Леонід КОСАКIВСЬКИЙ:

Використовувалися і так звані «чорні» технології: зокрема, одна з районних газет надрукувала результати соціологічних досліджень із посиланням на якусь організацію, яка, за даними нашої перевірки, не зареєстрована соціологічною Асоціацією, тобто не є джерелом серйозної інформації. Ми звернулися до виборчкому і прокуратури з проханням перевірити обставини проведення цього опитування: хто замовив, хто платив тощо. Усе це нагадує мені 1998 рік, коли в Києві були скасовані вибори мера: тоді киян також спочатку запевняли щодо високих шансів керівництва міськадміністрації, однак наступного дня після проведення реальних замірів громадської думки вирішили не ризикувати, і Конституційний Суд скасував рішення про проведення у той час виборів міського голови. Прикро, але Україна, думаю, «прославиться» на весь світ, бо саме на прикладі Києва можна буде показувати, як не слід проводити вибори.

— До речі, епопея із поновленням вас, згідно рішень Старокиївського районного, а потім і Верховного судів, на посаді голови Київської міськдержадміністрації усе ще триває? — Міська влада проігнорувала, як відомо, рішення Верховного Суду. Ця ситуація стала предметом розгляду в Раді Європи, — я член української парламентської делегації, однак не пам’ятаю випадків, коли Конгрес місцевих регіональних рад приймав би спеціальну резолюцію по Києву і звертався б до керівників держави і центральних органів влади з тим, щоб судове рішення щодо повернення мене до моїх обов’язків все ж таки було виконане. Натомість біля мого кабінету майже на рік виставили наряд міліції, який не пускав мене на моє робоче місце, і т. д., — перелік подібних «заходів» можна продовжувати. У грудні 1998 року Комітет з моніторингу ПАРЄ теж у своїй доповіді щодо виконання Україною її зобов’язань цілий розділ присвятив цій проблемі. Там також нагадувалося про необхідність виконання головою міської адміністрації рішення Конституційного Суду від 13 травня 1998 року, яким заборонено суміщення посад голови міської ради і глави адміністрації. Усе дарма. Як бачимо, Київ у нас взагалі став містом, де ігнорується Конституція, не діють закони, укази Президента не виконуються... Гадаю, з тієї ситуації бере витоки і сьогоднішній правовий нігілізм у столиці. Зазначу, йдеться не просто про якісь абстрактні порушення законів, а про брутальне ігнорування прав конкретних громадян, — прикладів можна навести чимало.

— Чи є причинно-наслідкові зв’язки між тим, про що ви говорите, і, зокрема, колізією із невиконанням Олександром Омельченком указу Президента про призначення головою міськдержадміністрації на час передвиборчої відпустки Омельченка іншого посадовця?

— Певна річ, для цивілізованої держави така ситуація абсолютно неприпустима. Інша справа — причини, через які вона стала можливою: зокрема, свого часу саме міська адміністрація наполягала на ухваленні закону про столицю в тому вигляді, в якому він і був прийнятий. Я тоді вносив 54 поправки до цього законопроекту і попереджав, що, проголосувавши за такий його варіант, ми рано чи пізно матимемо проблеми. У цьому законі не тільки не виписано розмежування повноважень міського голови та голови адміністрації, — у ньому взагалі немає згадки про таку посаду, як голова міськдержадміністрації. Там йдеться лише про абстрактний виконавчий орган Київради з невизначеними повноваженнями, — хоча в тому варіанті, який голосувався у сесійному залі, за моєю пропозицією передбачався виконавчий комітет. Однак при підписанні закону тодішнім керівництвом Верховної Ради його текст був дещо видозмінений, — певне, не обійшлося і без впливу міської адміністрації. Факт фальсифікації підтверджено в рішенні Регламентного комітету ВР від 16 березня 1999 року. У червні 2000 року я вніс до парламенту законопроект про зміни до закону про столицю, за допомогою яких якраз і можна буде розв’язати цей вузол. А тим, хто вважає поєднання в Києві двох керівних посад автоматичним, я мушу повідомити, що з закону це не випливає. Навпаки, таке суміщення заборонене, повторюю, рішенням Конституційного Суду, в якому, всупереч деяким тлумаченням, немає слів «за винятком Києва». Інакше кажучи, створюється ситуація, коли столиця опиняється поза правовим полем. Я ще в 1997-98 роках говорив, що Київ перетворився на офшорну від Конституції зону… Тому одне з головних завдань майбутнього парламенту я вбачаю у перетворенні Києва у правове місто. Столичні чиновники не повинні мати ексклюзивного права на місцеву сваволю. Поки ми цього не зробимо, у нас триватиме будування без проектів, безконтрольне використання бюджетних коштів (які «відмиваються» на тому ж Майдані Незалежності та на інших будовах, де все списується по факту, бо відсутня проектно-кошторисна документація), перекроювання території без згоди районних рад і самих мешканців цих районів тощо. Сьогодні ж міські можновладці поводяться так, наче історія міста починається безпосередньо з них, — зокрема, розсварилися

з усіма попередніми керівниками міста, у яких вони ж були свого часу заступниками, тихо, як-то кажуть, сиділи, боячись слово сказати… Взагалі спілкування ніякого немає, в той час як я, наприклад, з усіма своїми попередниками мав постійні робочі контакти і таке інше. Показовий факт: міська адміністрація до виборів випустила, бачте, книжечку «Київ: соціально-економічний розвиток», у якій відлік ведеться, починаючи з 1996 року. А раніше, виходить, люди не працювали, не жили… Аналогічно, між іншим, поводяться керівники районного масштабу.

