Костянтин РОДИК:

«ЛЮДИНА НЕ ПОВИННА ЖИТИ ТІЛЬКИ З ДУМКОЮ ПРО ТЕ, ДЕ ЗНАЙТИ ГРОШІ»

— Багато хто зараз пов’язує можливість прориву для України в інтелектуальній сфері, в першу чергу, з новітніми технологіями (зокрема, з розвитком Інтернету). А в чому ви вбачаєте можливість такого прориву?

— Ясна річ, що нові технології, можливості Інтернету — це широко прочинені двері в завтрашній день. Коментарі були б недоречні. Але слід згадати інше — ось уже кілька років точаться балачки про те, що нові технології витіснять книжку…

На останньому Франкфуртському книжковому ярмарку (найпрестижнішому і знаному у світі) було задекларовано, що електронна книжка і взагалі комп’ютерні технології ще впродовж десяти років не будуть становити жодної загрози для традиційної книжки. А чи станеться взагалі перемога електронної книжки над традиційною — цього поки що ніхто не прогнозує (тобто якихось апокаліптичних видінь немає, хоча ще кілька років тому вони були). Йдеться про різні типи сприйняття. Книжка — глибинна рецепція, вона заторкує такі речі, які не здатні «здетонувати», наприклад, газета чи телебачення. Щодо останніх, людина завжди є пасивним спостерігачем (усе перед очима, в упізнаваних формах). А книжка — це ж магія. Здавалось б — просто шматок паперу, на ньому якісь значки. Читаєш, і в голові виникають різні дива. Тобто в даному випадку включаються інші механізми сприйняття, і тому книзі не загрожує загибель.

Але існує небезпека сильного скорочення кількості читачів. Й на жаль, це вже сталося: за останні десять років і рівень, і кількість читачів в Україні різко знизилися. І навіть не тому, що є конкуренція з боку того ж Інтернету, з боку того ж комп’ютера, а тому що люди поставлені в неадекватні умови: людина не повинна жити тільки з думкою про те, де знайти гроші, щоб увечері повечеряти, а завтра — поснідати (а вже про обід і не думають). На жаль, сьогоднішня ситуація в Україні така, що значна частина населення переймається тільки цією думкою. Так сталося з нашою державою, що вона вже десять років ходить колом і ніяк не може вийти на шлях якогось звичайного зростання добробуту, бодай повернення до того рівня добробуту, який був (а саме отой рівень добробуту, коли людина могла працювати з дев’ятої до вісімнадцятої, й дозволяв потім прийти додому і читати книжку).

PR В ГАЛУЗІ ЛІТЕРАТУРИ, АБО ЧОМУ СЕРЕД УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ НЕМАЄ НОБЕЛІВСЬКИХ ЛАУРЕАТІВ?

— Хотілося б все-таки повернутися до запитання про можливості інтелектуального прориву для України…

— Що таке інтелектуальний прорив у тiй чи іншій галузі, скажімо, в літературі? Якщо література має нобелівських лауреатів, то вона відома у світі. Але як з’являються нобелівські лауреати? Тільки наївна людина може думати, що, наприклад, якийсь письменник написав геніальний твір, його помітили, одразу запропонували нобелівському комітету, і він одержав премію. Так не буває. Присудження Нобелівської премії — це та сама PR-акція, гарно і професійно розіграна. Якщо той чи інший твір не буде існувати в англомовному варіанті або принаймні німецькою чи французькою, його просто ніхто не помітить (окремо стоять, ясна річ, скандинави, бо — свої). Як, наприклад, серед нобелівських лауреатів з’явився Шолохов? Стараннями Радянського Союзу. Тобто ідеологічні сили ЦК КПРС пройшли весь цей PR-ланцюжок (який тоді так не називався): Шолохов був перекладений англійською, з’явилися екранізації (американці навіть екранізували «Тихий Дон»). Стараннями СРСР — але вже від зворотного — одержали Нобелівську премію також Солженіцин і Бродський. Тобто коли їх почали утискати, це збурило відповідний спротив, і на цій хвилі вони стали «нобелянтами».

