Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Ленін і біси

23 квітня, 2004 - 00:00

«— Правда, говорят, ты церковь где-то здесь в уезде на днях обокрал? — спросил Николай Всеволодович.

— Я, то есть, собственно, помолиться спервоначалу зашел-с, — степенно и учтиво отвечал бродяга; даже не то что степенно, а почти с достоинством, — эх, благодать небесная, думаю!

— Сторожа зарезал?

— Согрешил, облегчил его маленечко.»

Достоевский, «Бесы» (1871)

У одному французькому фільмі (такому давньому, що я вже забув його назву) йшлося про подружжя, яке свої кошти на щоденні витрати наосліп розкладало в тридцять конвертів — так, що на один день припадало пусто, а на другий — густо. Приблизно так складається ситуація, коли я розбираю свої давні папери. Більшість із них насьогодні вже не мають нічого цікавого, але ж ось — наштовхнувся на течку з архівними виписками, на яких ґрунтувалося написання п’єси «Замах». Не скажу, що я забув про цей епізод із свого життя, але в емоційній пам’яті він трохи збляк — як, зрештою, все чи майже все, на що нашаровуються роки. «Замах» ми з незабутньої пам’яті актором, режисером і моїм другом Геннадієм Макарчуком написали про народовольців, а її герої вийшли до рампи весною 1970 р., коли вся країна гучно відзначала 100 років від дня народження В.І. Леніна. Після сталінської тиранії та хрущовського смикання водночас у різні боки настала більш-менш спокійна епоха брежнєвщини; на той час новий генсек ще був при собі й тримався скромно, а суспільний застій не набув ознак клінічного маразму. У інтелігентських колах — і це було сутністю «шестидесятництва» — виникла ілюзія, що повернення «до витоків», «до Леніна» є дорогою геть від сталінської скверни. Булат Окуджава співав: «Я все равно умру на той, на той единственной гражданской, и комиссары в пыльных шлемах склонятся молча надо мной…» Євтушенко, Ахмадуліна й Вознесенський палко декламували в Політехнічному музеї… А ми з Макарчуком надовго засіли в Державному історичному архіві, гортаючи матеріали жандармських літописів. 125 років тому, в другій половині квітня 1879 р. в Києві відбувся суд над групою народовольців, провідною постаттю серед яких був Валер’ян Осинський — гарячий прихильник політичного терору. Робота в архіві (майже щодня, упродовж кількох місяців — після роботи в інституті) та написання п’єси були сповнені хвилювання та піднесення, а далі на авансцену вийшов Репертком. Чи знаєте ви, панове, що таке Репертком? Ні, ви, мабуть, не знаєте — і хвала Богу. Репертуарний комітет Міністерства культури — це близько десяти чоловіків, вщент заляканих службовою необхідністю давати театрам нові п’єси за умови, що будь-які ідейні недоліки санкціонованого драматичного твору можуть позбавити кожного реперткомівця посади (а то й партквитка — особливо, якщо цензура, «Літ», спровокує скандальчик). Отже: з одного боку — терористи-народовольці були «хороші», бо вбивали царя, жандармів і прокурорів; з другого боку — великий Ленін сказав, що «мы пойдем другим путем», а індивідуальний терор — дитячі забавки. До того ж, обидва автори «Замаху» не голили бороди, що на той час вважалося як мінімум фрондою… Що робити з п’єсою? Через бороди реперткомівці й нас з Макарчуком називали народовольцями й мордували на своїх засіданнях разів десять. «Що ви хочете цим сказати? — запитував товариш Такий-то, читаючи репліку одного з персонажів, яка нам здавалася абсолютно прозорою й однозначною. — А чому оцей ваш… ага, Зільбер… чому він мусить бути євреєм?» Пояснюємо, що в середовищі терористів євреїв не бракувало, але той, що запитав, нас не слухає, дивиться у вікно й напружено думає — «вліплять» йому за цю п’єсу чи ні. Зрештою мінкультівські хлопці убезпечили себе від неприємностей, «перепаснувши» «Замах» в Інститут історії АН УРСР. Там попросили перелік архівних матеріалів мало не під кожний епізод і повелися дуже пристойно, написавши в рецензії, що п’єса загалом не суперечить історичній правді та її марксистсько-ленінському трактуванню; якщо йдеться про елементи художнього вимислу, то їхня оцінка не є компетенцією істориків.

