Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Крим після 1783 року

Лариса КРУШЕЛЬНИЦЬКА
29 травня, 2014 - 17:09
ФОТО З САЙТА NNM.ME

Відколи минулого року почалося загарбання Криму (слово «окупація» звучить якось надто солідно для характеристики розіграного Кремлем бандитського сценарію), не можу позбутися спогаду про один із фільмів режисури відомого Інґмара Берґмана. Не пам’ятаю назви цього фільму і чи демонструвався він в СРСР. Йшлося про якусь мало зрозумілу, але не менш жорстоку війну, дія якої у фільмі відбувалася в пригороді котрогось з типових для північних країн містечок. Групи обвішаних автоматами терористів, без будь-яких ознак регулярного війська, нападали на місцевих мешканців і їхні оселі. Втім, Берґмана, мабуть, менше цікавив показ самої війни і розкриття її змісту. Він зосередився на її жертвах — людях, які опинилися в ситуації, коли усі зрозумілі для них засади існування перекреслило відчуття страху. Його цікавила людська душа (яку він у своїх героїв буквально вивертає навиворіт), коли нормальні, навіть успішні, впевнені в собі громадяни раптом задля власного збереження або вигоди готові на найпідліші вчинки. Ось чому все, що відбувалося і відбувається в Криму і на сході України, починаючи від озброєних «зелених чоловічків» до типових зрадників чи звичайних переляканих людей, дуже нагадало мені цей фільм. Але залишмо геніальність Берґмана, тим паче, що він не торкався настільки пекучої в нашій ситуації «інформаційної війни» і її впливу на народні маси.

♦ Гадаю, що відколи світ є світом і наявні в ньому війни — такого масивного інформаційного тиску не використовували жодні агресори. Отже, ми перші, на яких ці «досягнення цивілізації» випробовують, причому, напевно, вперше — такі брехливі! Не заперечую: брехня у планах завойовників (тією чи іншою мірою) була завжди. Однак від того, що чуємо сьогодні, від неймовірно примітивних медитацій, які з такою нахабністю виголошують деякі «властьимущие» (передусім на історичні теми), стає моторошно! Насамперед від усвідомлення: хто ж «керує світом»!? І... скільки людей їм вірить! Адже є колосальна кількість літератури, енциклопедій... Не треба навіть, якщо не вірите, українських. Хоча б «Большая советская...», де можна (відкинувши всюди сущу радянську агітку) знайти багато даних, наприклад, про історію Криму. А якщо постаратися і прочитати дещо поміж рядками, можна й про усю Україну почерпнути непогані відомості.

♦ Отож Крим — як «исконно-русская земля, которую неизвестно зачем передали Украине». Не збираюся переконувати, що Крим «исконно» український, але усе, що тисячоліттями відбувалося на півострові, було так чи інакше близьке до континенту, тобто до землі, на якій (хочуть це признати українофоби чи ні) формувалися етнічні українці. Ці землі були поряд, а вигідні річкові шляхи від найдавніших часів сприяли контактам з Придніпров’ям, Придністров’ям та навіть з більш віддаленими регіонами України... На паралелі в культурах стародавніх племен Криму і континенту неодноразово звертали увагу дослідники. Наприклад, щодо печерних палеолітичних комплексів Кіїк-Коба в Криму і синхронних пам’яток у дніпровському Надпоріжжі. Це саме можемо сказати і щодо наступних епох, коли шляхи і контакти значно розширилися. Багатовіковий розвиток Криму відбувався під впливом, а то й за участю найвищих тогочасних цивілізацій Старого Світу, Малої Азії, але і з постійними війнами за цей вельми ласий шматок прекрасної землі. Кіммерійці, скіфи, греки, римляни, готи та ін. намагалися там осісти і утворити свою, хоча б маленьку державу. Врешті, після навали гунів і війни з хозарами, Крим попадає під панування Візантії. Саме з цього часу налагоджуються найактивніші контакти з ранніми слов’янами і далі — з Київською державою. Поширюється християнство. Візантійські історики писали, що окремі райони Криму були заселені вихідцями з Русі (України). Втім, ці контакти мали дуже різний характер, але, передусім, стосувалися культурних і торговельних взаємин. Сприяло цьому й географічне положення Криму.