А чи можна сподіватися на якісь Нобелевські премії, якщо не зроблено жодних кроків для цього? От нещодавно (здається, в журналі «Україна») деякі відомі члени Спілки письменників почали обговорювати цю тему: мовляв, нобелівського лауреата треба не висувати, його треба робити. Але як? Зразу сказали: треба, щоб держава робила. Яка держава? Що таке Спілка письменників? Якщо подивитися на всі пільги, на всі приміщення, якими вона володіє, на традиційну прихильність до неї всіх президентів, прем’єрів і віце-прем’єрів з гуманітарної політики, то це і є та сама державна структура. А сьогоднішній віце-прем’єр з гуманітарних питань, даруйте ж, — ще й директор академічного Інституту літератури, який існує за бюджетні гроші. От вам уже — дві структури. То якої ще допомоги держави треба? Ніхто до нас не прийде і не спитає: «Чи не хочете ви мати свого нобелівського лауреата?» Для цього треба скласти синопсиси, перекласти це, розіслати, спонсорувати, можливо, навіть якісь телевізійні або кінопроекти. Росіяни потрошку це роблять, просуваючи своїх авторів не тільки до нас, але й на Захід. І, на мою думку, років за п’ять-сім вони матимуть свого нобелівського лауреата з літератури. Варто подивитися тільки на те, як представлена Росія у Франкфурті! А як представлена там Україна? От це і є інтелектуальний прорив. Інтелектуальний прорив треба готувати, інакше нічого не вийде. А література, якщо вона не буде виходити на світові терени, варитиметься у власному соку, — якість її буде знижуватись (це як вода, яку перекип’ятили кілька разів).

Те саме стосується й книговидавництва. Треба виходити на інший рівень, продавати свою продукцію тим самим росіянам тощо.

«ПОТРІБНА РОБОТА АНАЛІТИКІВ...»

Цікава ситуація спостерігалася в Росії два роки тому, коли відбувся серпневий «обвал» карбованця: російський книжковий ринок від цього тільки виграв. Коли різко зросли ціни на все, на книжки вони залишилися тими ж самими (московські видавці вирішили їх не підіймати, бо на складах було доволі готової продукції). Звичайно, коли людина бачить, що вчора гамбургер коштував, наприклад, п’ять карбованців, а сьогодні він коштує дванадцять, а книжка як коштувала три карбованці, так і коштує, то психологічно ій легше купити книжку, аніж гамбургер за новою ціною. Тому за декілька місяців того року (здається, це був 1998 рік) склади московських видавництв спорожніли. Всі книжки були продані. Це дало неабиякі обігові кошти, завдяки чому найкрупніші видавці вийшли на той рівень, який є сьогодні. Скажімо, «Ексмо» і «АСТ» випускають щомісяця по 500—600 назв нових книжок. А в Україні в 2000 році найбільше назв нових книжок видало харківське «Фоліо» — 242. От і порівняйте: 500—600 на місяць і 242 за рік.

Тобто люди не припинили читати, але відбулася певна переорієнтація читацьких смаків. Не секрет, що наш український книжковий ринок на 92 % заполонила московська продукція. Давно вже відомі й цифри: 50 мільйонів доларів щороку «відпливають» звідси до Москви. І в тому, що наші українські люди купують російські книжки, може, не було б нічого поганого, бо, зрештою, там видається чимало вартих уваги речей. Але (!)асортимент, який спродується на оті п’ятдесят мільйонів доларів щорічно — це асортимент так званої другої свіжості. Бо нові книжки і в Росії коштують недешево. Росія сьогодні є достатньо цивілізованим книжковим ринком: якщо книжка впродовж трьох місяців не продається, інколи дешевше звільнити склад й «запустити» нову книжку. А «стару» книжку відправляють в Україну, в Білорусь, в Казахстан, тобто — в російськомовні регіони, де вона, знижена в ціні, продається — за ті самі три-п’ять гривень (уже з вартістю перевезень). Тоді як тільки собівартість аналогічної книжки, друкованої в Україні, вища — в межах семи гривень. Звичайно, наша книжка одразу потрапляє в гірші умови порівняно з російською: по-перше, російська дешевше, а, по- друге, російські автори — це все «розкручені» імена (та сама Мариніна, той самий Шитов тощо).

Часто можна почути: треба покласти край засиллю російської книжки в Україні, треба ввести якесь спеціальне мито на ввезення російської книжки до України, і взагалі це — рука Москви. Але треба бути реалістами і дивитися на речі з точки зору організованого бізнесу. Нема поганого в тому, що росіяни не здають свої книжки в макулатуру, а за меншу ціну пропонують туди, де їх купують. Вони — комерсанти, вони продають товар (в даному разі — книжки). І правильно роблять. У нас їх тут купують? Купують. Всі задоволені. Інша річ, що, звичайно, хотілося б купувати кращу книжку, «свіжішу» книжку, але в нас немає на це грошей.