— Чи можна, на вашу думку, все ж таки якимось чином протистояти цьому адмінресурсу?

— До слова, для чого, скажімо, в столиці здійснювалася так звана адміністративна реформа? На мій погляд, це робилося під вибори. Перекроїли карту міста, пошматувавши тим самим округи народних депутатів, недостатньо позитивно налаштованих до міської влади. Зокрема, округ, в якому я обирався, розірвали на три частини, а в новоутвореному окрузі дуже довго підбирали, кого проти мене виставити. В останню хвилину зареєстрували кандидатом у депутати першого заступника голови міськдержадміністрації, який свого часу у цьому ж районі обирався до Київради. Тобто змоделювали округ під конкретну людину і кинули туди всі ресурси. Мало того, там дійсно готується ряд піарівських ходів, спрямованих на те, щоб просто сфабрикувати результати виборів. У «Дзеркалі тижня» вже писалося (і цю інформацію ніхто не спростував, отже вона відповідає дійсності), що у кінці березня в Київ планується звезти нібито для завершення якихось пускових об’єктів велику кількість будівельників з інших місцевостей. Усіх цих людей заздалегідь забезпечать відкріплювальними талонами, аби 31 числа вони стрункими колонами пішли й вкинули бюлетені за ту людину, яка начебто посприяла вчасній виплаті їм грошей.

Утім, чотири роки тому мені теж усіляко протидіяли, потім з півроку по судах мене тягали — хотіли відібрати мандат, але ж не вдалося. Тобто я, як і раніше, покладаюся на мудрість киян, які вже не раз чинили супротив волі влади. Оскільки виборчкоми тепер, згідно нового виборчого законодавства, утворюються із представників партій, ймовірність фальсифікації підсумків виборів, принаймні, зменшується.

— «День» приділяв і приділяє багато уваги подіям, які розгорталися — у прямому і переносному значенні — навколо майдану Незалежності. Ви теж активний противник хаотичної забудови центру столиці, наслідком якої є спотворення історичного обличчя Києва, чи не так?

— Я багато з цього приводу виступав, складав депутатські запити, навіть пропонував парламенту заборонити виділення бюджетних коштів на реконструкцію цієї площі, спрямувавши їх на підвищення заробітної платні освітянам тощо. На жаль, доходимо висновку, що все вирішує один чиновник відповідно до своїх смаків. Чому я кажу, що треба будувати не монументи, а лікарні, школи, житло для людей? Міська влада сьогодні доповідає, що минулого року в місті побудовано мільйон квадратних метрів житла. Це добре — але якщо заглибитись у конкретні цифри, виявиться, що у порівнянні з 1995 роком квартир для черговиків здано майже удвічі менше, а відносно деяких пільгових категорій ці показники зменшилися у 3-4 рази. Тобто квадратні метри, якими пишається міська влада, будуються фактично за рахунок коштів населення. Я вважаю, що не можна перекладати вирішення квартирних питань киян лише на плечі самих киян. Водночас на ті 280 млн. грн., які, за оцінками самої ж міської влади, будуть витрачені на цю реконструкцію, можна було б побудувати щонайменше 6 тисяч квартир, що практично дорівнює квартирній черзі в одному великому районі Києва. Або 5 дитячих лікарень, які теж вкрай потрібні місту. Міський транспорт також у катастрофічному стані. Тобто у Києві бракує не коштів, а вміння ними раціонально, по-господарськи розпорядитися.

— Чому, на вашу думку, кампанія по виборах мера столиці опинилася, так би мовити, в густій тіні виборів до Верховної Ради, тобто виявилася якоюсь абсолютно нерезонансною?

— Яка ж може бути мерська кампанія в таких умовах? Центральні телеканали займаються виключно виборами до парламенту, а місцеві — підносять хвалу одному-єдиному кандидату в міські голови. Міська влада готується покласти результат голосування, так би мовити, до кишені і лише чекає, коли їй його піднесуть на тарілочці... До речі, бюлетені для голосування на виборах мера не мають такого захисту, як для виборів до ВР, вони навіть не пронумеровані, адже новий закон про вибори до місцевих органів влади не прийнято, а старий не відповідає сучасним вимогам. Це серйозна проблема, і я навіть не виключаю, що постане питання про перегляд підсумків цих виборів і проведення нових — після внесення необхідних змін до закону про столицю — під егідою європейських структур.