Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, мислитель, правозахисник,

Книжковий проект «Дня» 2015 року довів: українці — читають!

Тираж останніх новинок розійшовся за півроку — готувати перевидання?
5 лютого, 2016 - 14:09
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

«Книги «Дня» дають базу для творення нової держави. Тому я підтримую їх випуск, і тому їх потрібно перевидавати», — говорить Ірина Мацепура, директор підприємства ТОВ ВГ СМ, яка підтримала вихід однієї з книг публіцистичного триптиха «Дня». «Газета створила свою парадигму історії України. Це — база для творення нової держави», — вважає п. Ірина. І цю думку поділяють тисячі читачів.

Лише півроку тому «День» представив на Львівському книжковому форумі свої новинки — історичну книгу «Повернення в Царгород» та публіцистичний триптих «Котел, або Справа без терміну давності», «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» та «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв». І ось днями повідомлення: тиражі усіх видань практично розійшлися! Тим, хто ще не придбав книги, радимо дуже поспішити, бо маєте шанс замовити буквально останні примірники. Нагадаємо, наклад «Котла», упорядкованого Іваном Капсамуном, розійшовся уже давно, але ми продовжуємо отримувати замовлення на цю книгу. Українці прагнуть знати більше!

Як бачимо, запит на якісну літературу є, і він безпрецедентно високий. «Я вважаю, ваш продукт найбільш затребуваний сьогодні в долі України. Це література, яка гідно представляє державу не тільки в самій країні, а й за її межами на глобальному рівні. Це чудово, що свого часу прийшла думка започаткувати цю серію і видавати подібну літературу. «День» чітко орієнтується в потребах населення. Література, яку подає газета, заглиблює в історію України», — говорить «Дню» Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. «Освітньо-гуманітарна, виховна робота, яку здійснює «День», є дуже важливою. Йдеться про донесення інформації про культуру як політику. Цей популяризаторський компонент дуже важливий», — говорив у недавньому інтерв’ю нашому виданню і міністр освіти та науки Сергій Квіт.

Водночас маємо констатувати, що держава, яку «гідно представляє наша література», на жаль, не робить кроків назустріч — усі книги вийшли за підтримки окремих небайдужих громадян і соціально відповідальних підприємців. І допомагають розповсюджувати по бібліотеках та школах і вишах бестселери «Дня» так само переважно «бізнесмени-волонтери». І зараз редакція шукатиме можливості перевидання книг, не покладаючи особливих сподівань на чиновників. «День» відкритий до співпраці з усіма, хто має бажання та можливості підтримати інтелектуальний ріст українського суспільства. До речі, у випадку з «Поверненням у Царгород» була застосована унікальна практика — передзамовлення на книгу. Може, продовжимо?

Стати щасливим володарем останніх примірників «Повернення в Царгород», книг «Я — свідок» та «Катастрофа і Тріумф» з публіцистичного триптиха просто. Обирайте один зі способів:

   

  1. Замовляйте в нашому інтернет магазині тут

 

 

  2.  Замовляйте за телфоном: (044) 303-96-23.

                    

 

  3. Пишіть на електронну адресу:

                 amir@day.kiev.ua.

  4. Пишіть звичайного листа на адресу:

                  03115, Київ, проспект Перемоги, 121 Д,

                  для відділу реалізації.

   5. Приходьте до редакції у відділ реалізації,

                  кабінет 7.6

 

 

 

Поспішайте!

 

* * *

Тим часом обговорення прочитаних книг триває. Пропонуємо читачам погляди викладача ЛНУ імені Франка, журналіста, що веде релігійну тематику, Юліани Лавриш та сходознавця, перекладача, професора, доктора філологічних наук Григорія Халимоненка на «Повернення в Царгород» — книгу, якій, за словами, ужгородського професора Сергія Федаки, «очевидно, судитиметься стати ще й фактором новітнього українського державотворення».


«Повернення в Царгород» — книжку «Дня» на стіл кожного вчителя історії!