З іншого боку, от кажуть: спробуйте знайти українську книжку на розкладці на Хрещатику або в будь-якому іншому місці. А що ж тут пробувати? Якщо власник розкладки знає, що через клаптик свого столу книжку тої самої розрекламованої Мариніної він за невеликий час «прогонить» тричі, а, наприклад, твори Василя Шкляра буде запитувати, може, кожний десятий (хоча, як на мене, це набагато цікавіша література), він не буде ризикувати. Тому казати, що всі ці лоточники — українофоби, не випадає.

Інша річ, що українську книжку треба зробити й поліграфічно конкурентоспроможною. Але в нас свого паперу немає. У зв’язку з невеликою кількістю замовлень й, відповідно, браком коштів, друкарні не мають можливості купувати елементарні запчастини, не кажучи вже про нову техніку. Професіоналізм друкарів взагалі різко впав.

І от уже півроку «крутиться» у Верховній Раді законопроект про зміни і доповнення до існуючих у нас законодавчих актів, яким зроблено спробу виправити становище у книжковій галузі на законодавчому рівні, знявши податок на додану вартість і податок на прибуток. В силу відомих парламентських подій цей законопроект був прийнятий лише у першому читанні. Але навіть якщо прийняти той, запропонований Президентом, закон, він не набагато полегшить життя українським видавцям. Експерти-книжники робили аналіз поправок, внесених Президентом, і дійшли висновку, що максимум, на що можна сподіватися, — це зменшення собівартості книжки на 7— 10%, але ніяк не на 50, як кажуть деякі парламентарі. Через те, що ці поправки (які вийшли з Держінформполітики, а потім ще трошки «варилися» в Кабінеті Міністрів) готувалися людьми, не знайомими з сучасною практикою, а з практикою російського ринку й поготів. За останні п’ять років законодавчі бази Росії і України настільки розійшлися, що перенести російський досвід на наш грунт просто неможливо.

Що ж робити? Треба доручити цю роботу фахівцям, експертам з числа практиків, видавцям, які працюють на російському ринку, треба «озадачить» той же Держкомінформполітики, щоби він бодай вивчив кодекс, яким регулюється життя книжки в Росії (бо це ж не тільки один закон, а й купа підзаконних актів). Депутати цього зробити не можуть. Вони — не видавці. Так, вони проголосують, так, їх можна переконати — на рівні гасел. Але, повторюю, тут потрібна робота аналітиків.

«В УМОВАХ, КОЛИ БІЛЬШ ПРИБУТКОВІ РИНКИ ВЖЕ ПОДІЛЕНІ, ЛЮДИ, В ЯКИХ Є ГРОШІ, ПОЧАЛИ ЗВЕРТАТИ УВАГУ НА МЕНШ ПРИБУТКОВІ ГАЛУЗІ»

— А який ваш прогноз щодо подальшого розвитку українського книжкового ринку?

— Як мені здається, може врятувати ситуацію те, що в умовах, коли більш прибуткові ринки (наприклад, енергетичний) вже поділені, ті люди в Україні, у яких є гроші, почали звертати увагу на менш прибуткові сьогодні галузі. Ясна річ, не хочеться віддавати росіянам все, якщо можна працювати самим. Тому гроші і лобістські зусилля для створення відповідних законодавчих умов існування книжництва будуть — саме завдяки цьому розумінню. Книжковий ринок — це просто 10 відсотків прибутку (так в усьому світі), але — це стабільний прибуток.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВАКУУМ, І ЯК З НИМ БОРОТИСЯ

— Формулювання «лобістські зусилля» нагадує цитату з одного прес-релізу, в якому саме це («лобістський тиск») названо метою проекту «Книжник-Ревю»… А яким чином взагалі уможливилася поява такого видання? Адже попередні українські «книжкові» проекти довго не протрималися...

— Так, останній номер газети «Друг читача» вийшов ще 1992 року. Пізніші видання —«Книжкова тека», «Книжковий кур’єр» та інші — масовими не стали. І саме цей інформаційний вакуум, як на мене, є однією з головних перешкод на шляху розвитку українського книговидання. Саме через нього вищезгаданий лоточник не бере українську книжку. Тому ми й вирішили започаткувати газету для всіх читачів (а не тільки для високочолих, чи, навпаки, тих, що полюбляють читати якісь примітивні речі). Кожен читач книжок є й потенційним читачем нашої газети. Коли людина вже бере до рук книжку (будь-яку, хай це навіть буде книжка Шитова), коли в неї вже є звичка взагалі читати, вона, можливо, зацікавиться й іншим — саме за допомогою нашої газети. Ми не нав’язуємо своєї точки зору, рецензуючи ринок існуючої літератури, а просто показуємо, що є варті уваги речі.

Заповнивши інформаційний вакуум, ми планували і плануємо (звичайно, ми цього ще не досягли) дещо відтіснити російську книжку і дати простір книжці українській. Разом з тим, помічаючи, ясна річ, якісну російську книжку, бо всі балачки про те, що треба ввести мито на російську книжку, — це дикунство (боротися треба цивілізованими методами).

Ідею створення газети ми довгий час обговорювали з Анатолієм Толстоуховим, головою ради Фонду сприяння розвитку мистецтв (Фонд є одним з засновників газети). Ми дійшли висновку, що український книжковий ринок все одно буде розвиватися, а щоби він розвивався динамічно, йому потрібна інформаційна підтримка, в вакуумі він розвиватися не зможе навіть з низькими податками. І пішли на те, щоби видавати цю газету. Поки що, ясна річ, «Книжник-Ревю» не є самоокупним проектом, але ми сподіваємося, що на осінь наступного року наблизимося до інвестиційного горизонту, тобто зможемо збалансувати видатки і прибутки. Я маю на увазі прибутки від «Книги — поштою», що працює в нас з першого числа, від розповсюдження газети.

Тобто потенція є. Наприклад, з лютого ми починаємо власну видавничу діяльність, запускаємо кілька серій масової літератури — українські детективи, українські трилери, українське фентезі, любовні романи. У нас вже працює літературна агенція, яка збирає тексти. Принаймні вже заплановані дві детективні серії (по 5-6 книжок у кожній). До вересня, до найбільшої книжної події року в Україні (Форуму видавців у Львові) матимемо до півтора десятка книжок.

—Але ж у нас особливість ситуації полягає в тому, що людину замало лише привчити читати (спочатку хоча б масову літературу), треба її ще «переключити» з масової літератури россійської на українську. Яким чином?

— Якістю. Чому виникло зацікавлення телеглядача каналом «1+1»? Тому що це — якісний продукт (хоча, знов- таки, для цього потрібні гроші). Коли якісні фільми супроводжують якісні переклади — ну, кому зайде до голови не дивитися той чи інший фільм тільки тому, що він українською мовою? (На мою думку, понад 90 відсотків населення в Україні — незалежно від національності — нормально сприймають українську мову). В такий самий спосіб і ми будемо працювати — створювати гарний продукт.

ЧОЛОВІЧА СЛАВА — ЖІНОЧИХ РУК СПРАВА

— У 1997 році в нашій газеті було надруковано інтерв’ю з вами, в якому на запитання, чи не виникало у вас бажання написати власну книгу, ви відповіли, що бажання виникало, але часу не вистачає. У вересні минулого року в книгарнях з’явилася ваша книжка «Невивчені уроки Ситіна, або «Гоголізація» триває» (в якій Родик аналізує причини кризового стану українського книжкового ринку і можливі шляхи виходу з нього. — М.М.)... Що вас спонукало до її написання?

— От читаю я інтерв’ю Андрія Куркова журналу «Райский уголок», в якому він розповідає, як же він почав писати. Він одружився з англійкою, пожили вони трошки в Лондоні (навіть читали лекції в Кембріджі). А потім приїхали до Києва, і вона йому каже: «Андрію! Треба ж на щось жити. Ти сідай пиши, а я піду працювати». І оце він сів і почав писати. Приблизно так сталося і в мене. Дружина сказала: «Все, досить зволікати, треба сідати і писати». Я змушений був підкоритися, сісти і написати (робота над цією книжкою тривала десь місяців п’ять). Взагалі саме жінки завжди підштовхують чоловіків. Це тільки здається, що чоловіки самостійно досягають якихось висот. Якщо «пошкрябати» славу кожного чоловіка, одразу побачиш, що поруч стояла жінка, що тільки завдяки тому, що вона була поруч, все уможливилося. Це — закон, з якого є дуже мало винятків (якщо є взагалі).

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР

— У висновках зі своєї книги ви зазначили, що сучасна криза вітчизняного книговидання має три рівні: перший — галузевий, на якому слід негайно вжити відповідні державні заходи щодо підтримки власного книжкового ринку; другий рівень — це занепад саме української книжки (вихід з цього становища ви вбачаєте в радикальному вдосконаленні Закону про мови); третій рівень — суб’єктивний. А який з цих чинників, на вашу думку, найбільш значущий?

— Звичайно, психологічний фактор — найголовніший, бо якщо людина змінюється (якщо вона взагалі здатна змінитися), коли вона змінюється в бік «зроби себе сам», то вона буде знаходити й шляхи впливу на ту саму державу, аби змінилося законодавче поле.