♦ Після захоплення хрестоносцями Царгороду Візантія втрачає кримські володіння і вплив на подальший розвиток півострова. Його степову частину заселяють землероби з різних європейських країн, в тому числі з України; крім того, він стає одним із найбільших торговельних центрів Європи. 1425 року, по важких потрясіннях, спричинених війнами з Золотою Ордою, Туреччиною та ін., там остаточно формується Кримськотатарський ханат зі столицею в Бахчисараї. Треба акцентувати, що походження кримських татар археологи пов’язують з одними з найдавніших племен, що заселяли підгірські землі Криму, а саме — з творцями т. зв. кизил-кобинської культури пізньобронзового — ранньозалізного віку (Я. Пастернак, Археологія України). Отже, кримські татари таки справді належать до одних із найдавніших жителів на кримському півострові.

♦ Мабуть, важко заперечити, що історія Кримського ханату й України тісно перепліталися і в мирні, і, навпаки, у важкі воєнні періоди, зокрема у ХVII—XVIII стст. Кілька спроб заволодіти Кримом робила в ці часи (за участю українських козацьких військ) також Росія. І врешті 1783 р., після жорстоких боїв з Туреччиною, це їй вдалося, і територію Криму було остаточно приєднано до імперії. Проте тогочасний Крим не був чужий Європі, як і Європа не була чужою його мешканцям. Там проживало багато знаних в тодішньому світі людей — вчених, військових діячів, власників торговельних суден і т. д. Тому, незважаючи на нову політичну ситуацію, що вплинула на значне скорочення зв’язків, європейські країни (Італія, Франція, Австрія, Німеччина та ін.) були надалі зацікавлені у збереженні в Криму своїх інтересів, насамперед — купецьких колоній. Серед представників цих держав, скерованих у Крим з торгово-економічною та науковою місіями, був відомий австрійський вчений, француз за походженням — Бальтазар Гакет (французи вимовляють його прізвище «Аке»). Гакет — надзвичайно цікава постать, на жаль, у нас мало знана і належно не оцінена. А шкода, бо серед його праць, які друкували в багатьох країнах Європи, значну частину присвячено Україні. Здається, не було жодної ділянки науки, яка б його не цікавила: природознавство, біологія, медицина, геологія, зокрема корисні копалини, історія, етнографія і т. д. Він кореспондує з багатьма вченими, також з королями і цісарями, наприклад, з австрійським цісарем Йосипом ІІ, якого вважав вельми розумним державником.

Але передусім Гакет був завзятим мандрівником. Україну він обійшов двічі, в тому числі — до і після приєднання Криму до Росії. Свої враження з подорожей, критичні зауваження керівникам держав, які фінансували його мандрівку, він описував у листах, згодом опублікованих. Діставалося усім, наприклад, за низький інтелектуальний рівень працівників посольств, «де мали б працювати висококультурні освічені люди з бездоганною поведінкою, які могли б належно репрезентувати свою країну, пропагувати знання про неї, нав’язувати вигідні для неї зв’язки у галузі державних, культурних, торговельних взаємин...» А зустрічалися йому такі, які нічого не знали не лише про країну, в якій перебували, а й про власну Батьківщину. (Чи нічого це не нагадує?)

