Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Коли таємне стає явним — чи світлішає в країні?

Очільники Державного галузевого архіву СБУ — про спільні українсько-польські наукові видавничі проекти із розсекречення документів спецслужб тоталітарної доби
1 березня, 2013 - 12:23
СВІТЛАНА ЛЯСКОВСЬКА ТА СЕРГІЙ КОКІН РОЗУМІЮТЬ, ЩО МАКСИМАЛЬНА ВІДКРИТІСТЬ У РОБОТІ ГАЛУЗЕВОГО ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ СБУ Є ВИМОГОЮ СУСПІЛЬСТВА ТА ІМПЕРАТИВОМ ЧАСУ, ТОМУ ОБІЦЯЮТЬ ТІСНО СПІВПРАЦЮВАТИ ЗАДЛЯ ЦЬОГО ІЗ ЖУРНАЛІСТСЬКОЮ СПІЛЬНОТОЮ, У ПЕРШУ ЧЕРГУ — З «Днем». ОФІЦІЙНА ПРЕЗЕНТАЦІЯ АНГЛОМОВНОЇ КНИЖКИ «ПОЛЬЩА ТА УКРАЇНА У 30-40 РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ» ВІДБУДЕТЬСЯ СЬОГОДНІ, О 10.00, У ПРИМІЩЕННІ ЦЕНТРУ КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВ СБУ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Доступ найширших кіл громадськості до повністю закритих дотепер архівних матеріалів ЧК — ГПУ — НКВД — КГБ — це імперативна вимога, без виконання якої неможливо говорити про побудову справжнього громадянського суспільства в Україні (виняток становлять лише ті документи, зміст яких і сьогодні є чинною, законодавчо підтвердженою державною таємницею). Наявність чи відсутність такого доступу є доволі точним критерієм, що дає змогу робити висновки про рівень демократичності державних структур взагалі й спецслужб зокрема.

Галузевий державний архів Служби безпеки України, очолюваний пані Світланою Лясковською та її заступником Сергієм Кокіним, проводить значну і, що важливо, дедалі системнішу роботу саме в цьому напрямку. Суттєва складова такої роботи — міжнародна співпраця, зокрема з європейськими колегами, що ставить за мету виявлення, наукове опрацювання та публікацію таємних архівних документів колишніх радянських спецслужб та відповідних служб країн Східної Європи. Так, важливе значення мають у цьому контексті спільні видавничі проекти українських фахівців (із Галузевого державного архіву СБУ та Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України) та польських архівістів і науковців, результатом яких стало оприлюднення восьми томів унікальної видавничої серії «Польща та Україна в 30—40 роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб».

1 березня в Києві відбудеться презентація зведеного, окремого тому цієї серії (англійською мовою), який узагальнює зміст усіх попередніх томів (такий собі «дайджест» або «екстракт»). Світлана Лясковська та Сергій Кокін побували в гостях у редакції «Дня», презентували новий англомовний том, а потім відбулася відверта розмова про сенс, значення і перспективи цього міждержавного видавничого проекту, що є найбільш масштабним на теренах колишнього СРСР і колишнього європейського «соцтабору», а також про стан справ із розсекречення таємних документів радянської доби.


Лариса ІВШИНА: — Безпосереднім приводом для нашої зустрічі є вихід у світ англомовного тому новаторської українсько-польської видавничої серії «Польща та Україна в 30—40-х роках ХХ століття». Але я сподіваюся, що наше спілкування вийде на ширші «обрії» та масштабніші, загальні проблеми відкритості архівів нашої спецслужби. На початку ж хотілося попросити шановних гостей коротко розповісти про себе. Світлано Петрівно, скажіть, будь ласка, чи давно ви очолюєте галузевий архів СБУ?

Світлана ЛЯСКОВСЬКА: — Із грудня 2011-го, трохи більше року. Це, звичайно, ще дуже невеликий відрізок часу. За фахом я історик-архівіст, не один рік присвятила дослідженням та викладацькій роботі в галузі історії та політології, але теперішнє призначення стало для мене цілковитою несподіванкою.

Л. І.: — Я точно знаю, що той «шок», про який ви говорите, дуже швидко минув, адже за останній рік Державний галузевий архів СБУ багато чого досяг...

С. Л.: — Зізнаюся вам, що цей останній рік дуже багато чого важив у моєму житті. Тому що я звикла до викладацької праці, а це постійне живе спілкування з людьми. Але в архівній справі виявилося багато цікавого для історика-фахівця.

Л. І.: — Але кожна цікава людина робить будь-яку, на перший, поверховий погляд, найнуднішу, роботу справді цікавою. І ви це довели. Тепер розкажіть нам, будь ласка, про вашу нову книжку — безпосередній привід для нашої бесіди: що їй передувало, в чому наукове, громадське значення видавничої серії?

С. Л.: — Із 1996 року між Галузевим державним архівом СБУ та Міністерством внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща реалізується спільний видавничий проект з оприлюднення засекречених документів радянських та польських спецслужб. Була створена відповідна робоча група, всіх членів якої об’єднувало спільне розуміння: ця праця відповідає інтересам українського та польського суспільств.

Сергій КОКІН: — Наша концепція була такою, і ми разом із польськими колегами прагнули дотримуватися її, видаючи всі вісім наявних на сьогодні томів: гармонійне поєднання проблемно-хронологічного та тематичного підходів до добору матеріалів. Так, вийшли окремі томи (з дотриманням хронологічної послідовності), присвячені проблемам польського підпілля в Західній Україні 1939—1941 років; польсько-українським переселенням 1944—1946 років, Волинській трагедії; Голодомору в Україні 1932—1933 років; Великому терору 1937—1938 років і проведеній тоді «польській операції». Я назвав тільки основні тематичні блоки багатотомного видання. Одним із головних ініціаторів цього проекту був професор Юрій Іванович Шаповал. Дуже багато зробив для втілення задуму нині покійний генерал Володимир Ілліч Пристайко. Додам, що дуже важко тривали пошуки архівних документів (насамперед щодо українсько-польських відносин) на території власне Польщі. Тут необхідні були певні додаткові «поштовхи». Справді, в 4 томі, присвяченому Волинській трагедії, висвітлюються дуже важкі теми (взаємна жорстокість, винищення цілих сіл), пам’ять про все це досі існує (зокрема і на побутовому рівні) й є дуже травматичною для обох сторін.

Л. І.: — А як ви, Сергію Анатолійовичу, оцінюєте зроблене з точки зору суспільного запиту і суспільного резонансу в Україні та Польщі? Якого ефекту очікуєте від вашої спільної праці з польськими колегами?

С. К.: — Спочатку ми ставили перед собою доволі скромні завдання: просто «дати життя» всім цим документам. І ми вважали, що якщо хоча один із десяти майбутніх дослідників стане посилатися у своїх дисертаційних роботах на документи, які ми оприлюднили, — нашу місію вже буде виконано. Це справді відбулося.

Л. І.: — А є якісь речі, котрі можна було б назвати науковими відкриттями в галузі історії та які ви виявили під час вашої спільної роботи?

С. К.: — Наведу один приклад. Ми розмежували дві події (у масовій свідомості їх досі часто плутають): наслідок Люблінської угоди між Польським комітетом національного визволення і урядом УРСР (мається на увазі трансфер населення, приміром, переселення лемків, бойків, інших українських субетносів, яке було здійснено впродовж 1944 — 1946 років) та, з другого боку, депортаційну акцію «Вісла» 1947 року. Це різні речі. Між іншим, акцію «Вісла» досліджував польський українець Євген Місило, йому доволі тривалий час відмовляли у доступі до відповідних документів, але, нарешті, він зміг цей доступ отримати.

Л. І.: — Я нещодавно відчула, і вельми гостро, «людський вимір» цієї трагедії. Коли ми готували глянцевий додаток до нашої газети, присвячений найкращим оперним театрам в Україні, то був матеріал про Стефана Турчака, великого українського диригента сучасності, який так трагічно рано пішов із життя. І я дізналася, що Стефан Турчак, виявляється, народився під Перемишлем, згодом був примусово переселений...

С. К.: — Так, трагізм людських доль досить яскраво простежується в нашому виданні. А якщо говорити про взаєморозуміння з польськими колегами, то свого роду Рубіконом став для нас четвертий, «Волинський» том, коли ми, нарешті, спільно виробили стереоскопічне, об’ємне бачення документів. І відійшли від безперспективного підходу, коли одна сторона подає документальні матеріали свідків, які доводять, що кров проливали не вони, а саме тодішні супротивники, поляки чи українці, а інша сторона подає ще більшу кількість «своїх» заяв.

Вадим ЛУБЧАК: — Презентована вами книжка вийшла на основі оприлюднених Службою безпеки України архівних документів. Дослідники й сьогодні називають деякі не оприлюднені архіви «вибухонебезпечними». Яка наразі ситуація із «розсекреченням» Службою безпеки України своїх документів?

С. Л.: — У нас планомірно відбувається процес перегляду грифу секретності. Було розпорядження Кабміну щодо перегляду грифів секретності для всіх архівів, у тому числі архіву СБУ. Також, згідно з Указом Президента України від 2009 року, було розсекречено документи певної тематики — про Голодомор, репресії, національно-визвольний рух. А з 2010-го розпочався планомірний перегляд грифу секретності абсолютно всіх документів радянської доби, які зберігаються в архіві СБУ. Варто відзначити, що стосовно кримінальних справ цей процес тривав ще з 1991 року. У нас наразі доступ надається практично до всіх документів. Утім, звичайно, є певні обмеження, врегульовані діючим законодавством. Наприклад, згідно із законодавством, кримінальні справи ми можемо видавати для опрацювання дослідникам через 75 років після створення документів або раніше — з дозволу осіб, про яких йдеться, чи їхніх родичів. До речі, у нас є чимало кримінальних справи 1960-х років, порушених проти українських дисидентів. Так от дехто з шістдесятників суворо заборонив дослідникам працювати зі своїми кримінальними справами.