Григорій ХАЛИМОНЕНКО, доктор філологічних наук, професор кафедри сходознавства університету «Україна»

Я ще був школярик і почув, як дівчина співала: «Чимало книжок я читала, та ба — нема книжки про нашу любов!» Це я до того, що підручників з історії України за два останні десятиліття вийшло чимало, і я не наважуся розподіляти їх на кращі й гірші, скажу так: всі хороші, але «Повернення в Царгород» — це справді книжка про любов, чисту, щиру, синівську, й головне: розказану  з захопленням та зачаруванням об’єктом любові —  нашою історією. Так вийшло, що колектив «Дня»  підказав лише тему, автори ж книжки подали свої дописи, виконані так, ніби перед цим провели круглий стіл і впоїлися  ідеологічною наснагою найвищого патріотичного гатунку. Або ніби кожен прочитав спочатку передмову («Слово до читачів») Лариси Івшиної, що її славетна журналістка склала, звісно ж, на підсумковому етапі роботи над книжкою. Це вперше на сторінках видання, присвяченого «нашому всьому», прочитав я  слова тверезі, але ж які сміливі й збудливі. Я теж все життя працював зі словом, і як же важко було вичавлювати зі свого єства отого огидного внутрішнього цензора! І як багато ще в Україні доцентів, докторів наук, професорів, які й досі ще ловлять себе на котрійсь більш-менш «сміливій думці»: «А що як?.. А що скажуть у Москві?». Л. Івшина пише: «За допомогою книжки «Повернення в Царгород» ми граємо роль  архітекторів духовного простору. Це заточена зброя проти найбільшого  суспільного зла в Україні, яке я умовно називаю «курячим інтелектом». Йдеться про нав’язане нам обивательське  світосприйняття, яке не дозволяє бачити далі власного носа, про «вивих» нашого національного характеру. «Курячому інтелекту» ми повинні протиставити мислення «за горизонт», втрачене відчуття  інтелектуальної експансії».

Хочеться одразу ж поставити запитання: «Скільки примірників книжок «Сила м’якого знака» чи «Повернення в Царгород» зберігається у бібліотеках українських університетів? Я зовсім не здивуюся, коли мені скажуть: «Ось у цьому один, а в цьому жодного»... А це ж книжки, котрі мають бути на столі кожнісінького вчителя-історика, кожного філолога, я вже не кажу про доцентів та професорів. Я усвідомлюю, що не кожен історик сьогодні спроможеться купити ці книжки, але хіба ж не Міносвіти має подбати, щоб саме цей  матеріал — бо ж подібного, на жаль, ще так мало — хоч трохи посприяв виправленню «вивиху» нашого національного характеру.

Наважуся дати пораду: таку літературу потрібно видавати повторними тиражами: хай навіть на газетному папері, у м’яких палітурках, але студенти, школярі, вчителі повинні ці книжки прочитати. Їх писали інтелектуали, сміливі науковці, які розповідають те, про що досі знали хіба сотні, хай навіть якась тисяча громадян, а треба, щоб знали мільйони. Ще раз кажу, це та  література, яку, повторюю за Франком, «міліони радо ждуть, бо це голос Духа чуть». Це саме ті автори, котрі уміють розповісти про складне захопливо й просто. К. Гудзик, С. Кот, С. Кримський, В. Рижков, В. Панченко, О. Пахльовська, В. Ричка, І. Смешко, Д. Степовик,  І. Сюндюков — це, звісно ж, далеко не всі фахівці з найдавнішої доби української історії, отже, маємо надію, що «День» ще повертатиметься у простір нашого незнання. Тим більше, що нагода говорити й писати є. Українська філологія й історична наука й досі не запропонувала чітких, а головне —об’єктивно витлумачених понять, таких, як «східнослов’янські народи», «південноруські князі», «давньоруська мова й література» тощо. Бо й справді: що таке «південноруські князі»? Очевидно, мали б бути й «північноруські», й «західноруські». Пояснення просте: історики доби УРСР перенесли на сторінки своїх праць імперський російськомовний термін «южнорусские князья» у формі «південноруські», хоч мова йшла про українських князів доби Київської держави. Імперія нав’язала нам терміни «древнерусский язык и литература», й любесенько узвичаїла їх як належні тільки етносу, що мешкає за Хутором Михайлівським та спокійно видає словники «русского языка», починаючи його історію з найперших писемних творів, написаних на теренах України. А ми й досі товчемо воду в ступі й торочимо про якусь давньоруську мову, котрої ніколи не було — була руська мова, яка з часом стала називатися українською. Ба більше, в декотрих вишах ще й досі гойдають колиску з трьома братами.

Знову ж наважуся запропонувати колективу «Дня» видати книжку, наприклад, з такою назвою: «Колиска з трьома братами», тобто на тему «Динаміка етнічних процесів на теренах України-Руси (Київської держави)». Гадаю, в нас є вже достаттня кількість фахівців, аби об’єктивно висвітлити проблему «східнослов’янських народів». Про одного з них ми знаємо напевне — це наш, український, що живе на своїх прадавніх теренах». Про білорусів теж є кому сказати, а ось територія та й історія  «словянського» народу, що «склався» на землях мордовського, марійського, удмуртського, комі, пермяцького етносів (і, звісно ж, інших, перелічених у давньоукраїнських літописах: чудь і т. д.)  особисто для мене — бігме ж terra incognita.

Динаміка етнічних процесів в імперії «Русь» впритул до окупації її теренів монголами справді дивовижне явище. Візьмімо хоч  безугавні хвилі тюрків, які стриміли до Русі-України, як колись Русь до Константинополя. Поклавши у 968 р. край хозарській експансії, князь Святослав відкрив дорогу на Русь торкам, печенігам та іншим дрібним етносам, відомим під загальною назвою чорні клобуки, які йшли з метою грабувати, але, відчувши спротив українських дружин, або відкочовували до кордонів слабших народів, болгарів та угорців, або ж ставали на службу українських князів, виконуючи функцію прикордонних загонів, отримували землю на компактне заселення, інтегрувалися в українське суспільство й рано чи пізно наверталися до православ’я. Складніші взаємини нав’язували нам половці, могутній союз племен-язичників. Проте ні велика територія, ні багатство половецьких орд, ні достатньо міцна центральна влада не сприяли тому, щоб велика половецька орда стала держзавою. Половці так і не вдалися до хліборобства, не створили писемності, не дозріли до цивілізованої ідеології у міждержавних відносинах, не навернулися до єдиної монотеїстичної релігії, хоч певна частина з них, особливо хани-князі через шлюби з українською аристократією, ще до монгольської навали охрестилися. Так, половецький хан Яросланопа, як бачимо, походив з роду Ярославичів. Сином тюрка був половецький хан Ярополк Томзакович, а князь Юрій Кончакович був син хана Кончака. Цікаво, що, маючи батька-тюрка, син носив українське ім’я — в цьому разі великий вплив мала мати-українка, представниця цивілізованішої держави.  Іноді діти мали й українське, й тюркське ім’я, як, наприклад, князь Андрій-Китай Боголюбський.  Донька Всеволода Давидовича була одружена з ханом Башкордом, а донька хана Белука вийшла заміж за Рюрика Ростиславича. Дочка хана Осулука стала дружиною князя Олега Святославича, про що свідчить   літопис під 1146 роком, де хани Тюнрак та Камос Осулуковичі названі вуйками Олегового сина Святослава. Декотрі половецькі хани шлюбили своїх дітей та онуків майже династійно. Так, донька Тугоркана була дружиною Святополка Ізяславовича, а онука вийшла заміж за    Андрія Володимировича. На жаль, літописи засвідчують лише шлюби вельмож, та немає сумніву, що така традиція куди активніше поширювалася у нижчих соціальних колах. Наприклад, у воєводи Судимира батько був тюрк Кучоба. Прості половці іноді мали українські імена, наприклад Василь.