♦ Читаю гасло про Крим в Українській радянській енциклопедії: «Приєднання Криму до Росії мало велике прогресивне значення для його соціально-економічного і культурного розвитку» (т. 7, С. 381). А що писав про це безпосередній свідок наслідків «приєднання» — Бальтазар Гакет? Ось уривки з листа до його приятеля, позначеного лише буквою «Л». «Від самого Херсону я не бачив жодного дерева чи куща, аж поки не добрався до першої столиці Акмесґііда, або Ак-Мечеті, перейменованої росіянами на Сімферополь. Слід визнати, що нинішні завойовники, штампуючи все нові недоладні назви, нічого окрім сум’яття до ґеографії не приносять». (...) «Як мало людей можна тепер зустріти в степах цього півострова! І як густо вони були заселені колись, про що свідчать численні могили у тих місцях, де колись були великі татарські села!» (...) «Провівши знову декілька днів в Ак-Мечеті, я зустрів вище згаданого генерал-губернатора Бердеєва. Коли я вперше побачив цього могутнього затятого росіянина, обвішаного з обох боків орденами, то був вельми вражений, що сваволі цієї нецивілізованої примітивної людини було довірено декілька сотень тисяч жителів. Перше клопотання було одержане ним від грецької громади, яка просила звільнити її від нинішніх, ухвалених наказом імператриці, військових розквартирувань. Милостива відповідь прозвучала так: «Ви каналії, і я накажу дати вам по сто батогів, якщо ви будете норовитися!» (Він ще не знав, що можна також «мочить в сортирах»). І далі: «Усе передмістя сьогоднішньої Феодосії, яку називають маленьким Стамбулом і де проживало 10—15 тис. населення, тепер всього лиш купа каміння і цегли, з яких колись були збудовані будинки. А в місті, оточеним чудово спорудженою генуезцями обвідною стіною з вежами, немає нічого, окрім кількох розхитаних кам’яних будинків, декількох крамничок і мечетей, в яких розквартировані військові, або ж які правлять за житло жалюгідним грекам або ж їм подібним». (...) «Бідолашні мешканці! Мечеті, храми прогнаних або убитих татар перетворено на вартівні, склади тощо. З північного боку стоїть на рейді один єдиний корабель, тоді як за минулого правителя стояло тут, звичайно, сотні кораблів». (...) «В останній Турецькій війні пару тисяч миролюбних татарських сімей, котрі ще тут залишалися, нікому нічого не завинивши, змушені були перебратися в неродючі степи Азовського моря, де вони або загинули від журби і нужди, або подалися на чужину».

♦ Вболіваючи за татар, Гакет, котрий добре знав історію, дорікав також і їм за кривду, яку вони століттями чинили найближчим сусідам своїми розбійницькими походами; як збагачувалися, торгуючи захопленими в ясир нещасними людьми. Втім, мандруючи українським степом і зустрівши на шляху великі групи закріпачених і проданих селян, серед яких було найбільше жінок і дітей і яких цілими колонами гнали батогами, немов скот, він з сумом констатує, що від того часу нічого не змінилося. Поневолення вільних колись народів російським деспотичним режимом стало ще масштабніше і жорстокіше.

Коли з телеекранів постійно чути скиглення і бідкання деяких співвітчизників, для яких нинішня агресія Росії проти України є, мовляв, великою несподіванкою, — «Ай-ай! Що сталося зі «старшим братом»? Адже ми так дружно жили» (читай: «Ми так вірно йому служили»), можна лише дивуватися. Чи ці українці справді не знають своєї історії? Чи не можуть (радше не хочуть) усвідомити собі, що те, що відбувається в Криму і на сході України, — це продовження імперської політики Кремля?

В одному з листів до своїх друзів Гакет написав: «На світі стільки мільйонів людей, а як подумати: скільки серед них дурнів...»

Єдина потіха, що ці слова Бальтазара Гакета в нинішній ситуації стосуються не тільки нас...

***

Статтю написано на матеріалах конференції, присвяченої Б. Гакету, що відбулася 2000 року у Львові. Її організатором, а також упорядником двох книжок про мандрівника була літературознавець, бібліограф і надзвичайно віддана праці людина (на мою думку, також досі належно не оцінена) — Марія Андріївна Вальо, якої, на жаль, серед нас вже немає.

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments