Катерина Богомолець: слід у серцях
Виповнюється сорок днів з того часу, коли раптово, після важкої хвороби, пішла з життя Катерина Олегівна Богомолець, гілочка славного роду. Вона майже відчутно втілювала обізнаність й етичні принципи свого великого діда, президента АН УРСР Олександра Богомольця та його сина, також блискучого науковнця і яскравої особистості Олега Богомольця. Донедавна Катерина Олегівна, професор кафедри патологічної анатомії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, з енциклопедичною повнотою читала студентам й інтернам складний курс свого предмету, а знаходячись на пенсії, безкоштовно продовжувала керувати колом дисертацій наукової молоді.
Вона народилася 1939 року. Закінчивши Київський медичний інститут, як лікар сповідувала максималізм, немов слідуючи заповітам свого прадіда, самовідданого земського лікаря Олександра Михайловича Богомольця. Стала анестезіологом у клініці
М.М. Амосова, проте рівень дисципліни в той період, впродовж довгих годин наркозу, був небезпечний і для самого лікаря, а тим більше для жінки напередодні материнства. За порадою
О. Богомольця послідував поворот на науковий шлях. Символічно, що кандидатську дисертацію, яку вона захищала у відділі морфології Інституту ендокринології і обміну речовин, присвятила уточненню структури і функції щитовидної залози, фактично продовживши захопленість Олександра Богомольця проблемами ендокринології. І тільки після цього, затвердившись у важкій спеціальності, повернулася в стіни альма-матер, увійшовши до складу аскетичної кафедри патанатомії. Її новим наставником стала професор Олександра Кисельова, у свою чергу учениця Євгена Чайки, що вивчав разом з О. Богомольцем і М. Стражеско феномени сполучної тканини — таємничого остову життєдіяльності. Лекції Катерини Олегівни мали надзвичайну популярність серед колег, і не лише морфологів. Лікарі, які слухали її, в різних містах України, з натхненням сприймали її інтелектуальний стиль.
Але декілька слів про зворушливу дружбу Олександра Олександровича зі своєю першою старшою внучкою. Про ці нюанси мені повідав професор-патофізіолог Вадим Акимович Березовський, чоловік Катерини Олегівни. Серед малечі, що зростала в будинку поблизу Богомольцевського інституту, де мешкав і його засновник, була популярна гра — «не рвати, не ламати, свою зелень показати». Травинка або стеблинка в руці забезпечували успіх у грі. І ось маленька Катя, в перші післявоєнні роки, коли Олександр Олександрович вранці прямував до академії або лабораторії, доганяла біля хвіртки дідуся і вручала зелений листочок. Цей листочок, який оберігав його, він завжди носив із собою. Власне, таким листочком для Олександра Олександровича була й Катя.
Катерина Олегівна, через любов до рідного міста, стала хранителькою і захисницею Богомольцевського саду — цього заповідного куточка Печерська в натиску проектів багатоповерхівок. 2008 року, на зборах лікарів Олександрівської лікарні, з ентузіазмом підтримала задум створення меморіалу на честь медиків, які загинули в Києві й інших селах під час подолання особливо небезпечних епідемічних інфекцій. У проекті їй бачився пам’ятник Невідомому лікареві. І, мабуть, найголовніше — випестувала чотирьох онуків, дітей своєї дочки Ольги Богомолець, вклавши і в них свої світлі прагнення.
Її єством, з драматичних часів роботи санітаркою в перші студентські роки на київській станції швидкої допомоги — щоб пізнати медицину, була допомога іншим. Є латинський вислів: «Так закінчується мирська слава». У думах про тихих героїв звичайного буття вона не повинна закінчуватися. Такою фігурою була й Катерина Богомолець, людина високої скромності й закличних устоїв.