Реперткомівці прибадьорилися, але змусили нас вписати в п’єсу героя-робітника (хоча, як відомо, індивідуальний терор у Росії був насамперед інтелігентським надбанням). Зрештою «Замах» одержав «Літ», ми з Макарчуком одержали гонорар, а Харківський ТЮГ включив п’єсу в «святковий» репертуар.

Країна шаленіла від Леніна. У другому пришесті він мав кілька іпостасей: офіціоз, соцзмагання, товари з урочистою символікою — та анекдоти, море анекдотів про бідолашного Ульянова. Прошу: енська мебльова фабрика випускає триспальні ліжка «Ленін з нами»; енський завод парфумів пропонує одеколон «Запах Ілліча»; на конкурсі дитячої творчості переміг вірш «Когда был Ленин маленький // С кудрявой головой // Себе обписал валенки // И побежал домой». Як на мене, то саме того ювілейного року Ленін із мавзолейного вождя став просто трупом. Утім, саме тоді вперше (принаймні для мене) прозвучала нота, якою й сьогодні тішаться деякі, звиняйте, дослідники. На високому паркані, який розмежовував Софіївський заповідник із приміщенням історичного архіву, я прочитав написане крейдою — зверху вниз — слово «ЛЕНИН» з такою розшифровкою: «Любимый Еврей Нашего Идиотского Народа». Сталін був грузин; Дзержинський — поляк; дід В. Ульянова по матері — Бланк — був євреєм і в Житомирі шив делікатні рукавички для дам… ну то й що?

Наприкінці березня я взяв сина- п’ятикласника, й ми поїхали до Харкова на прем’єру (де на нас уже чекав Макарчук). Були оплески та квіти, я виходив на сцену з поклонами, але загалом вистава особливого успіху не мала. Як я тепер розумію — і не могла його мати, бо нас, авторів, цікавили насамперед психологічні колізії в середовищі тих, що вбивають (і усвідомлюють, що кожної днини можуть потрапити за грати та на ешафот). Хоча сюжет котився від події до події, були перевдягання, жандарми й постріли, але наші народовольці забагато дискутували про життя та смерть — до того ж реперткомівці залізною рукою викреслили все, що перегукувалося з неприйнятними для комуністичної догматики ідеями «абстрактного гуманізму». «Треба вбити — можна вбити» — ця теза лишалася вказівною в трактуванні революційного терору; кому ТРЕБА та чому МОЖНА — ці питання обговоренню не підлягали. На загал речниками екстремістської революційної течії були двоє — С.Нечаєв та С. Кравчинський. Перший був організатором і керівником «Народной расправы». Діяльність цієї секти та написаний С.Нечаєвим «Катехизис революционера» надихнули Ф.Достоєвського на створення роману «Біси». «Наше дело — страшное, полное, повсеместное и беспощадное разрушение», — декларував вождь «Народной расправы». А якими є (чи мають бути) ті, що все руйнують? «Среди коленопреклоненной толпы он один высоко держит свою гордую голову. Он прекрасен, грозен, неотразимо обаятелен, так как соединяет в себе оба высочайшие типа человеческого величия: мученика и героя. Он умеет умереть не дрогнув, но уже не как христианин древнего мира, а как воин, привыкший смотреть смерти в лицо. В нем не осталось ни тени религиозного подвижничества. Это боец, весь из мускулов и сухожилий. У него только одна цель: уничтожить ненавистный деспотизм. Гордый, как сатана, возмутившийся против своего бога, он противопоставил собственную волю — воле человека, который присвоил себе право за всех все решать. Он вызвал на смертный бой могущественнейшего императора в мире...» Ці слова належать Сергієві Кравчинському (літературне псевдо — Степняк). Влітку 1878 року ударом кинджала він позбавив життя генерал-ад’ютанта Мезенцова, шефа жандармів. Роман Степняка «Андрій Кожухов» став настільною книгою багатьох революціонерів. Донька Маркса — Елеонора — редагувала видання цього твору (й запропонувала для його англійського варіанту вельми характерну назву «Кар’єра нігіліста»). Саме Кравчинський переклав на російську славетний роман Джованьолі «Спартак», саме він надихнув Е. Л. Войнич на створення «Овода» й він же став одним із прототипів головного героя цього роману. Дивлячись на С.Кравчинського, Європа намагалася зрозуміти криваві чини російських революціонерів. І, здається, готова була визнати їх людьми, що гідні пошанування, бо такою є «специфіка Росії». Зрештою, європейська інтелігенція таки купилася на цю специфіку, більшою чи меншою мірою симпатизуючи СРСР і Сталіну, вперто не бажаючи бачити ні голодомору, ні ГУЛАГ’у.

