чітко говорити, хто наш ворог.

— Думали б так спортсмени-заробітчани, зокрема футболісти...

— Уже говорив раніше: будь, як Зозуля — не будь, як Селезньов. Не кажу, що спортсмени не мають права їхати до Росії. У кожного є своя голова на плечах. Однак також повинна бути совість. За нинішніх реалій буде неправильно їхати грати за російські команди. Спортсмени — такі ж самі громадяни. Більше того, вони, як люди публічні, можуть і повинні заявляти свою позицію. Якщо в цій війні ти не вважаєш себе людиною з проукраїнською позицією, то краще мовчи. Та чи варто тоді обстоювати честь нашої держави на міжнародних змаганнях, коли за твоєю спиною Герб і Прапор України?

— Ваш приклад надихає багатьох. А що мотивує вас?

— Це водночас і мотивація, і мета по життю — хочеться просто повноцінно жити, допомагаючи іншим. Старатися робити так, щоб дружина та вся сім’я мали в тому житті трошки радості. Усе, що роблю, це заради своєї родини, країни, міста, кафедри, врешті-решт. Хочу, щоб дружина народила мені дітей, щоб дідусь і бабуся довго жили на цьому світі. Це все природні бажання. Це і є моя мотивація — впевнено йти своєю стежкою. Це нібито банальні речі, але вони найбільш щирі. У мене немає мрій про закриті хороми з басейнами. Головне — мати що їсти, і щоб усі були щасливі та здорові.

— Кожна історія успіху — це певні кредо. Якими життєвими принципами поділитеся?

— Завжди важко відповідати на запитання про поради. Кожна людина має своє бачення життя. Коли ти зустрічаєш перешкоди або пізнаєш значний успіх, важливо втриматися на своїй стежечці. Інакше можна загрузнути в ямі або не втриматися й впасти з високої гори. У таких ситуаціях слід просто залишатися собою. Також треба пересилювати лінь. Життя — постійна боротьба з власною лінню.

Необхідно старатися жити чесно. Правило бумеранга — золоте. Як ти даєш, так воно тобі й вертається. Жити чесно та справедливо, не забуваючи про Бога, — це основні принципи. Також дуже важлива довіра — без неї не збудуєш жодних стосунків. До всіх треба йти з відкритою душею, будучи щирим із собою та іншими.

— Людям з обмеженими можливостями в Україні доводиться переборювати не лише себе, а й навколишні умови, точніше, відсутність їх. Як бути з цією проблемою?

— Ці питання важливі. Добре, що своїми виступами ми можемо звернути на них увагу. Однак вважаю, що питання доступності чи додаткового фінансування — це загальна суспільна проблема, а не тільки людей з інвалідністю. Мало що адаптовано, та все ж щось робиться. Зараз у Львові під нові трамваї намагаються робити підвищені зупинки. Втім, якщо відверто, доки ми не побачимо тої реальної кількості людей з інвалідністю на вулицях, значить, доти країна не допрацьовує. Перебуваючи в Європі, ти постійно їх бачиш. В Україні візуально цих людей не видно, бо чимало з них просто не виходять з дому, бо важко чи майже нереально вийти самому без сторонньої допомоги.

Коли спілкуюся з чиновниками, які відповідають за ці питання, намагаюся наголосити, щоб думали не про людей з інвалідністю, а думали про своїх дружин, котрі будуть іти з дитячим візком, для якого теж потрібен пандус. Думайте про своїх батьків, які, йдучи в магазин, теж зійшли б з радістю по нормальній похилій доріжці. Інколи бабця п’ять хвилин не може перейти дорогу, бо їй треба зійти з височезного бордюра. Необхідно показувати приклад — вийти з машини і допомогти цій бабусі. Постоять там хлопці ззаду півхвилини, нічого їм не станеться. Хтось посварить із автомобіля? Не біда, побажайте їм гарного дня. Ми йдемо до такої культури, і таки дійдемо. Хочеться вірити, що ми спроможні дещо пришвидшити цей процес, змінивши країну на краще.