В.Л.: — Ви детально розповіли про діяльність польсько-української робочої групи. А чи є схожа робоча група українських архівних працівників та істориків із російськими колегами?

С. Л.: — У нас є домовленість із Росією про обмін кримінальними справами. Також ми можемо шляхом запиту по особовим справам просити їх надати копії окремих архівних документів. Ґрунтовної наукової співпраці, як з поляками, немає.

С. К.: — Де-факто ми є співучасниками кількох проектів з архівом ФСБ Росії. Наприклад, у Дрездені (Німеччина) є організація, яка досліджує питання пам’яті жертв політичного терору. Ця структура уклала угоди про співпрацю з СБУ, з ФСБ Росії, КДБ Білорусі. Йдеться про спільне опрацювання архівних документів та надання інформації, пов’язаної з долями радянських військовополонених. Основна маса з них потрапила «в котли» саме тут, в Україні. На сьогодні ми в цю спільну базу подали інформацію про 49 тисяч осіб, а нам — з об’єднаної бази даних, створеної зусиллями всіх наших колег, — про 150 тисяч осіб — уродженців України. Слід сказати, що Росія починала співробітництво з Польщею у тому ж ключі, що й Україна. Навіть тематика була схожою. Вони видали три томи... й зупинили співробітництво. Також Польща видала два подібних томи архівних документів разом із Білоруссю. У нашому випадку фінансування восьми томів книжок забезпечила польська сторона. Наклад, 1000 примірників кожного тому. Книжкова серія — двомовна. Після виходу кожного тому ми здійснюємо цільову розсилку по всім обласним науковим бібліотекам країни. Також видання мають області архіви СБУ. До речі, до 8-го тому ми додали диск, на якому розмістили фотокопії документів, за якими піддавали репресіям тисячі людей.

Надія ТИСЯЧНА: — Які науково-видавничі плани спільної полько-української групи на майбутнє?

С. К.: — Вже затверджені теми для роботи над наступними томами цієї видавничої серії. Один буде присвячено проведенню антипольської операції на території Західної України після «золотого вересня» 1939 року й аж до 1941 року. Ще один — депортації польського населення в 1940—1941 роках. Також плануємо оприлюднити документи про ліквідацію озброєного підпілля УПА, яке діяло на прикордонній смузі. До речі, для прикордонних військ НКВС вони несли чималу загрозу. Ми навіть вийшли на факти співпраці українського підпілля з польським. Словом, якщо кожного року видавати один том, роботи вистачить щонайменше до 2016 року.

Ігор СЮНДЮКОВ: — Чи піднімалася під час вашої роботи болісна проблема Катині? В українських архівах є документи про Катинь?

С.К.: — Польська сторона вважає, що в Биківні також полягли поляки. Вони хотіли би бачити те місце, аналогічне Катині. Однак ми не можемо це підтвердити документально. Є єдиний супровідний лист НКВС УРСР до Москви, де йдеться, що всі заарештовані разом із їхніми слідчими справами були відправлені до Москви. А ФСБ Росії відповідає, що у них жодних даних немає.

Польська сторона здійснила археологічні розкопки на території Биківні й нібито знайшла артефакти, які підтверджують версію, що польські військовополонені там таки були поховані.

Як відомо, в Биківні побудований Меморіал, де є польська частина. У П’ятихатках, що у 12 кілометрах від Харкова, реально поховані польські військовополонені. Цих людей утримували у Старобільському таборі, який вважався табором вищого офіцерського складу. Так би мовити, «вершки» Війська Польського. Багатьох із них перевили з Осташківського й Козелецького таборів НКВС СРСР.

І.С.: — Як ми розуміємо, наступний етап вашої роботи — це науковий аналіз, узагальнення, введення в науковий обіг того, що вже оприлюднене.

С.К: — Я переконався, що один талановитий фільм — документальний чи художній — може зробити більше, ніж десять докторів історичних наук говоритимуть на цю тему. Але за відсутності фільмів це доводиться робити нам.

Зі Світланою Лясковською та Сергієм Кокіним журналісти «Дня» ще довго говорили про обов’язок українських істориків та архівістів давати суспільству правильні «імпульси» з минулого, зокрема шляхом «оживлення» та актуалізації архівних документів спецслужб. Йшлося також про брак якісних медіа-майданчиків, готових фахово доводити до населення думки провідних вчених, тоді як запит суспільства на таку інформацію, за словами гостей «Дня», величезний. Ми вдячні керівництву Галузевого державного архіву Служби безпеки України за відверту, щиру та неформальну розмову. Зважаючи на суспільний інтерес, «День» неодмінно продовжуватиме порушувати цю тему.

Ігор СЮНДЮКОВ, Вадим ЛУБЧАК, Надія ТИСЯЧНА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