Стрункий, міцний і гнучкий, як дамаська шабля. Білявий, синьоокий. Високий мармуровий лоб. Невеликі вуса й борідка не маскували, а підкреслювали пристрасний малюнок губ. Упродовж десяти днів між винесенням вироку та стратою Валер’ян Осинський зберігав спокій і навіть здавався веселим. Напередодні останнього дня йому дозволили побачення з матір’ю — Валер’ян запевнив її, що твердо сподівається на помилування, але неповнолітній сестричці зумів шепнути, що завтра мусить умерти, й просив її готувати матір до цієї трагічної звістки. Вже біля ешафоту відмовився подати прохання про помилування, відмовився від причастя й сам, без допомоги ката, надягнув на шию петлю. Військовий оркестр заграв «Комаринську»… Осинському виповнилося лише 26 років. «Он был прекрасен, как солнце, — писав про Валер’яна С. Кравчинський. — Он любил славу. Он любил женщин — и был любим ими». Не знаю, що саме знав про Валер’яна яснополянський граф, але в одному зі своїх листів Толстой пише: «Юношу прекрасного Осинского повесили в Киеве. Он был революционер и писал прокламации».

Ленін засудив практику індивідуального терору й створив партію, практикою якої став терор масовий. Сталін переадресував спрямування терору, зробивши його об’єктом своїх особистих суперників і, зрештою, весь народ. Із катехизи Нечаєва він запозичив усе, що стосувалося сакральної постаті вождя організації, а також її майже військової ієрархічної структури. Хто хоче, може пошукати принципових відмінностей між двома вождями-людожерами, але це — марна справа. Ось послухайте: «1891 год, голод в Поволжье, 21-летний Владимир Ульянов — единственный представитель местной интеллигенции, который принципиально выступает против оказания помощи умирающим крестьянам. Ленин имел мужество открыто заявить, что последствия голода — нарождение промышленного пролетариата — явление прогрессивное, ибо двигает нас к социализму». (А. Беляев, «Юность вождя», 1934). І не треба шукати витоків наших голодоморів…

Ідея про соціальну рівність (не плутати із соціальною справедливістю) є абсурдною (скажімо м’якше — утопічною) попри її лоскітливі гуманітарні візеруночки. Ідея про насильницьке впровадження в практику будь-якої ідеї (соціалістичної зокрема) спричиняє до того, про що йдеться в епіграфі: «Зайшов помолитися, але зарізав сторожа». Ленін (попри політичну масштабність цієї фігури) насправді є постаттю безпорадною, якщо дивитися на нього як на мислителя. Ленінізм випустив на волю бісів, які клубочуться в кожній злиденній душі. Це, на жаль, не перший і не останній приклад «ідеологічного тероризму». Згадаймо розбіжності між Нагірним казанням Христа та практикою інквізиції, між настановами Магомета й діяльністю «Аль-Каїди», між внутрішньою («для своїх») сутністю американської демократії та її практикою на теренах сьогоднішнього Іраку. Ідеї народжуються та вмирають, а «біси» — вічні. Проте це вже тема для іншої розмови.

Вoлoдимир ВОЙТЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments