Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Коли спогади не дозволяють зупинитися

Вінничанин Сергій Абраменко був на війні 90 днів. А повернувся — зайнявся волонтерством
3 липня, 2015 - 11:10

Ніхто не цінує миру, доки не почнеться війна. Ми дізнаємося про неї з газет, теленовин, Інтернету, але до кінця не уявляємо її обличчя, не усвідомлюємо всієї небезпеки. Про війну не з розповідей знає вінничанин Сергій Абраменко. Він пішов воювати на Донбас ще на початку квітня минулого року. Перебував там, ні багато, ні мало, 90 днів. А повернувся не для того, щоб сидіти вдома, — зайнявся волонтерством.

15 березня 2014 року 500 добровольців із самооборони Майдану вирішили стати резервістами Національної гвардії України. Їх відправили на полігон бригади спецпризначення «Барс», яка увійшла до щойно створеної Нацгвардії, у село Нові Петрівці, що на Київщині. Підготовкою добровольців керував начальник управління бойової та спеціальної підготовки головного управління Національної гвардії України генерал-майор Сергій Кульчицький, той самий Кульчицький, який через два місяці став людиною-легендою. Йому дісталася нелегка робота, адже серед добровольців були люди різного віку, професій, характерів...

«У нашому військовому підрозділі була представлена вся Україна. Це люди, які вистояли Майдан. Ми не схотіли відсиджуватися вдома і займатися буденними справами. Тому поїхали воювати, — згадує Сергій. — І досі для мене залишається загадкою, як наш «батько» (генерал Кульчицький) зумів створити з нас потужний батальйон, який гідно захищав схід країни».

До слова, Кульчицький був не лише справжнім воїном, господарником, а й хорошим психологом. У березні 2014-го на полігон приїхали кілька сотень майданівців, які пережили події 18—20 лютого і ненавиділи спецпризначенців усією душею. А тут — база «Барса» і командири-«менти». «Перші дні ми пильнували своїх, а вони — своїх. Бійки виникали, але Кульчицький знаходив слова для всіх. За кілька днів він зумів дисциплінувати як їх, так і нас», — каже Сергій.

Уже у квітні 300 резервістів присягнули на вірність українському народові й вирушили на схід України. Спочатку — в Павлоград Дніпропетровської області, а потім — на бойове чергування в район Слов’янська. Незабаром до резервістів приєднався і генерал Кульчицький, котрий до останніх днів (він загинув 29 травня) перебував із колишніми майданівцями в зоні проведення АТО.

«Наприкінці квітня минулого року ми поїхали на передову, — пригадує Сергій. — Зв’язку не було, продукти підвозили не частіше ніж раз на тиждень, але найгірша ситуація склалася з постачанням води. П’ять днів ми пили перекип’ячену воду з річки. Зайти в місто чи село не наважувалися, та й дозволу на це ніхто не давав. Ми навіть не знали, хто за 100 метрів від нас — наші чи вороги».

Потім поступово все налагодилося. Почали телефонувати до знайомих, побратимів із Майдану, афганців — просили про допомогу. «Пам’ятаю, як ми раділи, коли волонтери пригнали нам першу машину зі Жмеринки, так званий «Крокодил». Згодом звикли й до графіка «чотири через чотири» — чотири години ти «в наряді», чотири — вільний.

Важкого озброєння у терористів тоді ще не було. «Градами» блокпости не накривали, але їхні снайпери діяли влучно. Уже тоді це були фахові російські військовики», — каже Сергій.

5 липня 2014 року бійці Першого резервного батальйону оперативного призначення Нацгвардії спільно зі спецпризначенцями з «Альфи» звільнили Слов’янськ. То був переломний момент в Антитерористичній операції. Потім було зачищено Краматорськ, Артемівськ, Костянтинівку.

У звільненому від терористів Слов’янську батальйон Кульчицького стояв два місяці. Восени минулого року значну його частину демобілізували, бо, за українським законодавством, резервісти можуть перебувати в гарячих точках не більше 90 діб. Сергій Абраменко повернувся додому й очолив громадську організацію «Барська сотня Самооборона». Нині він збирає гуманітарну допомогу і час від часу супроводжує вантажі на Донбас, бо вже добре знає ту місцевість. Щоразу в дорозі Сергій згадує бойових побратимів, які вже ніколи не повернуться до рідних домівок. І ці спогади не дозволяють йому зупинятися.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