Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

«Конвалія: кохаю тебе вже давно!»

Кілька історій про дореволюційну «кореспонденцію за допомогою квітів»
20 грудня, 2013 - 11:01

Сто років тому, на початку 1910-х, моя майбутня мама Женя росла наймолодшою, восьмою дитиною у своїй київській родині. Старший брат Андрій був тоді студентом юридичного факультету Університету св. Володимира. Там само, після закінчення Києво-Печерської 5-ї гімназії, навчався Володимир. На Київських вищих жіночих курсах, які ще називалися Жіночим університетом княгині Ольги, навчалися сестри Марія та Юлія. Молодші Лідія і Віра були гімназистками. Удома, в скромному флігелі на Бібіковському бульварі, 25 (нині — бульвар Тараса Шевченка) панував здоровий молодечий дух завзяття й творчості. Часто гостювали друзі дітей — гімназистки й гімназисти, студенти й курсистки, збиралися на вечірки з неодмінним музиціюванням (фортепіано, скрипка, гітара), співами й «живими картинами». Останні влаштовувала молодь, відтворюючи імпровізовані костюмовані композиції з відомих художніх полотен чи театральних вистав. Пили чай із бутербродами зі свіжішою, зі «сльозинкою» чайною ковбаскою від гастрономічного магазину «В.А.Пашковъ и сыновья». Той популярний в старому Києві заклад торгівлі містився на розі Хрещатика та Фундукліївської (тепер — вулиця Богдана Хмельницького) і діяв упродовж наступних десятків років як не менш популярний (традиційно!) «Гастроном» №1, аж поки Києвом не заволоділи чужі люди, ментально не здатні шанувати й підтримувати усталені київські традиції.

А тоді мати великої родини, моя майбутня бабуся Марія Андріївна, вміло вела сімейне життя — завжди молода душею й серцем, бо й заміж вийшла у вісімнадцять за старшого за неї на десять років чоловіка, який вже міг міцно тримати велику родину. Таким тоді був звичайний стан речей. Усім цим, беручи приклад із батьків та старших братів і сестер, переймалася моя мама — перед революцією учениця приватної жіночої гімназії мадам Клуссінш, згодом перетвореної на радянську трудову школу. Нове життя невдовзі докорінно змінило й побут, і уявлення, і звичаї. Залишились у споминах про минуле ноти з «душещипательными» романсами, розмальовані аквареллю дівочі альбомчики з віршиками і присвятами. Адже сто років тому й донедавна молодь виховувалася на художній літературі (здебільшого — романтичного забарвлення), на театральних виставах, на знанні повчальних біблійних притч та античної міфології.

Минули десятиліття, змінилися покоління. Серед нечисленного збереженого з тих часів — дві кольорові поштові листівки, видані Всесвітнім поштовим союзом польською мовою під назвою: «Кореспонденція за допомогою квітів». У Києві польська мова завжди була зрозумілою в колах міської інтелігенції. А живі квіти тепер доступні цілий рік, щоправда, не в такому асортименті. От тільки мова кольорів, мова самих квітів призабуті.

Пропонуємо роздивитися старовинні поштівки — з перекладом підписів (зліва направо, згори — вниз). Ось вони: квіти-символи :



 

На кожній листівці нижче квітів іде підпис: «Бажаючи висловити одне з вище зазначених почуттів, треба зробити підпис під відповідною квіткою».

У першій половині тих самих 1910-х років у Києві великої популярності набули поштові листівки видавництва «Рассвет», мальовані відомим художником-карикатуристом Володимиром Кадуліним. Були серії, присвячені гімназистам, студентам, курсисткам. Деякі з них, придбані свого часу моїми тоді ще молодими родичами, збереглися вдома й досі. Пропонуємо ті, що пов’язані з квітами.

Ось весела білявка в гімназичних одностроях, граціозно переставляючи ніжки в черевичках на високому «віденському» каблучку, принюхується до свіжих фіалок. Відповідь читаємо на попередній  листівці під зображенням фіалки: «Чом так сумирно, будь сміливішим!» — Хіба не про це красномовно свідчать тонка посмішка та погляд скоса.

А тут — драма: класна наглядачка  розгледіла через лорнет свою гімназистку-вихованку на садовій лаві з гімназистом! Ах, який пасаж! Сполохані молоді люди страшенно злякалися й миттєво відсахнулися одне від одного. Розсипався й букет із рожевих троянд. І ядучий підпис — рядками Івана Тургенєва: «Как хороши, как свежи были розы...»

Цікава й така деталь — мовного змісту: на звороті листівки стоїть модерністський знак видавництва «Рассвет» і дано назву цієї поліграфічної продукції чотирма мовами: «Почтовая карточка» (російською), «Carte Postale» (французькою), «Листівка» (українською!) та «Pocztоwka» (польською). Отак Російська імперія мусила загравати з носіями мов, на чиїх теренах точилася Перша світова війна. Про це свідчить позначка на тому ж звороті листівки: «Клише и печать Фришмутъ, Петр. Демидовъ, 1». Нагадаймо: з початком війни 1914 року Санкт-Петербург було перейменовано з німецької на російську, тобто — Петроград (Петр). Отже, звідси й датування цієї серії листівок — не раніше осені 1914 року.

Крім мови квітів, була ще мова парфумів. Збереглась і така листівка — срібляста, з опуклими флакончиками й відповідною назвою, яку даємо мовою і правописом оригіналу : «Языкъ духовъ (Парфюмовъ)».

Але ж нині конкретно ароматизовані парфуми вийшли з моди, а разом з ними — й така мова. Попри всю її старомодну солодкуватість,сьогодні вона сприймається приємніше, аніж брудна російська лайка, яку делікатно називають ненормативною лексикою і яку так завзято вживає українська учнівська та студентська молодь — причому незалежно від статі нарізно й разом.

«Вдыхая розы аромат...», шануймося...

Дмитро МАЛАКОВ. Фото надані автором
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments