Крапля й море,

В очевидь, ви, шановний читачу, — як і я — маєте свої уявлення про те, що таке розкіш, що таке щастя і якими різними вони бувають. Ось послухайте: «Ішов пустелею великий караван. На безмежній рівнині, де бачиш тільки небо і пісок, уже здалеку було чути дзвіночки верблюдів і срібні бубонці коней». Це — перші рядки з книги «Казки» Вільгельма Гауфа, яка вийшла друком у львівському «Універсумі». Йдеться про найповніше видання творів славетного казкаря в перекладі українською мовою. Прекрасна поліграфія та блискучі ілюстрації роблять цю книгу розкішною, а я почувався щасливим, тримаючи її в руках. Але… Не знаю, скільки «Казки» коштують (мені подарували), проте знаю, що набагато більше, ніж має в резерві пересічна українська сім'я. Не знаю, яким є наклад, але здогадуюся, що в тисячі разів меншим, ніж маємо маленьких читачів. Отже, панове, йдеться про українську книгу, а відтак і про українську мову, начебто державну, а насправді відокремлену від держави. Боюся, що мусимо говорити навіть не про відокремлення, а про сегрегацію.

Замкнене коло

Як свідчать мої архіви, за шість років співробітництва з газетою «День» я принаймні шість разів писав про мовну проблему. Проте вже давненько торкатися її перестав через безперспективність дискусій на цю тему. Все йде по колу. Кожний новий цикл має старий сюжет. А саме: 1. Матеріал про природність української мови в Україні; 2. Міркування про бажаність, але неможливість дерусифікації з огляду на історичний спадок і комерційні чинники; 3. Матеріал про численні переваги двомовності та надання державного статусу російській. Це — з життя публіцистів. Якщо говорити про реальність, то «українізації» (дурне, перепрошую, слово стосовно українців) не було й нема, русифікація катастрофічно наростає, а «общепонятный» як був, так і лишається державним de facto. «Нам эта ваша мова и на … не нужна!» — кричали донецькі люмпени політикам з «Нашої України», і це — вичерпна характеристика мовних здобутків за 12 років незалежності.

Щоб застерегтися від пересмикувань, наголошу: вживаючи термін «русифікація», маю на думці знаряддя прямого чи опосередкованого впливу Російської імперії (колишньої чи теперішньої) на Україну. Сама ж російська мова як лінгвістичне явище займає гідне місце в слов'янському світі. А я її, даруйте, люблю. Упродовж останніх років видав збірку віршів, повість і книгу публіцистики українською, дві повісті — російською, а ще одна збірка віршів писалася двома мовами. Деякі з моїх знайомих дійшли висновку, що я — несповна розуму: одні через те, що пишу українською, а інші навпаки — через «расєйщину». Це мене не бентежить, як не бентежили б будь-які прояви СПРАВЖНЬОЇ двомовності, а не її активних україножерських чи пасивних хохляцьких муляжів. Маємо трагічну колізію:

— частка людей, які спілкуються російською (і надають перевагу російськомовній книзі та російськомовним ЗМІ), є дуже великою, і вона зростає;

— надання державного статусу російській мові насправді означатиме солідарність держави з тими, кому все українське є кісткою в горлі, і буде фактичною капітуляцією на шляху до культурного відродження;

— адміністративні важелі дерусифікації використовуються мляво, а головне — сподівання на їх високу ефективність є марними.

«To speak or not to speak» — сказав би Гамлет, а що робити нам? Розрубати цей вузол не можна, мусимо якось розв'язати. Давайте спробуємо так: визнаємо українську мову не лише лінгвістичним, культуральним та історичним феноменом (що незаперечно), а ще й товаром, який мусить продаватися, а відтак потребує маркетингу і того, що називається «промоушн» (а простіше — проштовхування на ринок). І не біймося прагматизму!

Казки для дітей і дорослих

Якщо говорити про конкретику, то моя пропозиція є дуже скромною і через те здається мені реалістичною. Крім усього іншого, що робиться чи робитиметься для дерусифікації, варто зосередитись на виданні казок для дітей і «казок для дорослих» — детективів — українською мовою. Мейнстрим, шановний читачу, мейнстрим... якщо це модне слово ще не втратило сенсу.

Казки мають бути насамперед українські, але потребуємо всієї світової класики. Сам я славетного «Горбоконика» вперше прочитав українською. Ось послухайте: «За зеленими лісами, //За широкими морями// Проти неба на землі// Жив старий в однім селі.// У старого є три сини…» Можу й далі, але нема потреби. Пізніше до рук мені потрапило оригінальне видання «Конька-горбунка», але це вже не стало чимось особливим — дитячі враження стійкі, як криця. Своєчасно даймо дитині казку, видану українською, і спокійно чекаймо, поки посіяне вродить.

Про детективи пишу, зокрема, й тому, що моя повість «Цирк маленьких людей» написана в цьому жанрі (і на початку року опублікована в часописі «Світ пригод»). Не мені говорити про те, вдало чи ні вона написана, але її герой — приватний детектив Антон Корзун — уже має своїх шанувальників. Взагалі, творіння детективного жанру умовно можна поділити на «чоловічі» і «дамські». Останні, які ведуть свій родовід від Агати Крісті, сьогодні розплодилися, як опеньки. У них є свої читачі (переважно читачки) — і слава Богу: той, хто читає, завжди має рацію. Сучасний «чоловічий» детектив як літературне явище започаткований в Біблії. Як на мене, його найкращими реалізаторами були Конан-Дойль, Сіменон і Чендлер. Попри всі умовності жанру, етичний і пізнавальний потенціал детективів є великим. Кажу правду: за десять днів перебування в Лос-Анджелесі я начебто почав упізнавати героїв Раймонда Чендлера, а часом здавалося, що бачу і його. У жорстких чендлерівських творах кримінал — лише тло, на якому живуть і діють реалістичні постаті; при цьому автор уникає «чорнухи» і зберігає почуття гумору. Зрештою, роман «Злочин і кара» Ф. Достоєвського за всіма формальними ознаками є детектив, що не завадило йому стати на поличку російської і світової класики. Пам'ятаючи про найвищі здобутки жанру, не забуваймо про поточний «літературний процес» і про те, що з двадцяти книжок, які тримають в руках пасажири в залізничному вагоні чи в вагоні метро, в найкращому випадку є лише одна, видана українською мовою.

Отже: дітям — казку, дорослим — детектив, і це мають бути конкурентоспроможні видання, літературні якості і ринкова ціна яких дозволить протистояти сельовим потокам російськомовних книг. Чотири пропозиції щодо того, як краплями наповнити море. Перше: маю російський переклад свого детективу і шукаю видавця, який візьметься його видати українською і російською мовами у певному співвідношенні; від авторського гонорару за українську частину накладу наперед відмовляюся. Друга пропозиція: закликаю всіх, хто пише чи має намір писати детективи, прийняти такі правила гри. Трете: закликаю громадські та благодійницькі фонди, меценатів і спонсорів фінансово підтримати цю ідею; зрозуміло, що йдеться не про мою персону, а саме про ідею — зокрема, про переклад та видання українською світової класики детективного жанру. Четверта пропозиція: газету «День» хотілося б бачити інформаційним спонсором цього проекту; навіть невелика рецензія на нову книгу може багато важити — принаймні для десятків тисяч шанувальників газети.

Насамкінець — інформація на всякий випадок: маю на робочому столі другий детектив, події в якому розгортаються в дні візиту до України Папи Івана Павла Другого.