Отже, саме монгольська навала  завадила половцям створити бодай ранньофеодальну державу. В боротьбі з половцями монголи як одне з головних завдань вбачали повне винищення половецької аристократії, що вони насправді й здійснили. Чимала кількість половців, не кажучи вже про інтегрованих в українське суспільство чорних клобуків, розділила долю українського населення. Монголи наповнили всі східні ринки бранцями-половцми, які проте захопили у свої руки владу в Єгипті, створивши там Мамлюцький султанат. Ті ж тюрки, котрі витримали разом з українцями злигодні монгольської окупації, в добу руїни Золотої Орди витворили спільний українсько-тюркський козацький орден, що переріс в Козацьку республіку. Саме до такої спільної думки дійшла група науковців: Г. Абдулаєва, П. Кралюк, М. Семена, В. Смолій, В. Степанков, І. Сюндюков, Г. Халимоненко, Т. Чухліб, які продовження традицій раннього тюрксько-українського ордена вбачають у союзницьких діях українських гетьманів з кримськими ханами та турецькими султанами.

Київська держава намагалася зміцнювати політичні зв’язки не лише з Візантією, а й іншими православними державами. Іпатський літопис повідомляє про одруження у 1154 р. князя Ізяслава Мстиславовича (сина Мстислава Великогог, онука Володимира Мономаха), який на той час сидів на київському великокнязівському столі, з грузинською царівною Русудан, сестрою царя Георгія ІІІ, тіткою майбутньої відомої цариці Тамар. Цей шлюб став підтримкою великому князеві київському.  Ізяслав Мстиславович у 1147 р. порвав церковні зв’язки з Візантією. Досі київських митрополитів призначав константинопольський патріарх. Ізяслав Мстиславович поставив на престол київського митрополита Климента Смолятича, людину розумну й глибоко освічену. Митрополит здобував певну юридичну владу лише тоді, коли його призначення було санкціоноване головою самостійної православної церковної організації. Такою, крім грецької, була грузинська церква. І католикос — патріарх грузинської церкви — дав згоду на призначення Климента Смолятича київським митрополитом. Щоправда, наприкінці ХІІ ст.  зазнав фіаско шлюб Юрія, сина владимирського князя Андрія Боголюбського, з відомою царицею Тамарою  — тут на перешкоді стали особисті якості жениха.

Розмаїть історичних екскурсів нашого народу в просторі вимагає з боку публічних інтелектуалів і журналістів, як зауважує Л. Івшина, створення адекватної ситуації суспільного дискурсу. Нещодавно видавництво «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана залучило мене до співпраці над новим виданням української енциклопедії: йшлося про масив інформації з царини Сходу. Згідно з абеткою почав був писати про Абая, але зрозумів, що доведеться зануритися в історію Казахстану доби Абая. Беру солідне українське видання (справді серйозне й глибоко аргументоване), але читаю про Казахстан, а там  виклад історії цієї країни закінчився 1870-ми роками. Далі йдеться про створення у 1925 р. Казахської автономної республіки в складі РСФСР. Насправді ж на теренах Казахстану тривали великі визвольні змагання, такі ж, як і в Україні в 1917—1920 рр. А далі був голодомор,  такий самий, як в Україні, і в таких же обсягах вимерла третина казахів. І певна ж річ: у 1937 р. Москва винищила буквально всіх казахів, котрі хоч трохи були причетні до боротьби за свою незалежну державу. І ще цікавий факт: голодомору не було на теренах проживання киргизів, узбеків та таджиків — отже, знову бачимо вибірковість. І давалася з центру вказівка:  «Про це не треба говорити». В Казахстані на державному рівні лише порівняно недавно було засуджено голодомор та репресії. Але ж хіба цей шмат історії казахського народу не дотичний до нашої історичної долі? Отже, знову маємо  «курячому інтелекту» протиставити  мислення «за горизонт». І знову висловлюю бажання попрацювати з колективом «Дня» над питанням національно-визвольних рухів початку ХХ ст. на обширах Московської імперії — бо хто ж, як не ми.

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