На жаль, як на мене, приблизно 85 % наших видавців — це люди без ринкової перспективи. І як би державні інституції не підгодовували їх крадькома, вони змогли б протриматися кілька місяців, можливо, навіть кілька років. Але тільки від них відсунеться годівничка — все. Вони будуть не здатні продукувати ідеї, вони не будуть здатні ризикувати. А видавців, які можуть дійсно працювати, в нас лише відсотків п’ятнадцять (це за фактом, що всіх активних видавців у нас — всього близько 80).

— Але ж і ті п’ятнадцять відсотків звикли працювати «під гранти» (це — також свого роду годівничка)...

— Звичайно.

— Й що буде, коли гранти закінчаться?

— Гранти все одно закінчаться — так чи інакше, бо це в природі грантів — колись закінчуватися. Але є два типи видавництв, які працюють з грантами. Одні беруть їх тільки для того, щоб видати книжку і наповнитися самоповагою: от, я видав. І лежить та книжка у цього видавця на складі, оплачена з гранту, коли-ніколи він її продасть… А є інші. Є ті, що також беруть гранти, видають цю книжку, продають її, і з продажу цієї книжки мають уже частину обігового капіталу. Тому відмовлятися від грантів немає жодного сенсу, інша справа, як їх використовувати. Держава, до речі, теж грантодавець. Взяти, наприклад, всі оці бібліотеки соціальнозначущої літератури, кошти на видання яких поділяються підкилимно, й ніхто ніколи не знає, чому такому видавництву дали, а такому — ні? За якими параметрами? І, наприклад, чому я свої гроші, свої податки мушу вкладати в ту чи іншу книжку, яка на сьогодні не є актуальною?

— А які книжки є актуальними, на вашу думку?

— Актуальними, крім адаптаційної літератури (порадників, довідників тощо — це все зрозуміло) є той самий український детектив, український трилер тощо, тому що коли ці книжки будуть, тоді буде і серйозна література. Бо не може серйозна література прорости на пустці.

Взяти, скажімо, феномен російського письменника Акуніна. За рік він надрукував, здається, 15 книжок, всі вони — в московських рейтингах. Він каже: це — не література, це — проект. Я, каже, побачив, що народжується середній клас, а середньому класу потрібна своя література. Мариніною він уже не задовольняється, йому треба щось і розважальне, і водночас рефлективне. Акунін цей проект вибудував у себе в голові, і став писати детективи для середнього класу. І який успіх! Крупніші видавці б’ються між собою за право друкувати Акуніна. Але ж рекрутував він свого читача з читачів Шитова і Мариніної...

— У свою чергу, читач Акуніна коли-небудь почне читати й іншу, більш серйозну літературу?

— Так, це взаємопов’язані речі. Все життя людина, власне, читає те, що читає її коло. Це як на Заході — поки ти на дні, тебе не цікавить опера. Але якщо ти вже маєш якусь нерухомість і рахунок в банку, ти просто мусиш ходити до опери. Відповідно, ти стаєш трішки іншою людиною. От в Москві це вже видніше. Потрошку починається й у нас.

Людина залежить від свого соціального статусу. Якщо я, наприклад, безробітний, то напевне не буду читати серйозних речей. Але почавши вже щось заробляти, знов-таки, спілкуватися з іншими людьми, я навіть мушу (для того, щоб підтримувати свій імідж) тримати під рукою не книжку Мариніної, а, скажімо, — Валерія Шевчука. Підніметься наш загальний добробут, підвищаться мінімальні зарплати, середні прибутки — буде більший попит на серйозну вітчизняну літературу. Але все одно треба, щоб ця література і зараз була. Й саме над тим, щоб створити підвалини для її виникнення, слід працювати зараз.

ДОВІДКА «Дня»

Костянтин РОДИК. Народився 14 січня 1955 року. Освіта — російська філологія; журналістика. Обіймав посаду головного редактора тижневика «Друг читача» (1992 р.) і водночас (до 1993 р.) — головного редактора журналу «Книжник», з 1993 до 1999 року вів рецензійно-оглядові рубрики у низці українських і московських періодичних видань, книжкові радіо- і телевізійні програми. Працював радником міністра України в справах преси та інформації (1994—1996 рр.), керівником підрозділу політичної аналітики і прогностики апарату Кабінету Міністрів України (1996—1999 рр.).

На сьогодні — головний редактор газети «Книжник-Ревю», керівник проектів Центру рейтингових досліджень «Еліт-Профі», зокрема, всеукраїнської акції «Книжка року», член програмової ради Міжнародного фонду «Відродження».